Казка про простака Івана

Казка про простака Івана

Робоча українська назва: Казка про простака Івана

Колись у далекому царстві жив старий чоловік із трьома синами. Старших звали Пахом і Хома. Вони вважали себе людьми серйозними й розумними: знали, як торгуватися на ярмарку, як вигідніше продати зерно і як говорити так, щоб усі навколо слухали.

А молодшого звали Іван.

Іван не був дурним. Просто він ніколи не поспішав показувати, який він розумний. Міг віддати сусідові останній шматок пирога, міг пів дня лагодити чужий тин і забути попросити плату, а коли брати сперечалися, кому дістанеться краща річ, казав:

— Та беріть. Мені й простого вистачить.

Через це старші брати сміялися:

— Ех ти, простак Іван!

А сусіди любили його саме за доброту.

Батько братів був чоловіком незвичайним. Він знав старі пісні, пам’ятав прикмети, розумівся на травах і конях. Коли відчув, що сили його покидають, покликав синів.

— Після мене не сваріться, — сказав він. — І ще маю одне прохання. Три вечори поспіль приходьте до мене на пагорб за селом. По одному. Посидьте в тиші й згадайте мене добрим словом.

Сини пообіцяли.

Та першого вечора Хома сказав Іванові:

— Я завтра вдосвіта до млина. Сходи замість мене.

— Добре, — відповів Іван.

Він узяв окраєць хліба, піднявся на пагорб, сів під старою березою й просидів там до півночі. Вітер шумів у траві, сова гукала в лісі, а Іванові раптом здалося, ніби він чує батьків голос:

— Дякую, сину. Ти не полінувався прийти.

На другий вечір Пахом теж знайшов причину залишитися вдома.

— У мене ярмарок зранку. Іване, сходи за мене.

— Добре.

І знову Іван сидів під березою. І знову опівночі почув тихий голос:

— Пам’ятаю твою доброту, сину.

На третій вечір настала його власна черга.

— Тепер уже точно піду, — сказав Іван.

Ніч була ясна. Над пагорбом висів великий місяць.

Рівно опівночі вітер раптом стих. Іван почув батьків голос утретє:

— Ти виконав слово не тільки за себе, а й за братів. За це залишаю тобі те, що вони не змогли б оцінити.

Десь далеко загуркотіла земля.

Із темряви прибіг дивовижний кінь. Грива його відливала сріблом, копита висікали сині іскри, а очі світилися теплим золотом.

— Коли справді потребуватимеш мене, — почув Іван, — вийди в чисте поле й поклич. Кінь прийде.

На ранок Іван повернувся додому й нічого братам не розповів.

Минув час.

Одного дня по всьому царству заграли сурми. Гінці оголосили:

— Цар Горох і цариця Морква запрошують молодих вершників на велике свято! Їхня донька, царівна Бактріана, сама обере того, хто покаже відвагу, майстерність і добре серце.

На площі біля палацу збудували високу дерев’яну вежу з тридцятьма двома перекладинами. Царівна стояла на верхньому балконі, тримаючи маленьку діамантову зірку.

— Хто на коні підніметься до мого балкона й не злякається висоти, — сказала вона, — тому я прикріплю цю зірку. А вже потім поговоримо й вирішимо, чи підходимо одне одному.

Пахом і Хома вдягли найкращі каптани й поїхали на свято.

— Візьміть і мене, — попросив Іван.

Брати розсміялися.

— Тебе? На царське свято? Сиди вдома та горобців від гороху відганяй.

— Добре, — сказав Іван.

Щойно вони зникли за поворотом, він вийшов у поле.

— Конику, якщо пам’ятаєш батькове слово, прийди до мене!

Земля загуділа, і чарівний кінь примчав, наче вітер.

— Чого бажаєш? — запитав він людським голосом.

Іван торкнувся його гриви. Срібне світло огорнуло хлопця. Старенька сорочка перетворилася на святковий одяг, волосся засяяло на сонці, а постава стала впевненою.

— От так дивина, — сказав Іван. — Тільки дивись, не зроби з мене когось іншого. Я хочу лишитися собою.

— Зовні допоможу, — відповів кінь. — Усередині все залежить від тебе.

На площі вершники один за одним намагалися дістатися балкона. Хтось підскакував до десятої перекладини, хтось до двадцятої.

Іван розігнав коня.

Раз!

Кінь піднявся вище дахів.

Другий стрибок — ще вище.

Третій — і царівна вже простягнула руку. Та Іванові забракло зовсім трохи.

Він не засмутився.

— Завтра спробуємо краще, — прошепотів коневі.

Вдома брати тільки й говорили про загадкового вершника.

— Оце був герой! — казав Пахом.

— То був я, — спокійно сказав Іван.

— Авжеж, — пирхнув Хома. — А я тоді цар Горох.

Другого дня Іван знову приїхав на чарівному коні й піднявся ще вище. До балкона залишилася одна перекладина.

Третього дня кінь розбігся від самих воріт.

— Тримайся!

Вони злетіли так високо, що Іван опинився просто навпроти царівни.

Бактріана засміялася й прикріпила йому до чола діамантову зірку.

— Нарешті побачила тебе зблизька. Як тебе звати?

Але Іван тільки вклонився й помчав геть. Йому стало ніяково від тисяч очей.

У полі він попросив коня повернути йому звичайний вигляд, а зірку прикрив пов’язкою.

Наступного дня цар наказав:

— Нехай усі, хто був на святі, покажуть чоло. Треба знайти вершника зі зіркою.

Пахом і Хома прийшли першими. Зірки не було.

Іван теж подався до палацу.

— Чого в тебе лоб перев’язаний? — запитав вартовий.

— Та двері вчора не помітили одне одного зі мною, — усміхнувся Іван.

Але царівна почула розмову й попросила його підійти.

Коли пов’язку зняли, діамантова зірка спалахнула на світлі.

— Ось мій вершник, — сказала Бактріана.

Іван почервонів.

— Якщо ви не проти, царівно, спочатку поговорімо. Стрибати на коні я вже навчився, а от жити разом — справа серйозніша.

Бактріана розсміялася.

— Саме таку відповідь я й хотіла почути.

Вони подружилися, а згодом вирішили побратися. Пахомові й Хомі цар теж дав добрі посади, щоб у родині не було заздрості.

Та тут і почалися справжні пригоди.

Брати швидко звикли до пошани. Вони стали ходити важливо, говорити гучно й натякати, що можуть дістати для царя будь-яку дивину.

Придворні, яким це набридло, вирішили перевірити їхню хвальбу.

— Кажуть, ваші нові воєводи знають, де росте яблуня зі срібним листям і золотими яблуками, — сказали вони цареві.

Цар викликав братів.

— Справді знаєте?

Пахом і Хома розгубилися. Зізнатися, що вихвалялися, було соромно.

— Знайдемо, — пробурмотіли вони.

Вони поїхали світ за очі, та за кілька днів зрозуміли: не мають ані карти, ані підказки.

Іван тим часом покликав чарівного коня.

— Знаєш таку яблуню?

— Знаю. Вона росте там, де срібна річка тече золотим піском.

Кінь поніс його за далекі ліси й пагорби. Іван знайшов дерево, обережно викопав його з корінням, загорнув у вологу землю й повіз додому, щоб воно могло прижитися.

На дорозі він зустрів братів.

— Іване! — вигукнули вони. — Віддай яблуню нам. Ми скажемо цареві, що знайшли її разом.

— Разом? — перепитав Іван. — Ви навіть не знали, куди їхати.

Брати почали вмовляти.

Іван подумав і сказав:

— Гаразд. Візьміть. Але напишіть мені розписку: «Яблуню отримали від Івана». І поставте свої печатки.

Брати погодилися. Вони були певні, що папірець ніколи не знадобиться.

Цар зрадів яблуні й щедро нагородив їх.

Через кілька тижнів придворні знову підкинули випробування.

— А ще вони нібито знають, де живе золотоволоса свинка зі срібними зубками й цілим виводком поросят.

Братам знову довелося вирушати в дорогу.

Іван знайшов чарівну свинку в зеленій долині. Та замість того, щоб ловити її силоміць, приніс яблук і терпляче сидів поруч, поки вона сама не дозволила підійти. Поросята потягнулися слідом.

На зворотному шляху брати знову попросили віддати дивину їм.

— Добре, — сказав Іван. — Ще одна розписка.

Вони підписали й другу.

У палаці їх зустріли ще гучніше.

Нарешті цар почув про золотовриву кобилу з копитами, що блищали, наче діаманти. Її нібито охороняв страшний Змій Горинич.

Пахом і Хома цього разу вже мало не заплакали.

— Ми пропали.

А Іван поїхав на чарівному коні до далекого острова.

Там справді стояла залізна стайня, а перед нею лежав величезний триголовий змій.

— Геть! — загриміла перша голова.

— Кобила наша! — засичала друга.

— Нікого не пустимо! — додала третя.

Іван не витяг меча.

— А навіщо ви її тримаєте за сімома дверима?

Голови переглянулися.

— Бо… охороняємо.

— Від кого?

Змій задумався.

Виявилося, що кобила давно хотіла бігати на волі, а змій просто виконував старий наказ, якого вже ніхто не пам’ятав.

— Давайте так, — запропонував Іван. — Я відчиню стайню. Якщо кобила захоче залишитися, не братиму її. Якщо піде зі мною, ви не заважатимете.

Змій погодився.

Щойно двері відкрили, кобила вибігла, зробила три кола навколо острова й сама стала поруч з Іваном.

— Схоже, вибрала, — зітхнула третя голова.

— Тільки доглядай добре, — буркнула перша.

На шляху додому Іван знову зустрів братів.

— Віддай нам і кобилу!

— Третя розписка, — сказав Іван.

Вони підписали.

У палаці влаштували велике свято. Пахом і Хома сиділи по обидва боки царя й розповідали, як нібито переходили моря, перехитрили чудовисько й самі приборкали чарівну кобилу.

І тут двері відчинилися.

Увійшов Іван.

— Гарні історії, брати. Тільки дещо в них переплутано.

Він поклав на стіл три папери.

Перший: про срібнолисту яблуню.

Другий: про золотоволосу свинку.

Третій: про кобилу з блискучими копитами.

На кожному стояли підписи й печатки братів.

У залі стало тихо.

Пахом опустив голову.

Хома зітхнув.

— Ми хотіли здаватися важливішими, ніж були, — сказав він.

Цар Горох насупився, але Іван попросив:

— Не карайте їх суворо. Нехай просто повернуть нагороди, отримані за чужу працю, і зароблять нові чесно.

Цар погодився.

Пахома поставили відповідати за царські сади, де він навчився терпляче вирощувати дерева. Хома почав доглядати стайні й зрештою став чудовим знавцем коней.

А Іван не захотів бути ні найголовнішим воєводою, ні найбагатшим боярином.

— Дайте мені роботу, де треба слухати людей і вирішувати суперечки, — попросив він.

І несподівано для всіх виявилося, що саме «простак» найкраще розуміє, де правда, а де хвальба.

З роками Іван і Бактріана стали мудрими правителями. Вони берегли золоту яблуню, доглядали чарівних тварин і ніколи не змушували людей доводити свою цінність небезпечними подвигами.

А брати, коли хтось починав вихвалятися, першими казали:

— Обережніше зі словами. Ми вже знаємо, куди може завести хвальба.

І відтоді Івана дедалі рідше називали простаком.

Та він не ображався й тоді, коли хтось за старою звичкою так говорив.

— Хай простак, — усміхався він. — Аби серце було не просте до чужої біди.

І чарівний кінь, почувши це, тихо бив копитом по землі, наче погоджувався.

І чарівний кінь, почувши це, тихо бив копитом по землі, наче погоджувався.