Карабао і мушля

Карабао і мушля

Робоча українська назва: Карабао і мушля

Текст

Одного дуже спекотного дня карабао прийшов до річки охолодитися.

Карабао — великий водяний буйвіл. Він був сильний, широкий у плечах і дуже пишався своїми міцними ногами.

Вода в річці була прохолодна. Карабао зайшов по коліна, потім по черево й задоволено зітхнув:

— Оце життя! От би ще вітерець подув.

На мокрому камені біля берега лежала маленька річкова мушля.

— Добрий день, карабао, — сказала вона.

Великий звір озирнувся.

— Хто це говорить?

— Я.

Карабао нахилив голову й нарешті помітив мушлю.

— Ти? — здивувався він. — Така маленька?

— Маленька, — погодилася мушля. — А що з того?

Карабао засміявся.

— Нічого. Просто я подумав, скільки ж часу тобі треба, щоб кудись дістатися. Поки ти проповзеш уздовж одного каменя, я вже тричі обійду поле.

— Ти певен? — запитала мушля.

— Авжеж! Я бігаю швидше за багатьох тварин.

— А мене випередиш?

Карабао так зареготав, що вода навколо нього пішла колами.

— Тебе? Та я можу бігти із заплющеними очима!

— Не треба із заплющеними, — спокійно сказала мушля. — Краще влаштуймо перегони.

Карабао перестав сміятися.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Вони домовилися бігти вздовж річки до великого дерева, що росло далеко нижче за течією.

Карабао вийшов на берег, струсив воду зі спини й став на старт.

Мушля залишилася біля самої води.

— Готова? — запитав він.

— Готова.

— Раз, два, три!

Карабао рвонув уперед.

Земля загупала під його копитами. Птахи злетіли з кущів. Пил здійнявся за спиною.

Він біг так швидко, що незабаром зовсім перестав бачити місце старту.

«Бідна мушля, — подумав карабао. — Напевно, вона ще й першого каменя не минула».

Він зупинився біля води й гукнув:

— Мушле-е-е! Де ти?

І раптом зовсім поруч почув:

— Я тут!

Карабао здригнувся.

На камені біля води лежала мушля.

Насправді це була інша мушля. Уздовж річки їх жило багато, і кожна чула, як карабао глузував із маленької сусідки.

Але карабао цього не знав.

— Як ти сюди дісталася? — пробурмотів він.

— Перегони ж іще не закінчилися, — відповіла мушля. — Біжи.

Карабао знову помчав уперед.

Цього разу він біг ще швидше.

За якийсь час зупинився, важко дихаючи.

— Мушле! Де ти тепер?

З очерету долинуло:

— Я тут!

Карабао аж очі витріщив.

— Не може бути!

І знову побіг.

Через деякий час він гукнув утретє.

— Мушле!

— Я тут! — відповіли йому з берега попереду.

Карабао почав сердитися.

«Ні, — думав він. — Я не програю якійсь маленькій мушлі!»

Він уже не помічав ні сонця, ні пилу, ні того, як важко стали підніматися ноги.

Щоразу, коли карабао зупинявся й кликав, десь попереду відповідала нова мушля:

— Я тут!

І щоразу він біг далі.

Нарешті його дихання стало гучним, наче старий міх у кузні. Ноги тремтіли. Язик пересох.

Та карабао все одно хотів продовжувати.

— Ще трохи, — прохрипів він. — Я мушу перемогти.

І тут із берега почувся тоненький голос:

— А навіщо?

Карабао зупинився.

— Що «навіщо»?

— Навіщо тобі бігти, якщо ти вже ледве стоїш?

Карабао хотів відповісти, але замість слів тільки важко видихнув і опустився на траву.

До нього повільно підповзла мушля.

Потім ще одна.

І ще.

Незабаром уздовж води лежав цілий ряд маленьких мушель.

Карабао примружився.

— То це були ви всі?

— Так, — відповіла перша.

— Ви мене обдурили!

— Ми скористалися тим, що ти навіть не припускав: маленькі можуть діяти разом, — сказала мушля. — Ти був такий певний у своїй перевазі, що жодного разу не зупинився подумати.

Карабао хотів обуритися, та сил сперечатися вже не мав.

Він лежав у затінку, поки серце не перестало калатати, а дихання не стало рівнішим.

Одна мушля сказала:

— Перегони закінчено.

— І хто переміг? — похмуро запитав карабао.

Мушлі тихенько зашелестіли.

— Можна сказати, що ми. А можна сказати, що сьогодні ніхто не переміг. Ти ледь не нашкодив собі лише тому, що не хотів програти.

Карабао подумав і опустив голову.

— Я сміявся з тебе, бо ти маленька.

— Було таке.

— А ти довела, що розмір не завжди вирішує все.

— Було й таке.

Карабао трохи помовчав.

— Наступного разу я спершу подумаю, а вже потім хвалитимуся.

— Це було б швидше, ніж бігти вздовж усієї річки, — відповіла мушля.

Карабао не втримався й засміявся.

Він ще довго відпочивав, а потім повільно повернувся до води. Цього разу нікуди не поспішав.

Відтоді, коли хтось казав йому:

— Ти ж найсильніший! Тобі ніхто не суперник!

Карабао лише хитав великою головою.

— Сила — це добре. Швидкість — теж. Але ще корисніше знати, коли варто бігти, а коли краще зупинитися й подумати.

А мушлі на березі тихенько посміювалися у свої круглі мушляні домівки.

Вони добре пам’ятали день, коли маленький голос уздовж річки раз по раз відповідав великому й самовпевненому карабао:

— Я тут!

Вони добре пам’ятали день, коли маленький голос уздовж річки раз по раз відповідав великому й самовпевненому карабао: