Казка про Вітер

Казка про Вітер

Жили колись у сусідніх хатах два брати. Старший був заможний: мав волів, плуг, добру землю й комору, де завжди пахло зерном. Молодший жив скромніше. У нього була дружина, діти, маленьке поле та велике бажання працювати, але врожаю ледве вистачало до весни.

Одного літа молодший брат зібрав свою пшеницю в копи й залишив її на полі підсохнути. День був ясний, небо чисте, тож він спокійно повернувся додому.

Та надвечір налетів Вітер.

Спершу він лише ворушив траву. Потім засвистів над шляхом, закрутив пил, підхопив солому й нарешті так розгулявся на полі, що розніс зерно в різні боки.

Коли господар прибіг уранці, від його праці майже нічого не лишилося.

— От тобі й маєш, — сказав він, дивлячись на порожнє поле. — Цілий рік працював, а Вітер за одну ніч усе забрав.

Удома дружина похитала головою.

— Не сперечайся з Вітром. Він не людина, його за рукав не схопиш.

— Може, й не схоплю, — відповів чоловік, — але знайти спробую. Хочу хоча б запитати, чому він так зробив.

І вирушив у дорогу.

Ішов він довго: через поле, ліс, яр і кам’янистий пагорб. Нарешті побачив дивну хатину на високих ніжках. Віконця в ній бриніли, двері то відчинялися, то зачинялися самі, а навколо гуляли маленькі вихори.

На порозі сидів величезний сивий дід із бородою, що ворушилася навіть тоді, коли все довкола було тихо.

— Кого шукаєш? — спитав він.

— Вітра.

— А навіщо він тобі?

— Розніс моє зерно. Тепер діти не матимуть із чого хліб пекти.

Сивий дід зітхнув.

— То я й є Вітер. Розігрався, не подумав, що на полі лежить твій урожай. Винен. Зерно назад не зберу, але можу допомогти інакше.

Він виніс полотняну торбу.

— Коли захочете їсти, скажи: «Торбо, пригости нас». Вона дасть стільки страв, скільки потрібно родині. Тільки не вихваляйся нею перед випадковими людьми. Не всяка цікавість буває доброю.

Чоловік подякував і пішов додому.

Та дорога була довга. Надвечір він зупинився на заїжджому дворі. Господарі побачили стару торбу й засміялися:

— З такою поклажею мандруєш? Що в ній, сухарі?

Молодшому братові закортіло показати, який чудовий подарунок він отримав.

— Це не проста торба, — сказав він. — Дивіться!

І промовив чарівні слова.

За мить на столі з’явилися гарячий хліб, каша, пиріжки, миска запашного борщу й глечик узвару.

Господарі заїзду одразу стали дуже привітними.

— Та ти ж почесний гість! Залишайся ночувати без плати.

Чоловік зрадів їхній гостинності й заснув. А вночі господарі підмінили чарівну торбу звичайною.

Уранці він нічого не помітив.

Удома посадив родину за стіл і весело сказав:

— Дивіться, що мені Вітер подарував!

— Торбо, пригости нас!

Нічого.

Він повторив голосніше.

Торба мовчала.

Чоловік засмутився, але дружина тільки запитала:

— Ти нікому її дорогою не показував?

Він відвів очі.

— Ну… лише один раз.

— Тоді, може, справа не у Вітрі.

Чоловік зітхнув і знову вирушив до дивної хатини.

Вітер вислухав його й похитав сивою головою.

— Я ж попереджав. Та гаразд. Спробуємо ще раз.

Цього разу він вивів невеликого білого баранчика.

— Якщо лагідно попросити його струсити вовною, біля копит з’являться монети. Але пам’ятай: це не іграшка для хвастощів.

— Тепер точно запам’ятаю! — пообіцяв чоловік.

Та коли він знову проходив повз той самий заїзд, господарі зустріли його ще привітніше.

— Друже! Заходь! Чи не маєш сьогодні нового дива?

Чоловік вагався. Потім подумав: «Ну один раз покажу. Що може статися?»

Баранчик струсив вовною, і на підлогу дзенькнуло кілька монет.

Уночі чарівного баранчика теж підмінили звичайним.

Удома обман швидко відкрився.

— От тепер я сам винен, — чесно сказав чоловік дружині. — Двічі почув пораду і двічі вирішив, що знаю краще.

І втретє пішов до Вітра.

— Не сердься, — попросив він. — Я нарешті зрозумів: чарівна річ не робить людину розумнішою.

Вітер усміхнувся.

— Добре, що зрозумів. Тепер тобі потрібен не новий скарб, а спосіб повернути своє без бійки й помсти.

Він дав чоловікові маленький барабан.

— Постукай тричі. І побачиш моїх дванадцять помічників. Вони нікого не скривдять, але вміють здіймати такий гармидер, що брехня довго не сховається.

Чоловік подякував і повернувся до заїзду.

— Знову ти? — здивувалися господарі.

— Знову я. І хочу забрати свою торбу та свого баранчика.

— Яку торбу? Якого баранчика? — вони зробили великі невинні очі.

Тоді чоловік поставив барабан на стіл і тричі легенько постукав.

Тук. Тук. Тук.

Із барабана один за одним вискочили дванадцять крихітних вітряних помічників. Один відчинив усі віконниці. Другий підхопив капелюхи. Третій закрутив рушники під саму стелю. Четвертий засвистів у комині. Решта заглянули під лави, за скрині та на горище.

— Тут торба! — вигукнув один.

— А тут баранчик! — озвався другий.

За хвилину викрадені речі вже стояли посеред кімнати.

Господарі заїзду почервоніли.

— Гаразд, — сказали вони. — Ми підмінили їх. Забирай своє.

Чоловік забрав чарівну торбу й баранчика, знову постукав по барабану, і дванадцять помічників миттю сховалися всередині.

— Я не бажаю вам лиха, — сказав він перед виходом. — Але чужі речі не стають вашими лише тому, що власник був надто довірливий.

Удома дружина зустріла його на порозі.

— Ну що цього разу?

— Цього разу я не хвалився, — відповів він. — І ще мушу попросити пробачення. Ти двічі намагалася мене зупинити, а я не слухав.

Вони разом перевірили торбу та баранчика. Усе працювало.

Відтоді в хаті не бракувало їжі, а кілька монет від баранчика допомогли полагодити дах і купити дітям теплі чоботи. Але родина не перестала працювати. Вони садили город, сушили сіно й допомагали сусідам, бо добре знали: навіть чарівна торба не посіє зерно замість людини і не обійме того, кому сумно.

Через деякий час у гості прийшов старший брат.

Він побачив повний стіл і здивувався:

— Звідки в тебе все це? Ще недавно ти ледве зводив кінці з кінцями.

Молодший брат не приховав правди. Показав торбу, баранчика й розповів про Вітра.

Старший довго думав, а потім сказав:

— Давай поміняємося. Я дам тобі пару волів і плуг, а ти мені торбу та баранчика.

Молодший погодився. Йому здавалося, що з волами він зможе сам вирощувати стільки зерна, скільки потрібно.

Наступного ранку запряг волів і поїхав у поле.

— Ну, працюйте! — весело сказав він.

Воли пройшли кілька борозен, а потім зупинилися.

— Чого стали? — здивувався чоловік.

Воли тільки важко дихали.

Сусід, що проходив повз, запитав:

— А ти їх сьогодні напував? Годував?

Чоловік розгубився.

— Я думав, вони просто працюватимуть.

— Жива істота не чарівний мішок, — усміхнувся сусід. — Їй потрібні вода, їжа, відпочинок і турбота.

Чоловік відразу розпріг волів, напоїв їх, нагодував і почухав між рогами.

— Пробачте, друзі. Це я нічого про вас не знав.

Того дня він зрозумів ще одну важливу річ: отримати інструмент або тварину мало. Треба навчитися правильно про них дбати.

Невдовзі молодший брат прийшов до старшого.

— Я поквапився з обміном. Воли добрі, але я ще не вмію як слід із ними господарювати. Повернімо кожному його речі.

Та старший уже звик до чарівної торби та монет.

— Ні. Домовилися — значить домовилися.

— Але ж ти знав, що я не розуміюся на волах.

— Треба було думати раніше.

Молодший повернувся додому засмучений. На полиці лежав тільки барабан, якого він не віддав при обміні.

Дружина глянула на нього й сказала:

— Тільки пам’ятай, навіщо Вітер дав тобі цей барабан. Не для помсти.

— Пам’ятаю.

Наступного ранку чоловік знову прийшов до брата.

— Давай поговоримо ще раз по-доброму.

— Нема про що говорити, — відмахнувся старший.

Тоді молодший поставив барабан на землю.

— Я не хочу тебе карати. Але хочу, щоб ми чесно подивилися, що сталося.

Тук. Тук. Тук.

Вискочили дванадцять вітряних помічників.

Цього разу вони нікого не шукали й нічого не ламали. Один підхопив розкидані папери й склав їх на стіл. Інший відчинив комору. Третій виніс торбу. Четвертий привів баранчика. Решта закрутилися навколо двору так весело, що кури поховалися під лаву, а старший брат мусив притримувати шапку обома руками.

— Досить! — вигукнув він. — Нехай ці вихори перестануть!

Молодший постукав один раз, і все стихло.

— Бачиш, — сказав він. — Я міг би використати чарівну силу, щоб налякати тебе. Але не хочу. Я хочу справедливого рішення.

Старший брат подивився на волів, на торбу, на баранчика і нарешті зітхнув.

— Гаразд. Повернімо все, як було. І я покажу тобі, як правильно доглядати волів, якщо ти колись захочеш завести своїх.

— Домовилися.

Так брати помирилися.

Молодший повернувся додому з чарівними речами, але відтоді користувався ними розумніше. Торба годувала родину й гостей. Баранчик давав рівно стільки монет, скільки було потрібно для господарства. А барабан майже завжди стояв на полиці.

Лише іноді діти просили:

— Тату, покажи маленьких вітряних помічників!

Тоді він стукав один раз, і з барабана висовувалася крихітна голова з розкуйовдженим волоссям.

— Сьогодні без пригод, — казав чоловік.

— Ех, — зітхав помічник і зникав назад.

А коли над їхнім полем підіймався справжній Вітер, він уже не розкидав зерно. Лише пробігав між колосками, шелестів біля вікон і нагадував господареві три прості речі: слухай добру пораду, не вихваляйся тим, що маєш, і пам’ятай, що навіть найбільше диво не замінить розуму та турботи.

А коли над їхнім полем підіймався справжній Вітер, він уже не розкидав зерно. Лише пробігав між колосками, шелестів біля вікон і нагадував господареві три прості речі: слухай добру пораду, не вихваляйся тим, що маєш, і пам’ятай, що навіть найбільше диво не замінить розуму та турботи.