Хмара

Хмара

На узбережжі Італії жив колись рибалка з дружиною та великою родиною. Він щодня виходив у море, та одного невдалого сезону сіті поверталися майже порожніми.

Одного ранку чоловік закинув сіть ще раз і витяг величезну сріблясту рибу.

Риба раптом заговорила:

— Відпусти мене, і сьогодні море буде щедрим до тебе.

Рибалка здивувався, але не став сперечатися з дивом. Він обережно виплутав рибу із сітки й повернув у воду.

За мить море навколо човна заблищало. Рибалка закинув сіть і витяг стільки риби, скільки міг безпечно донести додому.

Перед тим як зникнути в глибині, чарівна риба лишила на борту три великі срібні лусочки.

— Повісь їх над вогнищем, — почулося з води. — Вони принесуть твоїй родині добрий знак. А якщо одному з твоїх дітей загрожуватиме біда, лусочки потемніють.

Минув час, і в рибалки народилися троє синів. Вони росли дружними, допитливими й дуже схожими один на одного. Коли хлопці підросли, кожен отримав коня й собаку, і всі троє вчилися допомагати батькові, матері та одне одному.

Найстарший син одного дня сказав:

— Я хочу побачити світ. Не назавжди. Просто дізнатися, що лежить за нашими пагорбами.

Батьки благословили його в дорогу.

Юнак узяв коня, собаку й трохи харчів та вирушив.

У лісі він почув галас. На галявині сперечалися лев, орел і маленька мураха. Кожен хотів отримати найкращу частину знайденої їжі, і ніхто не бажав поступатися.

— Ти людина, — сказав лев. — Розсуди нас.

Юнак подумав і поділив усе так, щоб кожному дісталося те, що йому справді підходить. Лев отримав найбільшу частину, орел — те, що легко було забрати в небо, а мураха — дрібні поживні крихти, яких вистачило б цілій її родині.

— Справедливо, — визнав лев.

— І розумно, — додав орел.

Мураха піднялася на задні лапки.

— За це ми дамо тобі три сили.

Лев сказав:

— Коли потрібна буде відвага й міць, скажи: «Хай стане моє серце левиним», — і на короткий час ти зможеш стати левом.

Орел сказав:

— Коли треба буде побачити далеко або піднятися високо, скажи: «Хай стануть мої крила орлиними».

А мураха сказала:

— Коли потрібні будуть терпіння й маленький непомітний крок, скажи: «Хай стане мій крок мурашиним».

Юнак подякував і рушив далі.

Біля моря він побачив велику рибу, яку хвиля викинула на берег. Вона била хвостом по піску й не могла повернутися у воду.

Юнак відклав торбу, підкотив рибу ближче до хвиль і дочекався, поки приплив забере її.

— Якщо колись шукатимеш мене, поклич біля моря, — сказала риба. — Я почую.

Невдовзі юнак дістався міста, де на всіх будинках висіли темні стрічки.

— Чому тут так сумно? — спитав він.

Мешканці розповіли:

— Щороку з гори спускається велика чарівна Хмара. Вона забирає одну дівчину до свого далекого палацу. Ті, кого вона забрала раніше, не можуть повернутися. Цього разу Хмара обрала королівську доньку.

Юнак не міг пройти повз.

Він піднявся на гору й сховався за кущами. Незабаром небо потемніло, вітер закрутив пил, і на вершину опустилася густа срібно-сіра Хмара.

Вона огорнула принцесу холодним туманом. Дівчина одразу стала сонною, ніби Хмара витягала з неї сили. Потім туман піднявся в небо й поніс її геть.

— Хай стануть мої крила орлиними! — вигукнув юнак.

І перетворився на орла.

Він летів за Хмарою через гори й долини, доки не побачив дивний палац на самотній скелі. Хмара прослизнула всередину.

Орел сів на дерево й заглянув у вікно. У великій кімнаті лежали дівчата, яких Хмара забрала раніше. Вони були живі, але надто слабкі, щоб утекти.

Коли Хмара вийшла, юнак прошепотів:

— Хай стане мій крок мурашиним.

Він став крихітним, проліз під дверима, а вже в кімнаті повернув людську подобу.

— Не бійтеся, — сказав він. — Я прийшов допомогти.

Королівська донька зняла з пальця каблучку.

— Якщо зможеш дістатися до моїх батьків, передай це матері. Вона зрозуміє, що я жива.

Юнак знову став орлом, долетів до міста, передав каблучку й повернувся з кошиком їжі та води для полонянок.

— Нам треба дізнатися, на чому тримається сила Хмари, — сказав він.

Коли Хмара повернулася, дівчата заговорили з нею лагідно:

— Ти така могутня. Невже у світі є щось, що може розвіяти твої чари?

Хмара засміялася:

— Майже нічого. На далекій горі живе семиголова чарівна тигриця. На кожній її шиї зав’язаний срібний вузол. Поки всі сім вузлів цілі, у схованці зберігається яйце, в якому замкнено мою силу. Ніхто не розв’яже всі сім.

Наступного ранку юнак вирушив на гору.

Там справді сиділа величезна семиголова тигриця. Вона не кидалася на нього, але охороняла сім срібних вузлів і не дозволяла підійти.

— Хай стане моє серце левиним!

Юнак перетворився на лева.

Першого дня він зміг підійти лише до однієї голови й розв’язати один вузол. Тигриця заревіла, земля затремтіла, і левові довелося відступити.

Другого дня він розв’язав другий вузол.

Так тривало сім днів. Він не бив тигрицю й не намагався її знищити. Замість цього чекав, відволікав, знаходив безпечний момент і поступово звільняв кожну шию від чарівної стрічки.

Коли впав останній вузол, семиголова тигриця раптом перестала гарчати. Її сім тіней злилися в одну звичайну велику тигрицю. Вона позіхнула, ніби прокинулася від довгого сну, і пішла в гори.

А з-під каменя викотилося гладеньке срібне яйце.

Юнак простяг руку, але яйце покотилося вниз по схилу, стрибнуло з каменя у струмок, а струмок поніс його до моря.

— От халепа!

Юнак помчав до берега.

— Рибо, яку я повернув у море, допоможи мені!

Вода завирувала, і знайома велика риба піднялася на поверхню.

— Шукаєш це?

У неї на спині лежало срібне яйце.

— Саме це!

Юнак подякував, узяв яйце й повернувся до палацу Хмари.

Коли чарівниця побачила його, весь палац затягло туманом.

— Віддай мені яйце!

— Спочатку відпусти всіх дівчат і поверни їм сили.

— Ні!

— Тоді яйце залишиться в мене.

Хмара кружляла, гриміла й намагалася налякати юнака, та він стояв спокійно.

Нарешті вона погодилася.

Одна за одною дівчата підводилися з ліжок. Щоки в них рожевіли, очі знову ставали ясними. Біля палацу з’явилися карети, щоб відвезти їх додому.

Коли остання полонянка вийшла за ворота, юнак поклав срібне яйце на камінь і легенько вдарив по шкаралупі.

Трісь!

З яйця вирвався клубок темного туману й розвіявся вітром.

Велика Хмара втратила свою владу. Вона стала звичайною легкою хмаринкою, піднялася над скелею й попливла за обрій.

Королівська донька повернулася додому. У місті святкували кілька днів. Згодом вона й юнак вирішили одружитися, але спершу ще довго розповідали одне одному про свої мрії й домовлялися, яким хочуть бачити спільне життя.

Здавалося, на цьому пригоди скінчилися.

Та одного ранку юнак побачив далеко за містом дивний туман.

— Я лише подивлюся, що там, — сказав він дружині.

За туманом стояв інший палац. Біля входу чекали дві вишукано вдягнені чарівниці.

— Заходь, мандрівнику, — запросили вони. — Зіграємо партію в шахи.

Юнак не знав, що це були сестри колишньої Хмари.

Він погодився.

Щойно програв партію, чарівниці торкнулися шахової дошки, і юнак, його кінь та собака перетворилися на мармурові статуї.

Далеко вдома одна зі срібних лусочок над вогнищем потемніла.

— З братом біда, — сказав середній син рибалки й вирушив на пошуки.

Він дістався того самого міста. Принцеса спершу прийняла його за чоловіка — настільки брати були схожі.

Та швидко зрозуміла помилку.

— Він поїхав у туман і не повернувся.

Середній брат рушив туди. І з ним сталося те саме: шахова партія, програш і мармурове мовчання.

Друга лусочка потемніла.

Тоді в дорогу зібрався наймолодший брат.

Перед туманом він зустрів старого чоловіка.

— Не грай їхніми фігурами, — попередив старий. — Ось дві прості дерев’яні пішаки. Скажи, що гратимеш тільки своїми. І домовся: переможець просить одне бажання, але ніхто не має права завдати іншому шкоди.

Наймолодший брат подякував.

У палаці чарівниці вже чекали.

— Шахи?

— З радістю, — відповів він. — Але цими двома пішаками.

Гра тривала довго. Нарешті юнак поставив мат.

— Моє бажання просте, — сказав він. — Поверніть до життя всіх, кого ви зробили статуями.

Чарівниці насупилися, але угода була угодою.

Вони торкнулися дошки чарівними паличками.

Мармур затріщав. Спершу ожили коні й собаки, потім незнайомі мандрівники, а за ними обидва брати.

Люди, які роками стояли статуями, оточили чарівниць.

Ті злякалися.

— Ми програли. Що тепер?

— Тепер більше нікого не зачаровуйте, — сказав наймолодший брат. — І нехай туман стане просто туманом.

Чарівниці віддали свої палички, палац утратив похмуре сяйво, а всі визволені розійшлися по домівках.

Троє братів повернулися до принцеси разом.

Вона побачила трьох однакових молодих чоловіків і на мить розгубилася.

— Ну й задача!

Найстарший усміхнувся й показав каблучку, яку вона колись дала йому в палаці Хмари.

— Це допоможе?

— Ще й як, — засміялася принцеса.

Незабаром до міста приїхали їхні батьки. Три срібні лусочки над домашнім вогнищем знову стали світлими.

І відтоді в родині любили повторювати: велика сила потрібна не завжди. Іноді рятують орлині крила. Іноді левине серце. А часом усе вирішує маленький мурашиний крок або дві прості дерев’яні пішаки.

І відтоді в родині любили повторювати: велика сила потрібна не завжди. Іноді рятують орлині крила. Іноді левине серце. А часом усе вирішує маленький мурашиний крок або дві прості дерев’яні пішаки.