Казка про Хірамана

Казка про Хірамана

Робоча українська назва: Казка про Хірамана

Колись один птахолов цілий день блукав полями й гаями, але його сітка залишалася порожньою. Сонце вже торкалося обрію, і чоловік збирався повертатися додому, коли почув над головою незвичайне шелестіння крил.

На гілку сів великий зелений папуга. Його пір’я виблискувало, наче смарагди після дощу, а навколо шиї мерехтіли золотаві цяточки.

Птахолов завмер.

— Оце так птах…

Він обережно розставив сітку, сипнув трохи зерна й сховався за кущем. Папуга спустився, зробив кілька кроків — і опинився в пастці.

Увечері птахолов приніс його додому.

— Подивись, кого я впіймав! — сказав він дружині.

Жінка підійшла ближче й похитала головою.

— Такий великий, такий гарний… Шкода його кривдити. Краще віднеси завтра на базар. Може, знайдеться господар, який про нього добре подбає.

І тут папуга промовив людським голосом:

— На базар мене не несіть. Віднесіть просто до царського палацу.

Птахолов так здивувався, що ледь не впустив клітку.

— Ти… говориш?

— Говорю, коли є що сказати, — відповів папуга. — А цареві скажи, що мене звати Хіраман. І якщо він запитає ціну, назви десять тисяч рупій.

— Десять тисяч?! — перепитав птахолов. — За одного папугу?

Хіраман нахилив голову набік.

— За звичайного папугу — забагато. А за Хірамана — побачимо.

Наступного ранку птахолов подався до палацу.

Цар саме сидів у саду, коли почув про незвичайного птаха. Він наказав принести клітку.

— То це ти коштуєш десять тисяч рупій? — усміхнувся він.

— Ні, володарю, — відповів Хіраман. — Стільки коштує можливість дізнатися, чи стану я тобі в пригоді.

Цар голосно засміявся.

— Добре сказано!

Він заплатив птахоловові обіцяну суму, а для Хірамана звелів поставити простору золоту клітку біля вікна своїх покоїв.

Та клітка майже завжди стояла відчиненою. Хіраман не тікав. Він літав садом, повертався на поклик, розповідав кумедні історії й помічав речі, яких інші не бачили.

З часом цар так звик до папуги, що міг годинами розмовляти тільки з ним. Він дедалі рідше приходив до своїх шести цариць, і ті почали сердитися.

— Через цього птаха він зовсім про нас забув, — казала одна.

— Хіраман скрізь поруч, — додавала друга. — Треба зробити так, щоб він полетів і більше не повернувся.

Одного дня, коли цар поїхав оглядати далекі поля, цариці покликали Хірамана.

— Кажуть, ти надзвичайно мудрий, — сказала найстарша. — То розсуди одну суперечку. Хто з нас найвродливіша?

Хіраман оглянув їх із клітки й поважно відповів:

— Таке важливе питання не можна вирішити крізь ґрати. Випустіть мене, щоб я облетів вас і добре все роздивився.

Цариці відчинили дверцята.

Хіраман вилетів, зробив одне коло над кімнатою, друге — над внутрішнім двориком, а на третьому злетів на високу пальму.

— Хірамане! — закричали цариці. — Повертайся!

— Я повернуся тоді, коли зі мною говоритимуть чесно, — відповів папуга й зник за дахами.

Коли цар повернувся, йому сказали, що птах утік. Та неподалік від міста жив дроворуб, який бачив зеленого папугу біля струмка й почув його розповідь. Він привів царя туди, і Хіраман сам повернувся господареві на плече.

Цар вислухав усіх і зрозумів, що сам теж винен у сварці.

— Я занадто захопився новим другом і забув про людей поруч, — визнав він.

Царицям він наказав на деякий час оселитися в заміських маєтках, щоб пристрасті в палаці вляглися, а згодом вони повернулися й попросили в Хірамана пробачення.

Відтоді цар намагався приділяти увагу кожному, а не лише тому, хто був найцікавішим співрозмовником.

Якось увечері вони з Хіраманом сиділи на терасі. Над садом плив теплий вітер.

— Ти багато де літав, — сказав цар. — Чи бачив ти країну, не схожу на нашу?

Хіраман задумався.

— За сімома морями й тринадцятьма річками є інша земля. Там живе молода правителька, про яку розповідають не лише через її вроду. Кажуть, вона розумна, смілива й уміє слухати людей. Її палац стоїть серед садів, а вночі над дахами світяться білі квіти.

Цар довго дивився на зорі.

— Я хотів би з нею познайомитися.

— Тоді дорога буде нелегкою, — попередив Хіраман. — Звичайний кінь її не подолає.

Наступного дня цар наказав показати йому всіх коней у стайнях. Серед міцних жеребців Хіраман раптом підлетів до найслабшого на вигляд коня. Той стояв у найдальшому кутку, худий, скуйовджений і зовсім не схожий на героя казки.

— Ось наш кінь, — сказав папуга.

Конюх засміявся.

— Цей? Він ледве по двору ходить.

— Бо про нього давно не дбали як слід, — відповів Хіраман. — Це Пакшірадж, крилатий кінь.

Цар звелів годувати коня найкращим зерном, чистити йому шерсть і щодня виводити на сонце. Минув місяць, другий, третій. Через пів року Пакшірадж змінився: його боки стали міцними, грива заблищала, а одного ранку за плечима розгорнулися два могутні крила.

Хіраман задоволено кивнув.

— Тепер можна вирушати.

Він також попросив приготувати мішечок сріблястого кхаю — легких зерняток смаженого рису, що блищали в місячному світлі.

Перед дорогою папуга попередив царя:

— Пакшіраджу достатньо одного легкого знаку, щоб злетіти. Не квап його вдруге. Крилаті коні не люблять нетерплячих вершників.

Цар пообіцяв пам’ятати.

Пакшірадж розігнався садовою доріжкою — і здійнявся в небо.

Вони летіли над морями, що вдень сяяли синім склом, а вночі ставали чорними й безкраїми. Перетнули одну річку, другу, десяту, тринадцяту. Нарешті Хіраман показав униз крилом.

— Он той сад.

Вони приземлилися за палацовою стіною. Хіраман висипав сріблясті зернятка кхаю тоненькою доріжкою від саду до великого дерева, де сховалися мандрівники.

Уночі молода правителька вийшла на балкон і побачила на землі дивний блиск.

— Наче зірки впали в траву, — сказала вона.

Вона спустилася в сад і пішла за срібною доріжкою. Біля дерева її зустрів Хіраман.

— Не лякайтеся, — сказав папуга. — Я прилетів здалеку з людиною, яка дуже хотіла з вами познайомитися.

Цар вийшов із тіні й уклонився.

— Я почув про вашу країну й вирушив у дорогу. Та якщо мій прихід недоречний, я повернуся додому.

Дівчина подивилася на крилатого коня, на папугу, а тоді на незнайомця.

— Ви справді перелетіли сім морів лише заради розмови?

— І тринадцять річок, — уточнив Хіраман.

Вона засміялася.

Вони довго говорили під деревом. Цар розповідав про свою країну, а вона — про свою. Коли настав час прощатися, дівчина сказала:

— Я все життя чула про землі за морями. Я хочу побачити їх сама. Полечу з вами, але за однієї умови: якщо захочу повернутися, ви допоможете мені повернутися додому.

— Обіцяю, — відповів цар.

Вони сіли на Пакшіраджа. Хіраман примостився попереду на сідлі.

Крилатий кінь злетів легко, наче його підхопив вітер.

Дорога назад спершу минала спокійно. Та коли попереду вже з’явилися знайомі береги, цар так зрадів, що забув попередження Хірамана і вдруге нетерпляче подав Пакшіраджу знак поспішати.

Кінь здригнувся.

— Я ж казав: один раз! — скрикнув Хіраман.

Крила Пакшіраджа втратили рівний ритм, і йому довелося приземлитися в незнайомому лісі.

— Він не зможе летіти далі, поки не відпочине, — сказав папуга.

Неподалік стояв інший палац. Його володар почув про чужоземних мандрівників із крилатим конем і послав варту з’ясувати, хто вони.

Правитель виявився недовірливим.

— Крилатий кінь, розмовний папуга, мандрівники без почту… Надто дивна історія, — сказав він. — Поки не розберемося, ви залишитеся тут.

Гостей розділили. Дівчину поселили в гостьовій вежі, а царя — в іншому крилі палацу. Під час метушні здійнялася сильна пилова буря. Цар не встиг захистити очі, і коли буря стихла, зрозумів, що майже нічого не бачить.

— Не бійтеся, — сказав Хіраман, сідаючи йому на плече. — У казкових дорогах біда часто приходить разом із підказкою. Треба лише знайти її.

Тим часом дівчина попросила місцевого володаря:

— Дайте мені шість місяців спокою. Я доглядатиму крилатого коня, поки він одужує, і не робитиму нічого потай.

Правитель погодився.

Щодня вона годувала Пакшіраджа, розчісувала йому гриву й виходила у двір. Там вона сипала зерно для диких птахів.

— Летіть далеко, — казала вона їм. — Може, хтось із вас зустріне зеленого папугу на ім’я Хіраман.

Птахи розносили її слова від дерева до дерева.

Одного ранку Хіраман почув їх.

— Вона тут! — вигукнув він.

Він полетів до вежі, і дівчина зустріла його з такою радістю, ніби повернувся старий друг.

— Цар майже не бачить, — сказав Хіраман. — Я мушу знайти ліки.

— Що тобі потрібно?

Папуга замислився, а тоді пригадав давню пташину легенду. Далеко за морями, на високому дереві, жили птахи біхангама й біхангамі. Біля їхнього гнізда зранку збиралася цілюща роса. Казали, що вона повертає ясність очам.

— Дорога далека, — сказала дівчина.

— Для крил далекою буває лише дорога, якою не наважився летіти, — відповів Хіраман.

І полетів.

Він перетинав річки, відпочивав на корабельних щоглах, ховався від грози під широким листям і нарешті дістався дерева, де було чарівне гніздо.

Пташенята біхангама й біхангамі почули його прохання й дозволили зібрати кілька крапель цілющої роси на листок.

— Бери лише стільки, скільки потрібно, — сказали вони.

— Саме стільки й візьму, — пообіцяв Хіраман.

Він обережно поніс дорогоцінні краплі назад.

Коли Хіраман повернувся, дівчина допомогла провести його до царя. Цілющу росу нанесли на повіки, і вже за мить темрява перед очима стала світлішати. Спершу цар побачив зелену пляму.

— Хірамане? — прошепотів він.

— А кого ж іще ви сподівалися побачити першим? — озвався папуга.

Потім з’явилися обриси вікна, дерева, неба. Зір повернувся.

Тим часом Пакшірадж теж зміцнів. Його крила знову стали сильними.

Дівчина попросила зустрічі з місцевим правителем. Разом вони розповіли всю історію від початку до кінця. Той вислухав їх, подивився на одужалого коня й нарешті визнав:

— Я був надто підозріливий. Ви вільні їхати.

— А наступного разу можна спочатку поставити запитання, а вже потім замикати гостей у різних крилах палацу, — додав Хіраман.

Правитель навіть усміхнувся.

Пакшірадж вийшов у двір. Цар сів у сідло, дівчина вмостилася позаду, а Хіраман — між його вухами.

— І скільки разів треба дати знак для злету? — запитав папуга.

— Один, — відповів цар.

— Нарешті.

Пакшірадж розгорнув крила і злетів.

Цього разу цар не поспішав коня. Вони спокійно перетнули тринадцять річок і сім морів та повернулися до рідного палацу.

Дівчина прожила там достатньо довго, щоб пізнати країну не з чужих розповідей. Вона листувалася зі своїм домом, радилася з царем у державних справах і часто нагадувала йому, що добрий правитель має вміти слухати не тільки найгучніший голос.

Згодом, коли обоє були певні у своєму виборі, вони відсвяткували весілля.

А Хіраман так і залишився їхнім другом. Його клітка стояла біля вікна, але дверцята ніколи не зачинялися.

Бо мудрий птах, як і справжня дружба, найкраще залишається поруч тоді, коли має право полетіти.

Бо мудрий птах, як і справжня дружба, найкраще залишається поруч тоді, коли має право полетіти.