Хлопчик червоного вечірнього неба

Хлопчик червоного вечірнього неба

Робоча українська назва: Хлопчик червоного вечірнього неба

Дуже давно на острові біля західного берега Великої Води жили чоловік і жінка. Їхній маленький дім стояв серед піщаних дюн, де цілими днями шумів прибій, а над хвилями літали чайки.

Чоловік часто вирушав далеко в море по рибу. Іноді його не було кілька днів. Жінка не боялася самотності, але вечорами, коли сіре небо зливалося із сірим морем, їй ставало тихо й сумно.

«От якби в нашому домі лунав дитячий сміх», думала вона. «Тоді навіть найдовший вечір був би світлішим».

Одного разу вона сиділа на березі й дивилася, як рибалочки пірнають у воду за дрібною рибою. Поруч з дорослим птахом метушилися пташенята.

Жінка усміхнулася.

«От би й у нас була дитина».

Рибалочка ніби почув її і крикнув:

«Подивися в мушлі! Подивися в мушлі!»

Жінка здивувалася, але вирішила, що їй просто почулося.

Наступного вечора біля берега гойдалася на хвилях чайка з молодими пташками. Жінка знову подумала про дитину, і чайка теж прокричала:

«Подивися в мушлі! Подивися в мушлі!»

Тепер жінка насторожилася.

Вона пішла вздовж дюн, уважно придивляючись до піску. Раптом почула тоненький плач.

Між травинками лежала велика морська мушля. Жінка нахилилася і побачила всередині крихітного хлопчика.

«Ой, малечо, як же ти тут опинився?» прошепотіла вона.

Хлопчик перестав плакати і простягнув до неї руки.

Жінка загорнула його у свою хустку й понесла додому.

Коли чоловік повернувся з моря, він довго не міг повірити очам.

«Я вийшов ловити рибу, а повернувся татом», засміявся він.

Відтоді дім уже не був тихим.

Хлопчик ріс незвичайно швидко. Здавалося, ще вчора він лежав у колисці, а вже сьогодні бігав по березі, збирав гладкі камінці й годинами спостерігав за птахами.

Одного дня він побачив на руці матері мідний браслет.

«Мамо, зроби мені з цієї міді маленький лук», попросив він.

«Навіщо тобі лук?»

«Я хочу навчитися влучно стріляти по мішенях і захищати наш дім, якщо колись буде потрібно».

Мати погодилася. Вона зробила йому маленький мідний лук і дві легкі стріли. Хлопчик тренувався на шматочках кори, що плавали біля берега, і скоро навчився влучати дуже точно.

З кожним роком у ньому ставало помітніше щось дивовижне. Його обличчя мало теплий золотавий відтінок. Коли він виходив на берег, на воді ніби з’являлися тонкі світлі доріжки. А якщо хлопчик довго дивився на захід, там, де зазвичай висіли тільки сірі хмари, на мить спалахував золотий промінь.

Батьки часто запитували:

«Звідки в тебе це світло?»

Але хлопчик лише усміхався.

«Колись я розповім».

Одного року над Великою Водою здійнялася довга буря. Вітер не вщухав багато днів. Хвилі котилися на берег одна за одною, і човни залишалися витягнутими далеко на пісок.

Рибні запаси в домі закінчувалися.

Батько дивився на море і хитав головою.

«Сьогодні виходити не можна».

Хлопчик став поруч.

«А якщо я попливу з тобою?»

«Ні. Шторм надто сильний».

«Довірся мені. Я знаю море краще, ніж ти думаєш».

Батько довго вагався, але в очах хлопчика було стільки спокою, що він погодився.

Вони спустили човен на воду.

Ледь відпливли від берега, як на них налетів Дух Бурі. Вітер засвистів, хвилі почали підніматися все вище.

Батько міцно тримав весло.

«Повертаємося!»

«Не бійся», сказав хлопчик.

Він поклав долоню на край човна.

І сталося диво: навколо них вода раптом вирівнялася. Буря ревла неподалік, але човен ковзав по спокійній смузі моря.

Дух Бурі розсердився і покликав Чорну Хмару.

З південного сходу насунула темна стіна.

Та щойно Хмара наблизилася, хлопчик підвів на неї золотаве обличчя. Хмара ніби засоромилася власної похмурості, розтанула і зникла.

Тоді Дух Бурі покликав Морський Туман.

Сірий туман поповз над хвилями, ховаючи берег, скелі й навіть небо.

Батько занепокоївся ще дужче.

«Як ми знайдемо дорогу назад?»

«Я пам’ятаю світло дому», відповів хлопчик.

Він простягнув руку, і перед човном виникла тонка золота смуга. Вона вела просто до рибальських місць.

Морський Туман відступив.

Дух Бурі зрозумів, що сьогодні не переможе, і пішов шаленіти далеко в інші води.

Батько з сином спокійно дісталися місця, де було багато риби. Хлопчик навчив батька тихої пісні. Варто було заспівати її над водою, як риба підходила ближче до човна, і невдовзі вони набрали стільки, скільки було потрібно родині.

На зворотному шляху батько знову запитав:

«Хто ти насправді?»

Хлопчик подивився на захід.

«Ще один день. Завтра я все поясню».

Наступного ранку він вирушив уздовж берега. Він не полював. Замість цього збирав пір’я, яке птахи загубили на піску, в траві та між камінням. Біле пір’я чайок, синювате пір’я сойок, золотаво-руде пір’ячко маленьких лісових птахів.

Увечері хлопчик сплів із них три легкі чарівні накидки.

Спочатку він накинув сірувато-білу. Його руки стали крилами, і він піднявся над водою. Море під ним засяяло сріблясто-сірим кольором.

Потім він торкнувся синього пір’я. Над хвилями розлився чистий блакитний відтінок, якого батьки раніше майже не бачили в своєму похмурому краї.

Нарешті хлопчик накинув золотаво-руду накидку.

Він злетів високо, вище чайок, вище туману.

І раптом захід спалахнув.

Небо стало золотим, червоним, рожевим і мідним. На морі простяглася довга вогняна доріжка, але вона не пекла. Вона лише світилася.

Батько й мати стояли на березі, не в змозі відвести очей.

Хлопчик опустився поруч із ними.

«Тепер настав час сказати правду. Моє життя пов’язане із Сонцем. Я прийшов до вас у мушлі, щоб ви не були самотніми, і щоб одного дня принести цьому березі світло вечірнього неба».

Мати міцно обійняла його.

«Ти хочеш піти?»

«Мушу. Але я не зникну назавжди. Дивіться на захід увечері. Коли небо червоніє після заходу Сонця, знайте: я близько. А якщо вода під вечір відбиває золоте світло, наступний день буде спокійним».

Батько запитав:

«А якщо нам стане дуже сумно?»

Хлопчик відповів:

«Не завдавайте птахам шкоди. Просто зберіть кілька світлих пір’їн, які вони самі загубили, і підкиньте їх у вітер. Я побачу їх далеко на заході».

Він подарував матері легку чарівну накидку.

«Бережи її. Вона нагадуватиме, що вітер і море треба поважати. Не намагайся наказувати їм без потреби».

Потім хлопчик попрощався з батьком і матір’ю.

Він піднявся над берегом, зробив велике коло над домом і полетів на захід.

Спочатку його постать була добре видна. Потім стала золотою цяткою. А далі розчинилася у червоному вечірньому небі.

Мати довго сумувала. Але згодом навчилася впізнавати його повернення.

Коли пізньої осені дні ставали короткими, туман приходив рано, а весь світ здавався сірим, вона виходила на берег. Збирала кілька світлих пір’їн, які вітер залишав між травами, і підкидала їх угору.

Пір’їнки кружляли, наче перші сніжинки, і летіли на захід.

А незабаром там виникала тонка золота смужка.

Вона ширшала, ставала рожевою, потім червоною. Навіть холодне море на кілька хвилин спалахувало теплим світлом.

Люди з інших берегів почали помічати це диво.

«Дивіться, небо сьогодні червоне», казали вони дітям. «Завтра вода буде спокійнішою».

А батько й мати знали більше.

Вони дивилися на захід і тихо говорили:

«Наш хлопчик знову прийшов побачити нас».

І відтоді, коли після сірого дня раптом займається червоне вечірнє небо, десь біля Великої Води хтось обов’язково згадує історію про дитину з морської мушлі, яка принесла людям барви заходу Сонця.

І відтоді, коли після сірого дня раптом займається червоне вечірнє небо, десь біля Великої Води хтось обов’язково згадує історію про дитину з морської мушлі, яка принесла людям барви заходу Сонця.