Камінь карлика

Камінь карлика

Робоча українська назва: Камінь карлика

Точне першоджерело зі spreadsheet: The Scottish Fairy Book — Elizabeth W. Grierson, Project Gutenberg #37532, https://www.gutenberg.org/ebooks/37532

Далеко на півночі, на Оркнейських островах, є острів Гой. Серед його зелених долин лежить величезна кам’яна брила з порожниною всередині. Люди називали її Каменем карлика.

Стара легенда розповідає, що колись у тому камені жив Снорро.

Ніхто не знав, звідки він прийшов і скільки років мешкав у кам’яній оселі. Одні казали, що його батько належав до чарівного народу, інші лише хитали головами й відповідали:

— Хто знає? Снорро був тут ще до того, як народилися наші діди.

Сам Снорро любив таємничість. Він збирав на схилах трави, сушив коріння, готував пахучі настої й дуже пишався своїми знаннями. На шиї носив маленьке поліроване дзеркальце й часто милувався собою.

Якщо хтось приходив до нього по пораду, Снорро любив, щоб відвідувач говорив шанобливо, майже урочисто.

— Великий знавцю трав, — іноді починав селянин.

— Можна трохи простіше, — казав Снорро, але при цьому задоволено випростувався.

Насправді була ще одна причина, через яку він не залишав острів Гой.

Неподалік від Каменя карлика височів дивний пагорб. За легендою, десь у його схилі ховався чарівний червоний камінь, карбункул. Тому, хто його знайде, він нібито міг подарувати здоров’я, достаток і щастя.

Снорро мріяв про цей камінь більше за все на світі.

Удень він удавав, що шукає трави. Уночі виходив із лопатою, перевіряв тріщини в скелях, заглядав під каміння й оглядав кожен клаптик землі.

Поруч із ним завжди літав великий сивоголовий Ворон.

— Сьогодні ми точно його знайдемо, — казав Снорро.

Ворон каркав.

— Ти це говорив учора.

— І одного дня матиму рацію.

На Оркнейських островах у ті часи правили двоє зведених братів, графи Пол і Гарольд.

Пол був небагатослівним, але добрим. Він уважно слухав людей і рідко обіцяв те, чого не міг виконати. За це його любили мешканці островів.

Гарольд, навпаки, говорив блискуче. Він міг скласти промову на будь-яку тему й переконати майже будь-кого. Та йому дуже хотілося, щоб усі захоплювалися саме ним.

Що більше люди хвалили Пола, то сильніше Гарольд ревнував.

Одного літа Гарольд поїхав до двору короля Шотландії. Там він познайомився з молодою ірландкою на ім’я Морна.

Вона була спокійна, уважна й мала власну думку про все.

Гарольд вирішив, що неодмінно хоче одружитися з нею.

— Морно, — сказав він одного дня, — зі мною ти житимеш у великому замку, матимеш коштовності й почесне місце при дворі.

Морна відповіла:

— Дякую. Але я не хочу виходити заміж лише тому, що хтось пропонує мені замок.

Гарольд не звик чути відмову.

Коли Морна згодом приїхала на Оркнейські острови в гості, вона познайомилася з Полом. Він не намагався справити на неї враження. Просто показав їй гавань, розповів про острови й уважно слухав її історії про Ірландію.

Невдовзі вони зрозуміли, що дуже подобаються одне одному.

Гарольд дізнався про це й розсердився.

— Пол завжди отримує те, чого хочу я! — обурювався він.

Спочатку він навіть пішов до брата сваритися.

Пол спокійно сказав:

— Морна не річ, яку можна виграти. Вона сама вирішує, з ким хоче бути.

Ці слова Гарольду не сподобалися. Проте сперечатися було важко.

На жаль, поруч із Гарольдом були люди, які підживлювали його заздрість. Його тітка Фраукірк теж не любила Пола й мріяла, щоб Гарольд правив один.

Одного вечора вона таємно перепливла на острів Гой і прийшла до Каменя карлика.

Снорро зустрів її біля входу.

— Чого бажає поважна гостя?

Фраукірк виклала на камінь мішечок золота.

— Мені потрібна річ, яка не дасть Полу стати чоловіком Морни.

Снорро відсунув золото.

— Я не втручатимуся в чужий вибір.

Фраукірк додала другий мішечок.

Снорро замислився.

— Ні.

Тоді вона сказала:

— Якщо допоможеш, я подбаю, щоб при королівському дворі про тебе заговорили як про найвидатнішого знавця чарів. Уяви, Снорро: не мешканець кам’яної печери, а знаменитий радник!

Ось тут марнославство підштовхнуло його сильніше, ніж золото.

Снорро погодився виткати незвичайну тканину. Вона мала бути такою яскравою й чарівною, що людина, яка її вдягне, засне глибоким непробудним сном на багато годин. Фраукірк сподівалася скористатися цим, щоб влаштувати безлад, звинуватити Пола в слабкості й позбавити його влади.

Тим часом сам Гарольд теж вирішив звернутися до Снорро.

Він приплив на Гой і сказав:

— Дай мені любовний напій. Хочу, щоб Морна змінила своє рішення.

Снорро видав йому рожеву настоянку.

— Кілька крапель у келих, — сказав він.

Та Морна помітила, як Гарольд щось додає до напою. Вона не стала його пити.

Наступного дня сказала Полу:

— Мені не подобається, що Гарольд не чує слова «ні».

— Ти не повинна лишатися з ним наодинці, — відповів Пол. — І він має зрозуміти, що повага важливіша за бажання перемогти.

Наближалося зимове свято.

Напередодні до замку прилетів сивоголовий Ворон. У дзьобі він тримав пакунок із дивовижною тканиною. Вона сяяла золотом, сріблом і кольорами веселки.

Фраукірк одразу взялася шити з неї святковий жилет для Пола.

Саме тоді до кімнати ввійшов Гарольд.

— Яка чудова річ! Для кого вона?

— Для Пола, — необережно відповіла Фраукірк.

Гарольд спалахнув.

— Знову для Пола!

Він схопив жилет.

— Не вдягай! — закричала тітка.

Але було пізно.

Гарольд натягнув жилет і за кілька секунд почав позіхати.

— Що… це… за…

Він не договорив і заснув просто в кріслі.

Усі збіглися на шум. Пол, Морна й слуги побачили Гарольда, який спав так міцно, що його не могли розбудити.

Фраукірк зблідла.

— Це мало бути не для нього.

— А для кого? — запитав Пол.

Запала тиша.

Морна подивилася на дивну тканину, потім на рожевий флакон, що визирав із кишені Гарольда.

— Думаю, настав час розповісти все, — сказала вона.

І правда почала розплутуватися, наче вузол.

Фраукірк зізналася у своїй змові. Стало відомо про Снорро, тканину й напій. Коли Гарольд нарешті прокинувся, він був спантеличений і присоромлений.

Пол не кричав на нього.

— Брате, ти хотів перемогти там, де не було змагання. Через це сам потрапив у пастку.

Гарольд опустив голову.

— Я думав тільки про те, що в тебе є те, чого хочу я.

Морна відповіла:

— А треба було подумати про те, чого хочу я.

Цього разу Гарольд не сперечався.

Фраукірк попросили залишити Оркнейські острови й більше не втручатися у справи братів. Гарольд теж на деякий час відмовився від придворних урочистостей і поїхав подалі від замку, щоб упорядкувати власні думки.

А Пол вирушив на острів Гой.

Коли він дістався Каменя карлика, там було тихо.

Снорро вже знав, що сталося. Ворон сидів над входом і мовчки дивився на господаря.

— Я не хотів великого зла, — сказав Снорро. — Мені просто захотілося слави.

— І заради слави ти погодився вирішувати за інших, — відповів Пол.

Снорро нічого не сказав.

Тієї ночі він довго сидів біля свого каменя й дивився на пагорб, де стільки років шукав чарівний карбункул.

Раптом у траві спалахнуло червоне світло.

Снорро підхопився.

— Ворон! Дивись!

На схилі справді сяяв маленький червоний вогник.

Вони кинулися туди.

Та щойно Снорро простягнув руку, світло згасло.

Лишився лише звичайний мокрий камінець.

— Чому? — прошепотів він.

Ворон нахилив голову.

— Може, тому, що ти шукав щастя в камені, а сам робив речі, через які ставав дедалі менш щасливим.

Снорро сів на траву.

Уперше за багато років він не думав ні про золото, ні про славу, ні про те, хто вклоняється йому достатньо низько.

Він думав про те, як легко мрія перетворюється на пастку, якщо заради неї забуваєш про совість.

Згодом Пол і Морна одружилися. На весіллі не було чарівних напоїв і таємних тканин. Було багато музики, сміху й людей, які прийшли привітати їх за власним бажанням.

А Снорро залишився біля Каменя карлика. Кажуть, після тих подій він став простішим у розмові й уже не вимагав, щоб перед ним схиляли голови.

Він усе ще збирав трави. Все ще читав свою стару книгу. І часом усе ще ходив до пагорба.

Але тепер, якщо бачив у траві червоний блиск, не кидався одразу копати землю.

Спершу зупинявся й питав себе:

— А що я зроблю, якщо справді знайду те, чого так довго хотів?

Бо іноді найважливіше випробування починається не тоді, коли мрія далеко.

А тоді, коли здається, що до неї залишився лише один крок.

А тоді, коли здається, що до неї залишився лише один крок.