Хлопець, вихований удома

Хлопець, вихований удома

Робоча українська назва: Хлопець, вихований удома

Точне першоджерело: Project Gutenberg #75000 — Folk Tales from Tibet (1906): https://www.gutenberg.org/ebooks/75000

Колись у Тибеті жила вдова з єдиним сином. Вона любила хлопця понад усе і так боялася, щоб із ним нічого не сталося, що майже не відпускала його від дому.

Коли інші діти бігали стежками до сусідніх сіл, він залишався у дворі. Коли ровесники вчилися торгувати на базарі, доглядати коней, переходити гірські потоки й домовлятися з незнайомцями, мати казала:

— Навіщо тобі це? Тут безпечніше.

Так минали роки.

Аж одного дня, коли синові виповнилося п’ятнадцять, мати подивилася на нього й зрозуміла: якщо він ніколи не вийде за ворота, то як навчиться жити сам?

Вона приготувала йому теплий одяг, дала коня, вірного собаку, трохи їжі на дорогу й сказала:

— Іди подивися світ. Тільки пам’ятай: не соромно чогось не знати. Соромно не вчитися.

Хлопець дуже зрадів. Він сів на коня так урочисто, наче вирушав керувати цілою країною.

Та вже першого дня світ почав його навчати.

На схилі він побачив лисицю.

— От зараз я покажу, який я вправний мандрівник! — вирішив хлопець і погнався за нею.

Лисиця метнулася між камінням. Собака кинувся слідом. Кінь, якого хлопець необачно залишив без нагляду, поскакав за собакою. Плащ зачепився за сідло й теж зник удалині.

За кілька хвилин хлопець стояв посеред дороги сам. Без коня. Без собаки. Без плаща.

Навіть шапку він примудрився загубити в колючому кущі.

— Чудовий початок, — пробурмотів він.

До вечора хлопець ішов пішки, а вночі влаштувався під високою тополею. Було холодно, і він довго не міг заснути.

На світанку на гілку над ним сіли два ворони.

— Бачиш того хлопця? — сказав один.

— Бачу, — відповів другий. — Удома його берегли від усього світу, а тепер він не знає, що робити навіть після першої невдачі.

Хлопець завмер. Чи то йому снилося, чи то справді ворони розмовляли, але слова він чув ясно.

— І що ж йому робити? — спитав перший ворон.

— Іти далі на схід, — відповів другий. — Якщо не поверне назад після першого сорому, ще матиме добру долю.

Хлопець підвівся.

— Ну що ж, — сказав він сам собі. — Навіть ворони думають, що мені треба вчитися. Піду на схід.

Невдовзі він зустрів старого мандрівного жебрака. Хлопець чесно розповів, як за один день утратив коня, собаку, плащ і шапку.

Старий розсміявся.

— Такого мандрівника я ще не бачив! — сказав він. — Ти, мабуть, і власні чоботи загубиш, якщо вони відійдуть від тебе на два кроки.

Хлопцеві стало прикро, але він нічого не відповів і пішов далі.

До вечора дістався будинку, де святкували весілля. Він попросив трохи їжі й місце біля вогню, та заклопотаний молодий господар різко відмахнувся:

— У нас і без тебе клопоту вистачає. Іди далі.

Хлопець знову пішов дорогою.

Темрява вже вкрила долину, коли він побачив інший дім. Там йому дозволили переночувати в сараї на сухому сіні.

Уранці у дворі здійнялася метушня. Господиня будинку загубила коштовну бірюзу. Камінь був для неї дуже дорогий, і всі шукали його під лавами, біля дверей, у коморі та на стежці.

Хлопець випадково побачив на землі маленький блакитний блиск. Бірюза лежала біля старої ганчірки. Саме тієї миті служниця підмітала подвір’я. Вона згорнула ганчірку разом із пилом і, не помітивши каменя, запхнула все у щілину біля кам’яної стіни, щоб прибрати пізніше.

Хлопець усе це запам’ятав.

Протягом дня до будинку приходили різні знавці й віщуни. Кожен щось шепотів, щось рахував, заглядав у чаші з водою, але бірюзи ніхто не знаходив.

Тут хлопцеві спала на думку пустотлива ідея.

Він вирізав із вербової гілки маленьку розвилку й урочисто оголосив:

— Я теж можу спробувати. Моя гілка вміє показувати те, що сховалося.

Господиня здивовано глянула на босоногого юнака без шапки й коня.

— Спробуй, — сказала вона. — Гірше вже не буде.

Наступного ранку всі зібралися у дворі.

Хлопець підняв гілку, примружився й дуже серйозно повів нею в повітрі.

Саме тоді серед людей він помітив того самого молодого чоловіка з весілля, який учора прогнав його. Побачив і старого жебрака, що сміявся з нього на дорозі.

Хлопець вирішив трохи пожартувати.

— Гілка каже, що тут забагато галасу, — заявив він. — Нехай он той сердитий молодий пан і он той веселий дідусь відійдуть на кілька кроків. Інакше чарівні сили плутаються.

Обидва зніяковіли й відійшли.

Тоді хлопець повів гілкою до стіни.

— Тут, — сказав він.

Служниця витягла зі щілини ганчірку, розгорнула її, і на землю впала загублена бірюза.

Усі ахнули.

Господиня була така рада, що подарувала хлопцеві добрий одяг, гроші, їжу й теплий плащ.

— Оце так! — подумав він. — Уранці я був хлопцем, який загубив усе, а ввечері став чарівником із вербовою гілкою.

Та в глибині душі знав: ніякої магії не було. Він просто дивився уважніше за інших.

Через кілька днів хлопець знову опинився біля тієї самої тополі. Уночі він ліг під деревом, а на світанку прилетіли знайомі ворони.

— Наш домашній мандрівник іще живий? — каркнув один.

— І вже трохи розумніший, — відповів другий. — Але попереду в нього ще одна справа.

— Яка?

— У сусідній долині тяжко хворіє жінка. Ніхто не може зрозуміти чому. А причина зовсім маленька: у її вухо заповзла павучиха й сховалася там із павученятами. Якщо розстелити зелену тканину, злегка скропити її водою, а потім заграти на барабані, павуки подумають, що прийшла весна з дощем і громом, і самі виповзуть назовні.

Хлопець сів так різко, що ворони злякано змахнули крилами.

— Знову підслуховує! — обурився один.

— Нехай підслуховує, якщо робить із цього щось добре, — відповів другий.

Хлопець негайно вирушив у сусідню долину.

У будинку хворої жінки панував сум. Вона майже не спала через біль, а родина вже не знала, чим допомогти.

— Дозвольте спробувати дивний спосіб, — попросив хлопець. — Він не завдасть шкоди.

На підлозі розстелили зелену тканину. Хлопець побризкав її водою. Потім попросив тихенько бити в барабан: бум… бум… бум… Наче далеко котився весняний грім.

За кілька хвилин із вуха жінки справді виповзла маленька павучиха, а за нею кілька крихітних павученят.

Усі завмерли.

Хлопець накрив їх чашкою, обережно підсунув під неї аркуш кори й виніс павуків далеко в сад.

Жінці майже відразу полегшало.

Її родина щедро віддячила юнакові, а чутка про дивного молодого знавця розлетілася ще далі.

«От і маєш, — думав хлопець. — Ще вчора я сам не знав, куди йти, а сьогодні люди вважають, що я знаю все».

На дорозі його знову зустрів старий жебрак.

— Кажуть, ти великий чарівник, — мовив він. — Перевіримо.

Старий щось сховав у долоні й затиснув кулак.

— Вгадай, що тут.

Хлопець не мав жодного уявлення. Він зітхнув і подумав, що зараз його викриють.

— Та що я можу знати? — сказав він. — Перед справжнім знавцем я сам маленький, мов муха в долоні.

Старий розкрив руку.

На долоні сиділа муха.

Очі жебрака стали круглими.

— Ти справді вгадав!

Хлопець ледь не засміявся, але стримався.

Старий раптом став серйозним.

— Я дарма насміхався з тебе на дорозі. І, до речі, бачив твого коня та собаку. Вони блукають у долині за перевалом. Ходімо, покажу.

Так хлопець повернув собі і коня, і собаку, і частину загублених речей.

Він міг би вже їхати додому. Та тепер йому хотілося побачити ще трохи світу.

Минув час. Чутки про його «чарівні здібності» росли швидше, ніж самі його знання. Один казав, ніби хлопець знаходить усе втрачене. Другий — що він лікує невиліковне. Третій запевняв, що юнак може вгадати думку, перш ніж людина її подумає.

Коли між двома сусідніми володіннями виникла небезпечна суперечка й почали збиратися війська, правитель почув про знаменитого юнака та покликав його.

— Якщо ти такий мудрий, як кажуть, — мовив правитель, — подивися на табір супротивників і скажи, як нам уникнути поразки.

Хлопець хотів відповісти: «Ваша Величносте, половина моєї слави — випадковість, а друга половина — ворони». Але зібрався з духом.

— Я можу поїхати й подивитися, — сказав він. — Та краще не починати бій, доки є шанс домовитися.

Йому дали швидкого коня та зручне сідло. Хлопець попросив добре перевірити ремені, бо досі не вважав себе вправним вершником.

Він піднявся на пагорб над долиною, де стояв табір іншого війська.

І саме тоді десь позаду заграла військова сурма.

Кінь злякався.

— Стій! Стій! Ми ж домовлялися поводитися розумно! — закричав хлопець.

Але кінь уже нісся вниз схилом просто до табору.

Хлопець ухопився за суху гілку дерева, сподіваючись загальмувати. Гілка тріснула й залишилася в нього в руці.

Отак він і влетів у табір: на шаленому коні, з величезною сухою гілкою, яка розмахувала в усі боки.

Вояки сахалися з дороги. Гілка збила кілька порожніх жердин, перекинула прапор і зачепила мотузку на наметі. Ніхто не постраждав, але виглядало все так, ніби до табору увірвався якийсь невідомий гірський дух.

— Це той самий чарівник! — закричав хтось.

— Він один нападає на ціле військо!

— Та я не нападаю! — кричав хлопець. — Я просто не можу зупинити коня!

Та через галас його майже ніхто не чув.

Нарешті кілька вершників обережно наздогнали коня й узяли його за вуздечку.

Хлопець видихнув із таким полегшенням, що мало не впав із сідла.

До нього підійшов воєначальник супротивної сторони.

— Якщо ти прибув говорити про мир, ми готові слухати, — сказав він. — А якщо це був напад… то це найдивніший напад, який я бачив.

Хлопець витер чоло.

— Нехай краще буде мир, — відповів він. — Бо другого такого нападу я точно не переживу від сорому.

Воєначальник засміявся.

Незабаром представники обох сторін сіли за переговори. Вони довго сперечалися, але зрештою домовилися не починати битви й вирішити суперечку мирно.

Коли хлопець повернувся, правитель зустрів його як героя.

— Ти зупинив війну без бою, — сказав він. — Проси нагороду.

Хлопець подумав про свій перший день у дорозі, про лисицю, загубленого коня, холодну ніч під тополею, бірюзу в ганчірці, павучиху, воронові поради й муху в долоні.

— Дайте мені не золото, а можливість учитися в людей, які знають більше за мене, — попросив він. — І трохи землі, щоб моя мати більше не хвилювалася за завтрашній день.

Правитель виконав його прохання і все-таки додав щедрий подарунок.

Нарешті хлопець повернувся додому.

Мати вибігла йому назустріч.

— Ну що, побачив світ? — запитала вона.

— Трохи, — усміхнувся син.

— І навчився всього?

Хлопець похитав головою.

— Навпаки. Я навчився, скільки всього ще не знаю.

Він розповів матері про свої пригоди. Не приховав навіть найбезглуздіших моментів.

— Раніше я думав, що досвідчена людина завжди знає, що робити, — сказав він. — А тепер знаю: інколи досвід — це вчасно подивитися під ноги. Інколи — послухати уважніше. Інколи — зізнатися, що не знаєш відповіді. А ще інколи треба просто не панікувати, коли кінь уже несе тебе просто в чужий табір.

Мати засміялася.

— От тепер, здається, ти справді трохи подорослішав.

З того часу хлопець уже не боявся виходити у світ. Але й не вважав, що світ зобов’язаний бути простим.

Він багато вчився, допомагав людям, коли міг, і ніколи не забував про двох воронів на тополі.

А коли хтось називав його великим чарівником, хлопець лише усміхався.

Бо добре знав: найбільше диво в його пригодах було не в чарах.

Воно було в тому, що людина, яка ще вчора губила все на першій же стежці, навчилася дивитися, слухати, думати й не повертати назад після першої невдачі.

Воно було в тому, що людина, яка ще вчора губила все на першій же стежці, навчилася дивитися, слухати, думати й не повертати назад після першої невдачі.