Хлопчик і мачуха

Хлопчик і мачуха

Робоча українська назва: Хлопчик і мачуха

У невеликому селі жив хлопчик, якому щодня доручали пасти корову. На світанку він відчиняв ворота, виводив її за село й ішов стежкою до зелених луків біля лісу.

Корова була лагідна й розумна. Вона знала, де трава найсоковитіша, де в спеку ховається тінь і в якому місці струмок залишається прохолодним навіть опівдні.

А ще вона помічала те, чого не помічали інші.

Одного дня корова подивилася на хлопчика й запитала:

— Чому ти останнім часом такий тихий і втомлений?

Хлопчик здивувався. Він і не знав, що корова вміє говорити.

— Удома мені часто не вистачає їжі, — зізнався він. — Мачуха каже, що спершу треба нагодувати всіх інших, а мені вистачить того, що залишиться.

Корова похитала головою.

— Дитина не повинна цілий день працювати голодною. Завтра принеси з лісу кілька великих чистих листків. З одного зробиш тарілку, з другого чашечку.

Наступного дня хлопчик так і зробив. Опівдні вони сховалися від сонця під деревом. Корова легенько торкнулася рогом листя, і на тарілці з’явився теплий рис, а в чашечці — духмяна овочева приправа.

Хлопчик аж засміявся від подиву.

— Це все мені?

— Тобі. Їж не поспішаючи.

Відтоді щодня на пасовищі на нього чекав обід. Хлопчик став бадьорішим, щоки порожевіли, а в очах знову з’явився веселий блиск.

Мачуха невдовзі помітила зміну.

— Дивно, — сказала вона сама до себе. — Удома він їсть зовсім мало, а виглядає дедалі краще.

Вона почала розпитувати, але хлопчик не видав таємниці. Тоді мачуха якось пішла за ним здалеку й побачила чарівний обід.

Замість того щоб зрадіти, що дитина більше не голодує, вона розсердилася.

«Отже, корова допомагає йому без мого дозволу, — подумала вона. — Треба позбутися цієї тварини».

Наступного дня мачуха оголосила, що корову віддадуть чужим людям і далеко відведуть із села.

Хлопчик почув про це й побіг на пасовище.

— Тебе хочуть забрати! — схвильовано сказав він.

Корова спокійно вислухала його.

— Не бійся. Зроби мотузку з рисової соломи. Нехай подекуди вона буде міцна, а подекуди зовсім тонка. Коли мене прив’яжуть, тримайся за мій хвіст і не відпускай.

Так хлопчик і зробив.

Уранці прийшли люди, щоб повести корову. Вони прив’язали її приготовленою мотузкою й потягли до дороги.

Хлопчик узявся за хвіст.

— Тримайся міцніше, — прошепотіла корова.

Вона зробила один крок, другий, раптом смикнулася — тонка частина мотузки луснула.

Тієї ж миті налетів теплий вітер. Він закрутив сухе листя, підхопив пил із дороги, обгорнув корову й хлопчика м’якою золотою хмарою.

Село зникло з очей.

Коли вітер стих, вони стояли серед незнайомого лісу. Навколо шуміли високі дерева, співали дивні птахи, а неподалік блищала широка річка.

— Тепер ми далеко, — сказала корова. — Тут почнемо спочатку.

І сталося диво.

Коли корова ступила на зелену галявину, поруч із нею з’явилася ще одна корова. Потім друга. Потім третя. Невдовзі галявина наповнилася цілим стадом.

Хлопчик не міг повірити власним очам.

Минали місяці. Він навчився знаходити найкращі пасовища, відводити стадо до річки й помічати кожну тварину за голосом. Корови довіряли йому, а він дбав про них.

За цей час у хлопчика дуже відросло волосся. Воно стало таким довгим, що, коли він сідав біля води й розчісував його, пасма спадали на траву майже до самої річки.

Одного дня одна волосина впала у воду й попливла за течією.

Далеко нижче за річкою в цей час гуляла королівська донька зі своїми подругами. Вона помітила на воді довгу темну волосину.

— Подивіться, яка неймовірна! — вигукнула дівчина.

Служниці витягли її з води й розпрямили. Вона була такою довгою, що всі здивовано перезирнулися.

— Хотіла б я познайомитися з людиною, якій вона належить, — сказала принцеса. — Напевно, за цією волосиною ховається цікава історія.

Король послав людей на пошуки, але ніхто не знав юнака з таким волоссям. Питали мандрівників, пастухів, перукарів, та все марно.

Нарешті хтось згадав про королівського папугу.

То був зелений птах із червоним дзьобом, який знав усі стежки довкола столиці й любив літати далеко за міські мури.

— Я спробую знайти його, — сказав папуга.

Він літав над полями, селами й річками, поки одного вечора не побачив серед великого стада хлопця, який сидів біля куща й розчісував довге волосся. Поряд на гілці висіла його сопілка.

«Ось кого вони шукають», — вирішив папуга.

Він підлетів, схопив сопілку дзьобом і сів на сусідній кущ.

— Гей! Це моя сопілка! — засміявся хлопець і підійшов ближче.

Папуга перелетів ще далі.

Хлопець пішов за ним.

Так вони рухалися від куща до дерева, від дерева до каменя, аж поки хлопчик не помітив попереду міські башти.

— То ти навмисне вів мене сюди?

— Авжеж, — відповів папуга й нарешті віддав сопілку.

У палаці хлопця нагодували, дали йому відпочити, а потім запросили до великої зали. Принцеса побачила його довге волосся й одразу зрозуміла, що та волосина з річки належала саме йому.

Але найцікавішою виявилася не його зачіска.

Хлопець розповів про ліс, чарівну корову, про вітер, який переніс їх далеко від дому, і про стадо, що виросло ніби з самої землі. Принцеса слухала, затамувавши подих.

Вони проговорили весь вечір.

— Залишайся сьогодні нашим гостем, — запропонував король. — Завтра повернешся до свого стада.

Хлопчик погодився.

Та вранці він вирушив пізніше, ніж планував. Дорога була довга, і до пасовища він дістався лише по обіді.

Корови чекали в загорожі й хвилювалися. Щойно хлопець відчинив ворота, вони радісно й нетерпляче рушили вперед усі разом.

— Повільніше! Повільніше! — кликав він.

Але в тисняві його довге волосся заплуталося в гілках і сухій огорожі. Хлопець упав, а коли підвівся, побачив, що значну частину волосся довелося обрізати, щоб визволитися.

Тим часом налякане стадо розбіглося по лісу. Хлопець шукав його до вечора, але знаходив лише сліди.

Він повернувся до палацу зовсім іншим: без знаменитого довгого волосся, без великого стада й дуже засмучений.

— Я все втратив за один день, — сказав він королю.

Принцеса подивилася на нього й відповіла:

— Волосся було лише причиною, через яку ми тебе знайшли. Воно не було причиною, через яку мені сподобалося з тобою розмовляти.

Хлопець зітхнув.

— Та я залишив тварин надовго й не подбав про них так, як мав. Спершу хочу виправити це.

Король запропонував йому пожити при палаці й допомагати в королівських стайнях. Так він міг заробляти собі на життя й щодня ходити шукати корів у навколишніх лісах.

Хлопець погодився.

Він не став принцом наступного ранку й не отримав чарівного багатства вдруге. Натомість навчився доглядати коней, лікувати подряпані копита, заспокоювати лошат і помічати, коли тварина втомлена ще до того, як вона зупиниться.

А папуга час від часу літав із ним на пошуки стада.

Одну корову вони знайшли біля річки. Другу — на дальній галявині. Потім ще кілька самі повернулися на знайомий голос сопілки.

Минуло чимало часу, перш ніж стадо зібралося знову.

І коли хлопець одного вечора повернувся до палацу, принцеса зустріла його біля воріт.

— Ну що, знайшов усіх?

— Майже. Але тепер я знаю: те, що одного разу прийшло дивом, потім усе одно треба берегти працею.

Принцеса усміхнулася.

— Це набагато цікавіша історія, ніж просто історія про найдовше волосся у світі.

І хлопець засміявся.

Бо тепер він теж це знав.

Бо тепер він теж це знав.