Кажан Нардарн

Кажан Нардарн

Робоча українська назва: Кажан Нардарн

Кажуть, у давні часи Нардарн-кажан дуже любив мед. Варто було йому відчути солодкий запах десь між деревами, як він уже не міг думати ні про що інше.

Одного теплого ранку Нардарн побачив бджолу Вурранунну. Вона сіла на квітку, набрала пилку й знову піднялася в повітря.

— Ось хто покаже мені дорогу до меду, — прошепотів Нардарн.

Він помітив, куди полетіла бджола, і рушив слідом. Вурранунна то зникала між гілками, то знову з’являлася в сонячному промінні. Нардарн ішов за нею довго. Коли сутінки стали густими, він запам’ятав місце, де бачив її востаннє, і повернувся до табору.

Наступного ранку він покликав двох сестер Білбер.

— Я знайшов дерево, де живуть бджоли, — сказав він. — Там, мабуть, багато меду. Ходімо разом.

Сестри взяли легкі плетені кошики. Дорога була неблизька, але Нардарн поспішав так, ніби мед міг утекти від нього на власних ногах.

— Повільніше, — попросила старша Білбер. — Ми ж нікуди не запізнюємося.

— Ще трохи! — відповів Нардарн. — Ось побачите, який буде мед!

Нарешті вони підійшли до високого дерева з вузькою тріщиною в стовбурі. Звідти долинало тихе гудіння.

— Тут! — зрадів Нардарн. — Я не помилився.

Старша сестра уважно подивилася на стовбур.

— Отвір дуже вузький. Треба спершу розширити його дерев’яним клинцем і не турбувати бджіл даремно.

Але Нардарнові вже хотілося скуштувати мед.

— Та навіщо стільки клопоту? Просунь руку й дістань шматочок стільника.

— Краще не поспішати, — сказала вона.

— Лише трішечки, — наполягав Нардарн.

Старша Білбер обережно просунула руку в тріщину. На мить усе було добре, але коли вона спробувала витягти руку, та застрягла між нерівними краями дерева.

— Нардарне, не тягни! — одразу сказала вона. — Треба подумати.

Та Нардарн перелякався. Він схопив її за плече й почав смикати.

— Зараз витягнемо!

— Зупинися! Так тільки гірше!

Молодша Білбер піднялася до них і твердо сказала:

— Не сила зараз потрібна, а розум.

Вона спустилася, знайшла міцну гілку, зробила з неї клинець і поволі розсунула краї тріщини. Старша сестра звільнила руку.

На шкірі лишилися червоні сліди, але вона могла ворушити пальцями.

Нардарн видихнув.

— Ну от, усе добре. Тепер можна дістати мед.

Обидві сестри подивилися на нього так, що він замовк.

— Ні, — сказала старша. — Спочатку ми повернемося додому.

— Але ж ми вже тут!

— Саме тому, що ми вже тут, ти перестав чути все, крім слова «мед», — відповіла молодша. — Сьогодні досить.

Нардарн насупився. Йому було соромно, але ще сильніше йому було шкода залишати мед у дереві.

— Я ж нічого поганого не хотів, — буркнув він.

— Хотіти й робити — не одне й те саме, — сказала старша Білбер. — Коли хтось попереджає про небезпеку, треба слухати.

Вони рушили назад. Дорогою Нардарн майже не говорив.

Коли вони наблизилися до табору, молодші сестрички Білбер вибігли їм назустріч.

— Ви принесли мед?

— Ні, — відповіла старша.

— А що сталося?

Нардарн швидко сказав:

— Бджоли сховали його надто глибоко. Нічого не вийшло.

Старша Білбер здивовано повернула голову.

— Це не вся правда.

Нардарн зробив вигляд, ніби не почув.

Невдовзі про пригоду дізналася мати сестер. Вона оглянула руку доньки й запитала Нардарна:

— Розкажи, що сталося біля дерева.

— Та що розповідати? — відповів він. — Вурранунна привела нас до незручного місця. От і все.

— Бджола нікого не змушувала поспішати, — тихо сказала молодша Білбер.

Увечері старші громади запросили всіх сісти разом. Ніхто не кричав і не погрожував. Просто кожен мав сказати правду по черзі.

Спершу говорила старша Білбер. Потім молодша. Нарешті настала черга Нардарна.

Він довго дивився в землю.

Навколо було тихо. Чути було тільки нічних комах та шелест листя.

— Я хотів меду, — нарешті сказав Нардарн. — Дуже хотів. Я почув пораду, але не захотів чекати. Коли рука Білбер застрягла, я ще й почав тягнути її, замість того щоб зупинитися. А потім мені стало соромно, і я спробував зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Одна зі старших жінок запитала:

— Що було найгіршим: те, що ти помилився, чи те, що приховав помилку?

Нардарн подумав.

— Мабуть, друге. Бо помилку можна виправити разом. А коли мовчиш, інші не знають, чого остерігатися.

— Добре сказано, — відповіла вона.

Мати Білбер звернулася до нього:

— А тепер скажи, що ти зробиш інакше наступного разу.

Нардарн підняв голову.

— Не буду поспішати. Якщо хтось каже, що небезпечно, зупинюся. І якщо щось трапиться, не ховатиму правду.

— А мед? — спитала одна з маленьких сестричок.

Усі усміхнулися.

Нардарн теж.

— Мед може почекати.

Через кілька днів вони знову пішли до дерева. Цього разу разом із ними були досвідчені збирачі. Вони не лізли руками у вузьку тріщину. Спершу спокійно оглянули стовбур, підготували безпечний отвір і взяли лише частину меду, залишивши бджолам достатньо запасів.

Нардарн стояв поруч і уважно дивився.

— Тепер розумієш? — запитала старша Білбер.

— Розумію, — кивнув він. — Найкоротша дорога до меду інколи виявляється найдовшою дорогою до клопоту.

Молодша засміялася:

— Оце вже схоже на мудрість.

Коли вони повернулися, мед поділили між усіма. Найменші отримали по краплині на палець, старші додали його до їжі, а Нардарн свою частку відніс матері Білбер.

— Це за те, що я не послухав ваших доньок, — сказав він.

Вона прийняла кошик і відповіла:

— Не мед робить вибачення справжнім. Справжнім його робить те, як ти поводишся після нього.

Нардарн запам’ятав ці слова.

Відтоді, коли він бачив бджолу Вурранунну, то вже не кидався навздогін, забувши про все на світі. Спершу дивився, куди веде шлях, хто йде поруч і чи безпечно буде повертатися.

А якщо хтось із молодших надто поспішав, Нардарн усміхався й казав:

— Я знаю одну історію про мед, який ледь не став дорожчим за весь солодкий смак на світі.

І тоді всі сідали ближче, а він починав розповідати з самого початку — про бджолу Вурранунну, високе дерево і той день, коли навчився: сміливість — це не робити все самому й швидко. Іноді справжня сміливість — зупинитися, послухати та чесно сказати: «Я помилився».

І тоді всі сідали ближче, а він починав розповідати з самого початку — про бджолу Вурранунну, високе дерево і той день, коли навчився: сміливість — це не робити все самому й швидко. Іноді справжня сміливість — зупинитися, послухати та чесно сказати: «Я помилився».