Казка про рибалку і джина

Казка про рибалку і джина

Колись біля самого моря жив старий рибалка. Він мав дружину й трьох дітей, а заробляв лише тим, що щодня виходив із сіткою до води.

Рибалка був небагатий, зате мав одне правило: за день він закидав сітку не більше чотирьох разів.

— Море теж повинно мати спокій, — казав він дітям. — Треба вміти зупинитися, навіть коли дуже хочеться спробувати ще раз.

Одного ранку він прийшов на берег так рано, що місяць іще не встиг сховатися за небокрай.

Рибалка закинув сітку вперше.

Вона одразу стала важкою.

— Оце так! — зрадів він. — Мабуть, сьогодні пощастило з першої спроби.

Та коли витягнув сітку на пісок, побачив лише старий мокрий мотлох, що заплутався у вузлах. Довелося довго лагодити порвані місця.

Другий раз у сітку потрапив кошик, повний водоростей і сміття.

Третій раз — камінці, черепашки та грудки мулу.

Рибалка сів на березі й витер лоба.

— Лишилася одна спроба, — тихо сказав він. — Нехай вона буде доброю.

Він розправив сітку, дочекався, коли хвиля відступить, і закинув її вчетверте.

Знову щось важке!

Рибалка тягнув обома руками. Сітка поволі наближалася до берега, але риби в ній не було. На піску лежала стара жовта посудина з міцною кришкою. На кришці виднілася дивна печатка.

— Хоч не риба, то, може, корисна річ, — подумав рибалка. — Почищу її, продам майстрові й куплю додому борошна.

Він постукав по посудині. Тихо.

Потрусив. Нічого.

Тоді обережно підчепив кришку ножем.

Щойно печатка відпустила, з посудини вислизнула тонка смужка диму.

Спочатку рибалка подумав, що всередині тліло якесь старе зілля. Але диму ставало дедалі більше. Він здіймався над берегом, закручувався над хвилями, розростався, наче хмара.

Рибалка відступив на кілька кроків.

Дим зібрався в одну величезну постать.

Перед ним стояв джин.

Голова його майже торкалася ранкової хмари, а голос гудів, мов вітер у горах.

— Нарешті я вільний!

Рибалка ковтнув слину, але не втік.

— Якщо я тебе звільнив, то, мабуть, ти радий мене бачити?

Джин насупився.

— Колись я справді мріяв щедро нагородити того, хто відкриє посудину. Перші сто років обіцяв йому багатство. Другі сто років — скарби. Потім вирішив виконати три його бажання. Та ніхто не приходив.

Він важко зітхнув.

— Минали століття. Я сердився дедалі більше. Зрештою заприсягся, що той, хто мене звільнить, пошкодує про свою цікавість.

— Дивна подяка, — сказав рибалка. — Ти сидів у пастці багато років, а сердитися вирішив на першого, хто допоміг?

— Я дав слово у гніві, — прогримів джин.

— Слово, дане у гніві, не стає мудрішим лише тому, що його повторюють, — відповів рибалка.

Джин здивовано примружився.

— Ти не боїшся мене?

— Боюся, — чесно сказав рибалка. — Але страх не заважає думати.

І він справді думав дуже швидко.

Рибалка подивився на величезного джина, потім на маленьку жовту посудину, що лежала біля його ніг.

— Є одна річ, якої я не розумію.

— Яка?

— Ти кажеш, що просидів у цій посудині сотні років.

— Саме так.

Рибалка обійшов її навколо.

— Пробач, але я не вірю.

Джин аж затремтів від обурення.

— Не віриш джинові?

— Посудина менша за одну твою долоню. Як ти міг уміститися всередині весь?

— Для джина це дрібниця!

— Тоді покажи.

— Навіщо?

Рибалка знизав плечима.

— Бо інакше я вирішу, що ти просто з’явився з ранкового туману й вигадуєш історію про посудину.

Джин дуже пишався своєю магією. А ще більше він не любив, коли в ній сумнівалися.

— Дивись уважно!

Його ноги перетворилися на дим. Потім тулуб, руки й голова. Величезна хмара закружляла над берегом, стала тоншою, ще тоншою й потягнулася до горлечка посудини.

Дим входив усередину довго-довго, поки над піском не залишилося ні клаптика.

Із посудини почувся голос:

— Ну що, тепер віриш?

— Тепер вірю, — сказав рибалка.

І миттю накрив посудину кришкою.

Клац!

Печатка знову тримала джина всередині.

— Що ти робиш?! — загримів голос.

— Думаю, — спокійно відповів рибалка. — Ти ж сам запитував, чи не заважає мені страх.

— Відкрий!

— Щоб ти знову погрожував тому, хто тебе врятував? Ні. Краще поверну посудину в море.

Джин замовк.

За хвилину його голос став уже не таким грізним.

— Рибалко, не поспішай. Відкрий, і я віддячу тобі.

— Це ти вже казав колись, коли був добрішим, а потім передумав.

— Цього разу я даю чесну обіцянку.

Рибалка сів біля посудини.

— Мій батько розповідав мені притчу про одного правителя, який не повірив доброму лікареві. Правитель поспішив покарати того, хто йому допоміг, а потім зрозумів, що втратив найвідданішого друга. Пізно зрозумів. Я не хочу повторити ні його помилки, ні твоєї.

У посудині стало тихо.

— То чого ти хочеш? — нарешті запитав джин.

— Не скарбів і не палацу. Я хочу, щоб ти пообіцяв дві речі. Перша: ти не завдаси мені шкоди. Друга: коли вийдеш, не мститимеш людям за роки, які провів у неволі. Люди, що живуть зараз, не винні в тому, що сталося з тобою колись.

Джин довго мовчав.

— Добре, — сказав він. — Обіцяю.

— Обіцянка джина міцна?

— Якщо дана спокійним серцем — так.

Рибалка зняв кришку.

Знову піднявся дим, знову виросла велика постать. Рибалка тримався насторожі, та джин лише глянув на нього й усміхнувся.

— Ти переміг мене не силою, — сказав він. — І навіть не хитрістю. Ти змусив мене почути власні слова.

— Це іноді найважче, — відповів рибалка.

Джин махнув рукою.

— Бери сітку й ходімо.

Вони покинули берег, пройшли за місто, піднялися кам’янистою стежкою на пагорб і спустилися в долину, якої рибалка ніколи раніше не бачив.

Посеред долини лежало озеро, оточене чотирма пагорбами. Вода була гладенька, мов скло.

— Закинь сітку один раз, — сказав джин.

Рибалка послухався.

Коли витягнув її, то завмер від подиву. У сітці блищали чотири риби: біла, червона, синя й жовта.

— Ніколи таких не бачив.

— Віднеси їх до палацу султана, — сказав джин. — За них тобі добре заплатять. Можеш приходити сюди щодня, але закидай сітку лише один раз. Не через страх. Через міру. Той, хто знає міру, не перетворює дар на біду.

Рибалка кивнув.

— Це правило мені знайоме.

Джин усміхнувся, ступив на землю, і під ним відкрився вузький прохід. За мить він зник, а каміння знову зімкнулося.

Рибалка приніс чотири дивовижні риби до палацу. Султан довго розглядав їх, бо ніколи не бачив таких кольорів у морських риб, і щедро заплатив за знахідку.

Старий повернувся додому з їжею, борошном і грошима, яких вистачило, щоб його родина більше не боялася порожньої комори.

Наступного дня він знову прийшов до чарівного озера. Закинув сітку один раз — і зупинився.

Так він робив і надалі.

Невдовзі діти помітили, що батько став частіше всміхатися.

— Тату, — запитала наймолодша дитина, — невже тобі просто дуже пощастило?

Рибалка подумав і відповів:

— Пощастило мені тоді, коли я знайшов посудину. Але додому я повернувся не завдяки везінню.

— А завдяки чому?

— Тому, що не перестав думати, коли стало страшно. І тому, що дав іншому шанс стати кращим, але тільки після того, як почув справжню обіцянку.

Відтоді в родині рибалки часто повторювали три прості речі: не давай обіцянок у гніві, не відповідай злом на добро і навіть у найстрашнішу мить залишай місце для розумної думки.

А десь далеко, за чотирма пагорбами, тихо блищало чарівне озеро з білими, червоними, синіми й жовтими рибами.

А десь далеко, за чотирма пагорбами, тихо блищало чарівне озеро з білими, червоними, синіми й жовтими рибами.