Хлопчик, який поставив пастку Сонцю

Хлопчик, який поставив пастку Сонцю

Колись, у дуже давні часи, коли тварини ще розуміли людську мову, а люди уважніше слухали голос вітру, жили далеко від інших осель сестра і її маленький брат.

Хлопчик був зовсім крихітний. Роки минали, а він майже не підростав. Та характер у нього був такий, ніби в маленькому тілі жило велике полум’я. Він хотів усе робити сам, усе знати і ніколи не визнавати, що щось йому не під силу.

Сестра дбала про нього і щодня ходила по хмиз, ягоди та коріння. Хлопчик любив чекати її на узліссі й спостерігати за сніговими пташками. Вони стрибали між колодами, чистили пір’ячко й залишали на снігу легкі пір’їни.

Одного разу хлопчик почав збирати ті пір’їнки.

— Сестро, зробиш мені з них теплий комірець? — попросив він.

— Якщо назбираєш достатньо, зроблю, — усміхнулася вона.

Кілька днів хлопчик старанно збирав пір’ячко, і нарешті сестра пошила йому маленьку святкову накидку. Хлопчик так нею пишався, що ходив перед домом туди й сюди, розправляючи плечі.

— Тепер я, мабуть, найповажніший чоловік на цілій землі! — заявив він.

Сестра засміялася.

— Найповажніший? Може, спершу дорости хоча б до мого ліктя?

Хлопчик теж засміявся, але наступного дня вирішив вирушити далі, ніж ходив будь-коли.

Він довго йшов засніженою землею, аж поки втомився. На пагорбі сонце пригріло траву, і хлопчик приліг відпочити.

Спав він недовго. Сонячне проміння стало таким гарячим, що нова пір’яна накидка зморщилася й потемніла по краях.

Хлопчик прокинувся, побачив зіпсоване вбрання і розсердився.

— Сонце! — вигукнув він, піднявши кулачок до неба. — Ти думаєш, що високо сидиш і ніхто до тебе не дістанеться? Я ще покажу тобі!

Увечері він повернувся похмурий і навіть не захотів вечеряти.

— Сонце не хотіло образити тебе, — сказала сестра. — Воно просто світить і гріє.

— Все одно! Я його спіймаю.

— Сонце?

— Саме Сонце.

Сестра похитала головою. Вона знала: коли брат уже щось задумав, сперечатися марно.

Кілька днів хлопчик майстрував чарівний шнур. Один був надто слабкий, другий надто грубий. Нарешті сестра вплела в тонкий шнур кілька своїх довгих волосин.

— Оцей витримає, — вирішив хлопчик.

Ще до світанку він пішов туди, де, як йому здавалося, Сонце торкається краю землі, і поклав на його шляху чарівну петлю.

Настав ранок.

Та Сонце не зійшло.

Небо залишалося темним. Пташки не прокинулися. Квіти не розкрилися. Тварини вийшли зі своїх сховків і почали питати одна одну:

— Де ранок?

— Чому досі ніч?

— Хто забрав світло?

Нарешті вони зібрали раду. Найстаріші тварини здогадалися: Сонце десь затримане біля обрію.

— Треба його звільнити, — сказали вони. — Але хто наважиться підійти так близько? Там неймовірно гаряче.

У ті далекі часи маленька соня була зовсім не маленькою. Кажуть, вона була найбільшою серед усіх звірів, широкою, мов пагорб.

Соня мовчки послухала суперечки й сказала:

— Якщо ніхто не піде, піду я. Без світла не буде ні трави, ні ягід, ні тепла.

Вона рушила до обрію.

Що ближче підходила, то гарячішим ставало повітря. Шерсть на її спині нагрівалася, лапи тремтіли, а сама соня ніби ставала меншою від кожного кроку.

Та вона не повернула назад.

Нарешті побачила Сонце, спіймане чарівним шнуром.

— Ще трохи, — прошепотіла соня.

Вона підповзла до петлі й почала перегризати її зубами. Раз, другий, третій… Шнур тримався міцно.

Соня зібрала останні сили.

Хрусь!

Шнур урвався.

Сонце одразу піднялося в небо. Золотаве світло розлилося по землі. Пташки заспівали, квіти розкрилися, а звірі радісно загомоніли.

Лише соня повернулася зовсім крихітною. Відтоді, каже стара оповідь, вона й залишилася маленькою.

А хлопчик стояв біля свого дому й дивився, як ранок знову освітлює землю.

Йому вже не хотілося сердитися.

— Сестро, — тихо сказав він, — здається, я хотів покарати Сонце, а мало не покарав усіх.

Сестра сіла поруч.

— І що ти тепер зробиш?

Хлопчик поглянув угору. Сонце сяяло так само, як учора, ніби не тримало на нього образи.

— Зроблю нову накидку, — сказав він. — І цього разу не спатиму під полуденним сонцем.

Сестра засміялася.

— Оце вже мудра думка.

Відтоді хлопчик залишив Сонце в спокої. А коли сердився, то згадував темний ранок і маленьку соню, яка повернула світло всьому світові.

Бо навіть дуже велика образа може виявитися меншою за одну просту мудрість: світло не належить комусь одному.

Бо навіть дуже велика образа може виявитися меншою за одну просту мудрість: світло не належить комусь одному.