Хлопчик і скрипка

Хлопчик і скрипка

Робоча українська назва: Хлопчик і скрипка

Колись у Бразилії жив хлопчик, який понад усе любив музику.

Поки його батько був поруч, хлопчик міг розповісти йому все: чого боявся, про що мріяв, що бачив дорогою, чому радів і через що сумував. Та одного року батька не стало, і в домі зробилося незвично тихо.

У хлопчика залишилися невелика ділянка землі, кілька апельсинових дерев, пес і кіт.

Пса він віддав доброму сусідові, який давно любив тварину й обіцяв про неї дбати. Землю та апельсинові дерева продав.

А на всі гроші купив те, про що мріяв багато років.

Скрипку.

Вона була не золота й не чарівна на вигляд. Звичайне темне дерево, чотири струни, смичок у трохи потертій коробці.

Та коли хлопчик уперше притиснув скрипку до плеча й провів смичком по струнах, йому здалося, що тиша в домі відповіла.

Спочатку музика виходила несміливою. Одна нота тягнулася довго, інша трохи тремтіла, третя раптом підстрибувала. Але хлопчик грав щодня.

Кіт сідав поруч, загортав хвіст навколо лап і слухав.

Незабаром скрипка навчилася говорити разом із хлопчиком.

Коли він сумував, вона звучала тихо, ніби вечірній вітер у траві.

Коли згадував щось добре, мелодія ставала світлішою.

А коли хлопчик сміявся, смичок сам ніби просився бігти швидше.

Та жити треба було не тільки музикою.

Одного дня хлопчик узяв кота, скрипку й вирушив до королівських пасовищ.

— Мені потрібна робота, — сказав він старшому пастухові. — Я можу доглядати овець.

Той похитав головою.

— Пастухів у нас вистачає. Спробуй пошукати в іншому місці.

Хлопчик подякував і пішов.

Йому стало прикро. Він зайшов далеко в ліс, сів під великим деревом і дістав скрипку.

— Ну що, друже? — сказав він котові. — Якщо роботи сьогодні не знайшлося, зіграємо хоча б для дерев.

І заграв.

Мелодія попливла між стовбурами, пробігла по листю, торкнулася струмка й полетіла далі.

На сусідньому пасовищі вівці підняли голови.

Одна зробила крок до лісу.

Потім друга.

Потім ще п’ять.

Невдовзі ціла маленька отара рушила на звук скрипки.

— Куди це ви? — закричали пастухи.

Та вівці вже зникли між деревами.

Вони знайшли хлопчика на галявині, стали навколо й почали слухати.

Хлопчик здивувався.

— Оце так! Я просився пасти вас, а тепер ви самі до мене прийшли.

Від такої думки йому стало весело, і мелодія змінилася.

Кіт піднявся на задні лапи.

Раз, два, три.

Він зробив кумедний поворот.

Раз, два, три.

І почав танцювати.

Вівці подивилися на кота.

Одна тупнула копитцем.

Друга хитнула головою.

А потім уся отара почала переступати в такт.

Хлопчик засміявся й заграв ще жвавіше.

Саме тоді через ліс проходила компанія мавп.

Почули музику, зазирнули на галявину — і вже за мить стрибали з гілки на гілку, плескали лапами й кружляли навколо танцюристів.

— Тільки не так голосно! — попросив хлопчик, бо мавпи здійняли страшенний галас. — Я власної скрипки не чую.

Мавпи одразу притихли.

Ну, майже притихли.

Трохи далі жив тапір. Він почув веселу мелодію й спершу лише поворушив вухами.

Потім одна його нога сама зробила крок.

Друга відповіла.

— Що це зі мною? — здивувався тапір.

А ноги вже несли його до галявини.

До танцю приєднався броненосець. Він кружляв трохи незграбно, бо його панцир зовсім не був створений для балету, але старався так серйозно, що всі сміялися.

За ним прийшли олені.

Потім мурахоїд.

Потім дикі коти.

Навіть великий плямистий хижак вийшов із заростей, але музика була така весела, що цього разу він нікого не переслідував. Він просто ступав важкими лапами в ритм.

Змії обвилися навколо стовбурів і хитали головами в такт, ніби шкодували, що не мають ніг.

Птахи спробували танцювати на землі, заплуталися у власних кроках і вирішили, що краще кружлятимуть у повітрі.

Так утворилася найдивніша процесія, яку тільки можна уявити.

Попереду йшов хлопчик зі скрипкою.

За ним танцював кіт.

Далі крокували вівці, мавпи, тапір, броненосець, олені, мурахоїд і безліч інших лісових мешканців.

Вони йшли й ішли, доки ліс не закінчився.

Перед ними виросла стіна така висока, що верхівка губилася в хмарах.

То була межа країни велетнів.

На стіні стояв велетень-сторож.

Побачив танцюючого кота.

Побачив овець, які переступали в такт.

Побачив тапіра, що старанно виконував три кроки вправо й два вліво.

І так розсміявся, що мусив ухопитися за башту.

— Зачекайте! — гукнув він. — Таке повинен побачити король!

Ворота відчинилися.

Процесію провели до величезного палацу.

Король велетнів сидів на троні завбільшки з будинок.

— Що це за шум? — прогримів він.

Хлопчик заграв.

Кіт зробив уклін.

Мавпи закрутилися колесом.

Броненосець спробував повторити за ними й перекинувся на спину, а тоді швидко встав, ніби саме так і планував.

Король зареготав так голосно, що задзвеніли палацові вікна.

— Чудово! — сказав він. — Але я знаю одну людину, яку ще нікому не вдалося розсмішити.

То була його донька.

Вона жила в окремій частині палацу й майже завжди була сумна. До неї приходили найкумедніші артисти, жонглери, танцівники й оповідачі, та вона лише чемно дякувала.

Король дуже хотів побачити її щасливою й колись пообіцяв:

— Тому, хто подарує моїй доньці справжній сміх, я віддам половину королівства.

Хлопчика з його дивною компанією повели до принцеси.

Вона сиділа біля вікна й дивилася на далекі гори.

Скрипка зазвучала тихо.

Спершу це була ніжна мелодія, наче розмова без слів.

Принцеса повернула голову.

Тоді ритм прискорився.

Кіт ступив уперед і зробив урочистий уклін.

За ним вівця спробувала повторити.

Мавпа підхопила рух.

Тапір завертівся на місці.

Броненосець знову перечепився, знову перекинувся й цього разу залишився лежати кілька секунд, поважно ворушачи лапками.

Кутики губ принцеси здригнулися.

Ще мить — і вона засміялася.

Не чемно й тихенько.

А по-справжньому.

Так, що сльози виступили на очах.

— Ще! — попросила вона. — Будь ласка, зіграйте ще!

Хлопчик заграв нову мелодію.

І весь палац ніби став світлішим.

Король був щасливий.

— Я дав слово, — сказав він. — Половина мого королівства твоя.

Хлопчик розгубився.

— Я не знаю, як керувати королівством.

— Навчишся, — відповів король. — Людина, яка вміє так слухати власне серце, уже знає дещо важливе.

Хлопчик погодився лише після того, як король пообіцяв: він матиме вчителів, а тварини зможуть вільно жити в садах і лісах велетенської країни.

Так колишній самотній хлопчик став юним князем половини країни велетнів.

Та найбільше він любив не трон і не скарби.

Щовечора він виходив у сад зі своєю скрипкою.

Кіт сідав поруч.

З-за кущів виглядали мавпи.

На галявині збиралися олені, вівці й тапір.

Навіть велетні приходили тихенько, наскільки велетні взагалі вміють ходити тихенько.

І хлопчик грав.

Іноді сумно.

Іноді весело.

Іноді так, що всі починали танцювати.

А принцеса велетнів часто сідала поруч і слухала.

Бо хлопчик давно зрозумів: музика не завжди змінює те, що сталося.

Зате вона може допомогти серцю пройти далі.

Може зібрати разом тих, хто ніколи не зустрівся б інакше.

І часом одна маленька скрипка здатна привести цілий ліс туди, де давно чекали на радість.

І часом одна маленька скрипка здатна привести цілий ліс туди, де давно чекали на радість.