Хлопчик Пу-ніа і Король акул

Хлопчик Пу-ніа і Король акул

На одному з гавайських островів, там, де вода біля берега стає прозорою-прозорою, а хвилі розсипаються білою піною, жив хлопчик на ім’я Пу-ніа.

Він мешкав із матір’ю в невеликій хатині неподалік від моря.

Колись батько Пу-ніа виходив у океан ловити рибу. Та одного дня він не повернувся. Відтоді мати й син жили дуже скромно. У них були батати, були плоди з дерев, але риби й морських дарів майже не було.

Недалеко від берега лежала підводна печера, повна великих лангустів. Проте ніхто не наважувався туди пірнати.

Біля печери жив Кай-але-але, Король акул, а з ним ще десять акул.

Вони стерегли печеру день і ніч.

Одного вечора мати Пу-ніа поставила на стіл печені батати й тихо сказала:

— От би хоч одного лангуста до вечері.

Пу-ніа нічого не відповів, але подумав:

«Завтра він у нас буде».

Вранці хлопчик прийшов на скелю над печерою. З висоти він бачив темні спини акул під водою.

Спершу вони лежали нерухомо.

Потім Пу-ніа помітив, як одна акула повела хвостом.

«Не сплять», — зрозумів він.

Та зробив вигляд, ніби нічого не помітив.

І голосно сказав сам до себе:

— Я, Пу-ніа, зараз пірну он туди, біля чорного каменя. Акули сплять, тож я легко дістануся печери, візьму двох лангустів і принесу їх мамі.

Кай-але-але почув це й ледь помітно ворухнув плавцем.

— Усі до чорного каменя, — прошепотів він своїм акулам. — Коли хлопець пірне, оточимо його.

Пу-ніа тим часом узяв камінь і щосили кинув його у воду саме біля чорної скелі.

Плюсь!

Усі акули рвонули туди.

А Пу-ніа пірнув зовсім з іншого боку.

Раз, два — і він уже в печері.

Схопив по лангусту в кожну руку й швидко виплив нагору.

— Дякую за пораду! — крикнув він акулам. — Особливо тій, що має тонкий хвіст!

Кай-але-але сердито завертівся.

— Хто з вас йому допоміг?

Акули заметушилися.

Пу-ніа засміявся й пішов додому.

Мати дуже здивувалася, коли побачила двох великих лангустів.

— Де ти їх узяв?

— Біля печери.

— Біля тієї самої печери?

— Так. Але я був обережний.

Мати подивилася на нього серйозно.

— Кмітливість добра річ. Та не дозволяй сміливості перетворитися на нерозсудливість.

Пу-ніа кивнув.

Через кілька днів лангусти закінчилися.

Хлопчик знову прийшов на скелю.

Цього разу акули вже знали, що він хитрий.

Та Пу-ніа знову голосно заговорив:

— Сьогодні я пірну біля світлого каменя. Звідти найкоротша дорога до печери.

Кай-але-але наказав:

— Не зводьте очей зі світлого каменя!

Пу-ніа кинув туди камінь.

Плюсь!

Акули рвонули на звук.

Хлопчик пірнув з протилежного боку й знову повернувся з двома лангустами.

— От бачите! — крикнув він. — Мені знову хтось підказав!

Кай-але-але розлютився ще дужче.

Так повторювалося кілька разів.

Але Пу-ніа не хотів, щоб акули сварилися між собою. Тому щоразу називав іншу прикмету: то «акула з круглим животом», то «акула з маленьким оком», то «акула з плямою на спині».

Через деякий час акули вже так підозрювали одна одну, що перестали спокійно стерегти печеру. Вони сперечалися, відпливали, перевіряли одна одну, а Пу-ніа дедалі легше діставав їжу.

Нарешті дев’ять акул вирішили:

— Нам набридло слухати Кай-але-але. Через нього ми тільки сваримося.

І попливли шукати інші води.

Залишився лише Кай-але-але.

Величезний, сердитий і впертий.

— Тепер я сам упіймаю тебе, Пу-ніа, — бурчав він.

Хлопчик знав, що остання зустріч буде найважчою.

Він пішов до лісу й вирізав дві міцні дерев’яні палиці. Узяв мотузку, маленький мішок із їжею та кілька сухих гілочок для вогню.

Повернувся на берег і знову заговорив уголос:

— Якщо Кай-але-але схопить мене зубами, я вирвуся. А от якщо проковтне цілком — тоді мені буде справді важко.

Король акул почув це.

«Отже, треба проковтнути його цілком», — вирішив він.

Пу-ніа пірнув.

Кай-але-але широко роззявив пащу.

Хлопчик сам спрямувався просто до неї.

Щойно опинився всередині, одразу поставив між щелепами дві міцні палиці.

Кай-але-але не зміг стулити пащу.

Він кинувся вперед, потім убік, потім у глибину.

А Пу-ніа тримався міцно й думав.

Йому треба було змусити акулу виплисти на мілководдя.

Тоді він голосно промовив:

— Тільки б Кай-але-але не відніс мене до піщаної мілини біля кущів! Там я точно зможу вибратися!

Король акул подумав:

«Ага! Отже, саме туди я його й понесу!»

І щосили поплив до берега.

Вода ставала дедалі мілкішою.

Ще один ривок — і Кай-але-але застряг на піску.

Пу-ніа вислизнув із його пащі й вибіг на берег.

Люди з селища прибігли на шум.

— Король акул на мілині! — вигукували вони.

Кай-але-але сердито бив хвостом, але вода навколо була надто мілка.

Пу-ніа підійшов ближче.

— Послухай, Кай-але-але. Море велике. Тобі не потрібно сторожити одну печеру й лякати всіх навколо. Коли прийде хвиля, повертайся в океан і пливи далеко від нашої затоки.

Акула дивилася на нього темним оком.

Незабаром прийшла велика хвиля.

Вона підхопила Кай-але-але й потягла назад у море.

Той зробив коло біля берега, ніби ще раз хотів показати, хто він такий, а потім повернув у відкритий океан і зник.

Відтоді біля печери стало спокійно.

Рибалки знову виходили в море. Діти збирали мушлі біля води. А Пу-ніа пірнав до печери лише тоді, коли справді було потрібно, і ніколи не брав більше, ніж могла з’їсти їхня родина.

Мати якось сказала йому:

— Ти переміг не силою.

— А чим?

— Тим, що слухав, думав і не поспішав.

Пу-ніа усміхнувся.

Він уже знав: навіть перед дуже великим страхом іноді достатньо маленької, але правильної думки.

А море шуміло собі далі, велике й синє, зберігаючи ще безліч історій.

А море шуміло собі далі, велике й синє, зберігаючи ще безліч історій.