Кара і Гуджа

Кара і Гуджа

Робоча українська назва: Кара і Гуджа

Колись у сантальському селі жили два брати, Кара і Гуджа. Вони були зовсім різні.

Кара любив усе робити за планом. Якщо треба було йти в поле, він ще звечора перевіряв мотузку, кошик і ніж для коріння. Якщо треба було вирушати в дорогу, рахував, скільки залишилося рису й води.

Гуджа був інший. Він часто спершу діяв, а вже потім думав. Зате помічав те, чого не бачили інші, і в найскладнішу хвилину міг вигадати такий вихід, що Кара тільки головою хитав.

Одного дня брати пішли далеко в ліс шукати їстівне коріння. Земля після дощу була м’яка, і робота йшла легко. Вони викопували довгі бульби, складали їх у кошики й жартували, кому дістанеться найбільша.

Так вони захопилися, що не помітили, як день почав хилитися до вечора.

— Час додому, — сказав Кара, глянувши на небо.

Гуджа підняв голову. На одному краю лісу між деревами ще палало червоне світло. Але дивно: і з протилежного боку теж пробивався яскравий відблиск.

— Сонце ще не сіло, — вирішив Гуджа. — Бачиш, он там світло.

— А мені здається, це вже не сонце, — насторожився Кара.

Та поки вони сперечалися, стало зовсім темно.

— Ну от, — зітхнув Кара. — Тепер стежки не видно.

— Зате видно вогонь, — відповів Гуджа.

Справді, поміж дерев мерехтіло полум’я.

Брати обережно підійшли ближче й побачили печеру. Біля входу тлів великий вогонь, а поряд лежало кілька обгорілих корінців.

— Хтось тут вечеряє, — прошепотів Кара.

— Або вже повечеряв, — так само тихо відповів Гуджа.

Не встигли вони вирішити, що робити, як із темряви почулося важке тупотіння.

До печери поверталися тигри.

Кара й Гуджа швидко сховалися за великим каменем. Тигри підійшли до вогню, сіли колом і почали розмовляти. Найстарший тигр понюхав повітря.

— Тут пахне людьми.

— Може, вітер приніс запах із села, — відповів другий.

А Гуджа раптом побачив біля себе шматок чорного вугілля. Він штовхнув Кару ліктем і ледь чутно сказав:

— Дивись.

Потім підкинув вуглинку так, що вона впала просто біля лап наймолодшого тигра.

— Що це? — гаркнув той.

Із-за каменя Гуджа змінив голос і відповів:

— Це наше лісове коріння. Воно найсмачніше, коли добре підсмажене.

Тигри здивувалися.

— Хто говорить?

— Двоє великих мисливців, — урочисто заявив Гуджа. — Ми саме вечеряємо.

Кара мало не засміявся, але вчасно прикрив рот долонею.

Один тигр обережно понюхав вуглинку.

— Дивна їжа.

— Треба ще потримати її ближче до вогню, — порадив Гуджа.

Тигри посунулися до полум’я. Наймолодший сів занадто близько, і гаряча іскра торкнулася кінчика його хвоста.

— Ай! — підскочив він.

Від несподіванки всі тигри кинулися врозтіч.

Брати чекали ще довго. Коли навколо стало тихо, вони вийшли зі схованки.

— Великі мисливці? — перепитав Кара.

— А ти хотів, щоб я сказав: «Двоє хлопців, які заблукали й дуже бояться»?

Кара подумав і кивнув.

— Ні. «Великі мисливці» звучало краще.

Вранці вони рушили додому. Та тигри не забули нічної образи. Зібралися всі разом і пішли шукати братів.

Кара й Гуджа саме проходили біля водойми, коли почули рев.

— Знову вони, — сказав Кара.

Поруч росла висока пальма. Брати швидко видерлися нагору.

Тигри прибігли до води й почали дивитися навколо. Один глянув униз і побачив у гладенькій воді відображення братів.

— Ось вони! У воді!

Тигри один за одним стрибнули у ставок.

Плескіт стояв такий, що з очерету злетіли всі птахи. Але, звичайно, у воді нікого не було.

Тоді найстарший тигр нарешті підняв голову.

— Вони на пальмі!

Тигри вирішили дістатися до них незвичайним способом: найсильніший став унизу, другий заліз йому на спину, третій на другого, і так вони склали високу хитку вежу.

Гуджа прошепотів:

— Зараз вони до нас дістануться.

Кара подивився вниз і впізнав того самого молодого тигра, чий хвіст учора зачепила іскра. Саме він стояв унизу.

— Гуджо, — голосно сказав Кара, — а чи не той це тигр, який учора так поспішав від вогню?

Молодий тигр почув, злякався, що брати знову щось вигадали, і відступив убік.

Уся тигряча вежа м’яко розсипалася в траву.

Хтось покотився праворуч, хтось ліворуч, а найстарший тигр сів просто в калюжу.

Брати не втрималися й засміялися.

Тигри сердито загарчали, але вдруге будувати вежу не захотіли. Вирішили, що двоє таких непередбачуваних людей не варті клопоту, і пішли геть.

До вечора Кара й Гуджа дісталися незнайомого села. Там вони попросилися переночувати в старенької жінки, яка жила в маленькій хатині на краю поселення.

— Заходьте, діти, — сказала вона. — Місця мало, але для добрих людей знайдеться.

Під час вечері брати помітили, що господиня постійно прислухається до темряви.

— Чого ви боїтеся? — запитав Кара.

Стара жінка зітхнула.

— Уже багато ночей до села приходить дивний нічний гість. Ніхто його добре не бачив. Він гуркоче біля дверей, кидає камінці на дахи, лякає дітей і тікає до лісу. Люди називають його лісовим духом, а я думаю, що це просто хтось, кому подобається нас лякати.

— Сьогодні ми почергуємо, — сказав Кара.

— Але без нерозумного геройства, — додав Гуджа. — Ми вже сьогодні мали тигрів. На одну добу досить.

Уночі село стихло. Кара сидів біля дверей, а Гуджа тримав поруч порожній металевий горщик.

Опівночі з темряви долинуло: туп… туп… туп.

Потім щось дзенькнуло біля вікна.

Кара тихо відчинив двері. За парканом ворухнулася висока тінь.

— Хто там? — голосно запитав він.

У відповідь хтось заревів страшним голосом.

Тоді Гуджа щосили вдарив ложкою по горщику.

Дзень! Дзень! Дзень!

Кара засвистів, а стара жінка, зрозумівши задум, почала бити дерев’яною ложкою по кришці.

У сусідніх хатах прокинулися люди. Хтось запалив смолоскип, хтось вийшов із ліхтарем.

Нічний гість, який звик лякати поодинокі родини, сам злякався такого гармидеру й кинувся тікати. Перестрибуючи через паркан, він зачепився за гілку, і з його пояса впав невеликий мідний дзвіночок.

На світанку брати показали знахідку старій жінці.

— Я чула цей дзвін щоночі, — сказала вона. — Отже, ви справді прогнали того, хто нас лякав.

Новина швидко розійшлася селом і дійшла до місцевого раджі. Він запросив Кару й Гуджу до себе.

Але раніше за братів до палацу прибіг один хвалько.

— Це я врятував село! — заявив він. — Я сам прогнав нічного духа!

Раджа уважно подивився на нього.

— Тоді розкажи, як це сталося.

Хвалько почав плутатися:

— Ну… я вийшов… потім він злякався… я крикнув… і все.

— А який звук він носив із собою? — запитав раджа.

— Звук?

У цей момент прийшли Кара, Гуджа і стара жінка. Гуджа поклав на стіл мідний дзвіночок.

— Ось цей.

Стара жінка розповіла, що сталося насправді. Незабаром знайшовся й нічний пустун. Виявилося, що це був чоловік із сусіднього поселення, який хотів налякати людей, щоб ті залишили крайні хатини, а він міг без дозволу користуватися їхніми городами.

Раджа не став наказувати бити чи карати його. Натомість велів повернути все взяте, допомогти полагодити паркани та дахи, які він пошкодив, і попросити пробачення в кожної родини.

Хвалькові теж довелося вибачитися за брехню.

А Кару й Гуджу раджа щедро нагородив: дав їм добрі знаряддя для роботи, зерно на наступний посів і невелике поле.

— За що така велика нагорода? — здивувався Кара.

— За дві речі, — відповів раджа. — За сміливість і за розум. Сміливість без розуму легко заводить у біду. А розум без сміливості часто так і залишається лише думкою.

Гуджа штовхнув брата ліктем.

— Чуєш? Виходить, ми добре доповнюємо одне одного.

— Інколи, — відповів Кара.

— Тільки інколи?

— Особливо тоді, коли ти не плутаєш захід сонця з вогнищем тигрів.

Вони засміялися й рушили додому.

І відтоді, коли один із братів поспішав, другий нагадував йому подумати. А коли хтось надто довго вагався, інший казав:

— Досить думати. Тепер час діяти.

Так Кара і Гуджа ще багато років знаходили вихід із найскладніших пригод, бо знали головне: дві різні голови можуть разом придумати більше, ніж кожна окремо.

Так Кара і Гуджа ще багато років знаходили вихід із найскладніших пригод, бо знали головне: дві різні голови можуть разом придумати більше, ніж кожна окремо.