Хоробрий наймит

Хоробрий наймит

Робоча українська назва: Хоробрий наймит

Жив колись молодий хлопець на ім’я Данило. Був він сильний, роботящий і добрий, але одного йому дуже бракувало — досвіду.

Якось Данило найнявся працювати до мірошника.

— Роботи не боїшся? — запитав мірошник.

— Не боюся.

— Рано вставати зможеш?

— Зможу.

— А млина знаєшся?

Тут Данило мав би чесно відповісти: «Ні, навчіть мене». Але йому дуже хотілося показати себе вправним, тому він лише кивнув.

— Знаюся.

Першого ж дня мірошник показав рукою на мішки із зерном і сказав:

— Підсипай пшеницю в ківш потроху. Я скоро повернуся.

Данило залишився сам. Він подивився на великий дерев’яний ківш, на жорна, на мішки й задумався.

— «Потроху», — повторив він. — Це зрозуміло. А от куди саме підсипати?

Питати вже не було кого.

«Нічого, розберуся», — вирішив хлопець.

Він узяв пригорщу пшениці й висипав просто на жорна. Колесо закрутилося, камені загуркотіли, і зерно полетіло в усі боки.

— Ой!

Данило спробував зупинити колесо, але тільки здійняв навколо себе хмару борошняного пилу. Коли повернувся мірошник, у Данила волосся було біле, ніс білий, сорочка біла, а підлога вкрита зерном.

Мірошник схопився за голову.

— Що ти наробив?

— Підсипав пшеницю, — чесно відповів Данило. — Тільки, здається, не туди.

Мірошник сердився, але швидко зрозумів, що хлопець не хотів нічого зіпсувати.

— Ти працьовитий, — сказав він, — але на млині одного бажання мало. Тут треба вчитися. Поки що я не можу лишити тебе біля жорен самого.

І Данило пішов шукати іншу роботу.

Спершу йому було соромно. Потім він подумав:

— Ну й що? Один невдалий день — ще не все життя. Наступного разу спершу попрошу показати, а вже потім казатиму, що все вмію.

Так він ішов додому лісовою дорогою, розмірковував і не помітив, як звернув не на ту стежку.

Надвечір Данило зрозумів, що заблукав.

Навколо шуміли дерева. Попереду почувся плескіт води, а біля струмка стояв старий покинутий млин.

— Дах є, стіни є, — сказав хлопець. — Кращого нічлігу сьогодні не знайду.

Він зайшов усередину. Старе колесо давно не крутилося, в кутках висіло павутиння, дерев’яні балки поскрипували від вітру.

Данило ліг на оберемок сухої соломи, але заснути не міг.

Опівночі надворі хруснула гілка.

Потім ще одна.

Хтось наближався.

Данило швидко сховався всередині великого дерев’яного ковша, що залишився від старого млина.

Двері відчинилися, і до приміщення зайшли троє чоловіків. Вони говорили пошепки, але Данило почув достатньо, щоб зрозуміти: це були злодії.

Вони запалили маленький ліхтар і висипали на підлогу те, що принесли: гаманці, срібні ложки, тканину, коштовну пряжку, кілька мішечків із монетами.

— Поділимо здобич і сховаємо до ранку, — сказав один.

— Я свою частку покладу під стару підлогу, — мовив другий.

— А я — за колесом, — додав третій.

Перший озирнувся й постукав по ковшу, всередині якого сидів Данило.

— А моє добро полежить тут.

У Данила серце загупало так, що, здавалося, його чути на весь млин.

«Зараз він загляне всередину», — подумав хлопець.

Вибігти було нікуди. Троє проти одного — теж не найкращий план.

І раптом Данило згадав, як колись чув на ярмарку начальника варти. Той говорив так голосно й упевнено, що навіть коні на площі переставали тупотіти.

Данило набрав повні груди повітря й загримів із ковша зовсім іншим голосом:

— Денисе, перекрий задні двері! Хомо, ставай біля вікна! Решта варти — до млина! Нікого не випускати!

Злодії завмерли.

— Варта! — прошепотів один.

— Нас оточили! — скрикнув другий.

— Рятуйся хто може! — вигукнув третій.

Вони кинули все й вискочили з млина так швидко, що один загубив капелюха, другий — черевика, а третій ще довго біг із порожнім мішком на плечі, навіть не помічаючи цього.

Данило сидів у ковші й слухав.

Тиша.

Ще трохи тиші.

Тільки струмок шумить.

Він обережно визирнув.

— Денисе? — тихо покликав сам себе й ледь не засміявся. — Хомо? Дякую за допомогу.

Звісно, ніякої варти не було.

Данило оглянув залишені речі. Спершу подумав: «Оце мені пощастило!» Але вже наступної миті побачив на срібній ложці чиїсь родинні ініціали, на тканині — крамарську печатку, а на одному гаманці — вишитий знак.

— Ні, — сказав він. — Це не моє багатство. Хтось зараз не спить і переживає через ці речі.

Вранці Данило знайшов дорогу до найближчого села й пішов просто до старости. Той покликав людей, і скоро з’ясувалося, що злодії обікрали кілька будинків та крамницю на ярмарку.

Усе вдалося повернути власникам.

Люди так зраділи, що кожен дав Данилові невелику винагороду. Крамар подарував теплу куртку, господиня срібних ложок — добрі чоботи, а староста допоміг знайти роботу в майстерні.

— Тільки одне скажи, — попросив він. — Як ти сам упорався з трьома злодіями?

Данило почухав потилицю.

— Не сам. Зі мною були Денис і Хома.

Староста озирнувся.

— А де вони?

— Один у моїй голові стояв біля дверей, другий — біля вікна.

Староста спершу здивувався, а тоді так розсміявся, що сльози виступили на очах.

Відтоді Данило ніколи не соромився сказати: «Я цього ще не вмію, покажіть». І навчався швидко.

А коли хтось називав його хоробрим, він відповідав:

— Хоробрість — це не коли тобі зовсім не страшно. Це коли страшно, але голова все одно продовжує працювати.

І вже потім додавав:

— Особливо якщо в голові є Денис і Хома.

— Особливо якщо в голові є Денис і Хома.