Хлопчик-Мізинчик

Хлопчик-Мізинчик

Точне першоджерело: Grimms' Fairy Tales — Grimm; Project Gutenberg #2591, https://www.gutenberg.org/ebooks/2591

Жили колись на узліссі дроворуб і його дружина. Їхня хатинка була маленька, зате тепла: у печі потріскували поліна, на вікні стояв горщик із зеленню, а біля дверей завжди сушилися оберемки лісових трав.

Одного вечора чоловік сказав:

— Як тихо в нашій хаті. От би нам дитину. Хай навіть зовсім маленьку.

Дружина усміхнулася.

— Навіть якби вона була завбільшки з мій великий палець, я любила б її не менше за найбільшого хлопця на світі.

І сталося диво. Невдовзі в них народився син, здоровий, веселий і міцний, але такий крихітний, що справді міг сісти батькові на долоню.

Його назвали Томом-Мізинчиком.

Хлопчик ріс, але на зріст майже не змінювався. Зате розум у нього працював швидше, ніж у багатьох дорослих. Він помічав те, повз що інші проходили, умів знайти вихід із дивної ситуації й ніколи не сумував довго.

Одного ранку батько зібрався до лісу по дрова.

— Шкода, що нікому пригнати за мною воза, — сказав він. — Хотів би закінчити роботу до вечора.

— Я прижену! — озвався Том.

Батько засміявся.

— Ти ж до вуздечки не дістанеш.

— І не треба. Мамо, запряжи коня, а мене посади йому біля вуха. Я говоритиму, куди йти.

Мати похитала головою, але погодилася спробувати.

Том умостився в густій гриві біля кінського вуха й командував:

— Прямо! Тепер трохи ліворуч. Повільніше на камінні. Молодець!

Кінь слухав голос, і віз спокійно котився дорогою.

Назустріч ішли двоє мандрівників.

— Ти чуєш? — сказав один. — Хтось керує конем, а візник ніде не сидить.

— Ходімо за ним. Хочу побачити це диво.

У лісі вони побачили, як дроворуб зняв Тома з кінської гриви й поставив на пеньок.

Незнайомці аж роти пороззявляли.

— От би показувати такого хлопчика по ярмарках! Люди платили б гроші лише за те, щоб на нього подивитися.

— Ні, — твердо відповів батько. — Мій син не вистава.

Том почув розмову й прошепотів батькові:

— Не хвилюйся. Я хочу трохи помандрувати й сам подивитися на світ. Нехай заплатять вам за дорогу, а я швидко повернуся. Якщо мені не сподобається, знайду спосіб утекти.

— Ти впевнений? — запитав батько.

— Упевнений.

Батьки довго не хотіли відпускати його, та Том так просив, що нарешті вони погодилися лише за умови: ніхто не матиме права тримати його силоміць.

Том сів на широкий край капелюха одного з мандрівників.

— Оце місце! — радів він. — Високо, видно далеко й ноги не втомлюються.

До вечора вони пройшли чимало. Та коли зупинилися біля зораного поля, Том сказав:

— Хочу трохи пройтися сам.

Щойно його спустили на землю, він шмигнув між грудками ґрунту й зник у старій мишачій нірці.

— Том! — гукнули мандрівники.

— Доброї ночі! — долинуло зсередини. — Я ж казав, що піду, коли захочу.

Вони ще трохи почекали й зрозуміли, що маленького мандрівника не перехитрити. Довелося їм рушати далі без нього.

Том виліз із нірки, коли стемніло.

— Для когось це поле рівне, — пробурмотів він, перелазячи через грудку землі, — а для мене тут цілі пагорби.

Невдовзі він знайшов порожню мушлю великого равлика.

— Ось і готель. І дах є, і стіни.

Він уже вмостився спати, коли почув кроки й голоси.

Двоє чоловіків тихо домовлялися, як уночі пробратися до будинку багатого господаря й украсти гроші.

Том висунув голову з мушлі.

— Я можу вам допомогти.

Чоловіки підскочили.

— Хто тут?

— Унизу.

Вони знайшли Тома й підняли його.

— І чим же ти нам допоможеш?

— Я такий маленький, що пролізу між ґратами на вікні. А там уже побачимо.

Злодії зраділи й понесли його із собою.

Біля будинку Том легко проліз усередину. А тоді на весь голос закричав:

— Скільки вам винести? УСЕ, ЩО Є?

— Тихіше! — зашепотіли злодії з-за вікна. — Ти всіх розбудиш!

— ЩО? ГОВОРІТЬ ГОЛОСНІШЕ! — крикнув Том.

У сусідній кімнаті хтось заворушився.

Злодії відбігли від вікна.

— Він нас навмисне видає!

Том ще голосніше вигукнув:

— ГОТУЙТЕ РУКИ! ЗАРАЗ ПОЛЕТЯТЬ ГРОШІ!

Двері в кімнаті відчинилися, і господиня з лампою пішла дивитися, хто кричить. Злодії кинулися навтьоки.

Том тим часом прослизнув до комори з сіном.

— Одні пригоди, — позіхнув він. — Тепер би поспати.

Він сховався в м’якій купі сіна й заснув так міцно, що не почув, як удосвіта служниця набрала оберемок і понесла його корові.

Коли Том прокинувся, навколо раптом стало дуже тісно.

— Стривайте! Я тут!

Кінчик його сорочки зачепився за сіно, а корова вже схопила оберемок губами.

— Не їж це сіно! — закричав Том.

Корова здригнулася від несподіваного голосу й випустила оберемок просто в годівницю.

Служниця завмерла.

— Хто це сказав?

— Я! У сіні!

Вона обережно розгорнула траву й побачила Тома.

— Та ти ж крихітний!

— Саме так. І дуже прошу більше мене не подавати на сніданок коровам.

Служниця так розсміялася, що сіла на лаву.

Вона дала Томові крихту хліба, краплю молока в ложці й показала дорогу додому.

— Іди весь час через ліс на північ.

Том подякував і вирушив далі.

Та для маленького хлопчика навіть проста лісова стежка була довгою. До вечора він утомився й присів біля кореня дерева.

Раптом із кущів вийшов Вовк.

Том завмер.

Вовк нахилив голову.

— Ти хто такий? На мишу не схожий.

— Я Том-Мізинчик. І я знаю місце, де є чудова вечеря.

— Яка ще вечеря?

— Пиріжки, сир, ковбаски, печені яблука…

Вовк облизнувся.

— Де?

Том упізнав ліс. Він був уже недалеко від рідної хатини.

— Знаю одну комору. Але я покажу дорогу тільки за умови, що ти мене не чіпатимеш і донесеш туди.

— Домовилися.

Том заліз у густу шерсть на Вовковій шиї, міцно вчепився й почав командувати:

— Прямо. Біля старого дуба праворуч. Тепер через струмок.

Незабаром вони опинилися біля батьківської хатини.

— У комору можна пролізти через вузький отвір унизу, — сказав Том.

Вовк протиснувся всередину й почав ласувати запасами.

— Не переїдай, — попередив Том. — Назад теж доведеться вилазити.

Але Вовк лише буркнув:

— Ще один пиріжок.

Потім ще один.

Потім шматок сиру.

Потім яблуко.

Коли він нарешті вирішив піти, виявилося, що живіт уже не проходить у вузький отвір.

— Я застряг! — прошепотів Вовк.

— Я ж попереджав.

Том вибрався з шерсті й закричав:

— Мамо! Тату! Я вдома!

У хаті одразу запалилося світло.

Батько й мати прибігли до комори. Побачивши Вовка, вони спершу злякалися.

— Не бійтеся! — гукнув Том із полиці. — Він мене не скривдив. Просто занадто добре повечеряв.

Батько широко відчинив двері комори з іншого боку й узяв довгу мітлу.

— Вовче, вихід там. І більше до наших запасів без запрошення не заходь.

Мати задзвеніла каструлями.

Вовк так злякався гуркоту, що втягнув живіт, вискочив у двері й помчав до лісу.

А Том стрибнув просто в мамину долоню.

— Синку! — вигукнула вона. — Де ж ти був?

Батько підніс його ближче й уважно оглянув.

— Цілий?

— Цілий. І, здається, став досвідченішим, хоча не виріс ні на волосинку.

Увечері Том сидів між батьками біля вогню й розповідав:

— Я керував конем із його гриви. Їздив на капелюсі. Спав у мушлі. Перехитрив двох злодіїв. Ледь не став частиною коров’ячого сніданку. А потім повернувся додому верхи на Вовкові.

Мати то сміялася, то хапалася за серце.

— Досить пригод на один день.

— На один? — Том замислився. — Мабуть, на цілий тиждень.

Батько усміхнувся.

— Ми більше нікому не дозволимо вирішувати, куди тобі їхати й що з тобою робити.

— А я більше не погоджуватимуся на подорож, не знаючи, як повернуся, — сказав Том.

Відтоді він ще багато допомагав батькам. Іноді сидів у кінській гриві й показував дорогу, іноді знаходив загублені речі в найвужчих щілинах, а іноді просто розповідав свою неймовірну мандрівку гостям.

Усі дивувалися, як такий маленький хлопчик міг пережити стільки пригод.

А Том лише сміявся:

— Розмір показує, скільки місця ти займаєш. А от скільки в тебе сміливості й кмітливості — цього лінійкою не виміряєш.

Та хоч він і полюбив мандрувати, одну річ Том знав напевно: найприємніший кінець будь-якої дороги — той, де вдалині вже світиться вікно твого дому.

Та хоч він і полюбив мандрувати, одну річ Том знав напевно: найприємніший кінець будь-якої дороги — той, де вдалині вже світиться вікно твого дому.