Хрещениця святого Петра

Хрещениця святого Петра

Робоча українська назва: Хрещениця святого Петра

Жила колись у Португалії велика родина. Дітей у ній було стільки, що батькові вже нелегко було знаходити хрещених для кожного малюка.

Коли народилася ще одна донечка, він вирушив дорогою й подумав:

— Кого ж тепер попросити стати її хрещеним?

Невдовзі назустріч йому трапився сивий мандрівник у простому плащі.

— Чого ти такий заклопотаний? — запитав він.

Батько розповів про новонароджену дівчинку й про свою турботу.

— Якщо хочеш, я стану її хрещеним, — сказав мандрівник.

— Буду дуже вдячний.

Так дівчинку охрестили й назвали Петрою. А коли минуло кілька років, її хрещений знову з’явився біля дому.

— Тепер я хотів би трохи помандрувати з Петрою, — сказав він батькам. — Нехай побачить світ і навчиться дивитися не лише очима, а й серцем.

Батьки погодилися, бо відчували: цьому чоловікові можна довіряти.

Петра взяла маленьку торбинку, попрощалася з родиною й пішла з хрещеним дорогою.

Першого дня вони побачили біля шляху грушу. На ній було так багато плодів, що гілки гнулися до землі. А поруч ніхто не зупинявся.

— Чому люди проходять повз? — здивувалася Петра.

— Іноді достаток сам по собі не робить дар бажаним, — відповів хрещений. — Важливо не тільки мати що дати, а й уміти ділитися з добром.

Далі вони побачили на бідному пасовищі гладких овець, а на зеленому лузі — худеньких.

Петра знову запитала:

— Чому так дивно?

— Бо не все в житті видно з першого погляду, — сказав хрещений. — Хтось має небагато й дякує за кожну дрібницю. А хтось має багато, але весь час невдоволений. Не поспішай судити за зовнішністю.

Увечері вони зупинилися біля тихого місця, де далеко мерехтіло світло.

— Що там? — прошепотіла Петра.

— Місце, де люди вчаться виправляти свої помилки, — відповів хрещений. — Запам’ятай: поки людина живе, вона може визнати неправду, попросити пробачення й змінити свій шлях.

Петра надовго запам’ятала ці слова.

Минали роки. Хрещений навчав її терпінню, уважності й тому, що по допомогу треба звертатися не лише тоді, коли страшно, а й тоді, коли не знаєш, як учинити правильно.

Коли Петра підросла, він сказав:

— Тепер настав час тобі пожити серед людей і випробувати власні сили. Якщо буде зовсім важко, поклич мене. Але пам’ятай: диво не повинно замінювати правду.

Невдовзі Петра прийшла до королівського палацу. Там саме шукали людину, яка доглядала б качок і допомагала в господарстві.

Петра була в простому дорожньому одязі, і через коротке ім’я та робочу куртку всі вирішили, що новий помічник — хлопець на ім’я Петер. Вона не стала нікого виправляти: роботи було багато, а говорити про себе без потреби їй не хотілося.

Петра працювала старанно. Качки слухалися її, комори були впорядковані, доручення виконувалися вчасно. Король кілька разів похвалив нового працівника.

Це не сподобалося королеві. Їй почало здаватися, що Петер занадто швидко здобуває довіру двору.

Одного дня королева зняла з пальця перстень і непомітно кинула його в море.

Потім сказала королю:

— Наш Петер вихвалявся, що може знайти будь-яку загублену річ. Нехай знайде мій перстень.

Король здивувався, але покликав Петру.

— Ти справді таке казала?

— Ні, ваша величносте, — відповіла вона.

— Тоді це дивно. Але перстень дорогий нашій родині. Якщо можеш допомогти, спробуй.

Петра пішла до берега й засмутилася.

— Хрещений, — тихо сказала вона, — я не знаю, де шукати перстень у цілому морі.

Поруч почувся знайомий голос:

— Не бійся. Повернися до кухні. Сьогодні рибалки принесуть велику рибину. Подивись уважно, коли її готуватимуть.

Так і сталося. У рибині кухар знайшов королівський перстень.

Петра віднесла його королеві.

Та замість подяки королева лише насупилася.

Через кілька днів вона придумала інше випробування.

— Петер казав, що за одну ніч може змолоти три великі мішки зерна, — оголосила вона.

— Я цього не казала, — спокійно відповіла Петра.

Але король уже починав помічати дивну повторюваність цих історій.

— Я не хочу примушувати тебе, — сказав він. — Та якщо знаєш спосіб, допоможи млинарям. У нас завтра печуть хліб для великого свята.

Уночі Петра знову покликала хрещеного.

— Підготуй млин, насип зерно як слід і лягай відпочити, — порадив він. — Решту зроблять ті, хто давно винен цьому дому добру послугу.

На світанку все зерно було змелене. Петра не знала, хто крутив жорна вночі, але щиро подякувала невидимим помічникам.

Королева розсердилася ще більше.

Тоді вона сказала:

— Петер хвалився, що може визволити принцесу Анну Деладану із зачарованого краю Мойрама.

Тепер навіть король похитав головою.

— Це вже надто схоже на вигадку, — сказав він. — Петере, ти справді це обіцяв?

— Ніколи.

— Я вірю тобі. Але про Анну Деладану ми давно не маємо звісток. Якщо ти добровільно хочеш спробувати допомогти, я дам коня й усе потрібне для дороги.

Петра подумала про зниклу дівчину й погодилася.

На узліссі її вже чекав хрещений.

— Візьми другого коня для принцеси й ось ці три маленькі трубочки, — сказав він. — Використовуй їх лише тоді, коли іншого виходу не буде.

Петра довго їхала горами й долинами, доки не дісталася Мойрами — старого зачарованого краю, оточеного темними мурами.

У високій вежі вона знайшла Анну Деладану. Принцеса мовчала, наче голос її заснув.

— Я прийшла забрати тебе додому, — сказала Петра.

Анна кивнула.

Вони сіли на коней і вирушили назад. Та незабаром позаду почулися вершники — сторожі зачарованого краю.

Петра відкрила першу трубочку. За їхніми спинами здійнявся густий туман, і переслідувачі втратили дорогу.

Анна Деладана тихо мовила:

— Ах!

За деякий час погоня наблизилася знову. Петра відкрила другу трубочку. Між ними й вершниками виріс широкий живопліт із гнучких гілок. Ніхто не постраждав, але пройти крізь нього швидко було неможливо.

Принцеса вдруге сказала:

— Ах!

Утретє сторожі майже наздогнали втікачок біля річки. Петра відкрила останню трубочку, і вода стала широкою та спокійною, мов озеро. Дівчата переправилися на човні, а переслідувачі зупинилися на іншому березі.

І тоді Анна сказала втретє:

— Ах!

Більше дорогою вона не промовила ні слова.

Коли вони повернулися до палацу, всі зраділи. Лише королева негайно вигадала нове звинувачення:

— Петер запевняв, що поверне принцесі голос. Нехай тепер доведе це!

Петра відчула, як у неї холонуть долоні. Вона вийшла в сад і покликала хрещеного.

— Допоможи мені ще раз.

Він з’явився поруч, але цього разу похитав головою.

— Я вже допоміг тобі знайти шлях крізь те, чого ти не могла зробити сама. А тепер потрібне не диво. Потрібна правда. Ти чула три слова принцеси. Згадай, коли вона їх сказала, і постав правильні запитання.

Наступного ранку весь двір зібрався у великій залі.

Королева вимагала покарати Петру за нібито хвастощі й обман.

Король підняв руку.

— Ніхто не буде покараний, доки ми не почуємо правду. Петере, говори.

Петра підійшла до Анни Деладани.

— Принцесо, дорогою ти тричі сказала «ах». Скажи, будь ласка, чому вперше?

Усі завмерли.

І Анна раптом відповіла чистим голосом:

— Бо я згадала, як королева нишпорила в кімнаті Петера, шукаючи привід звинуватити його.

У залі пролунав здивований шепіт.

— А вдруге?

— Бо я зрозуміла, що сивий мандрівник, який вам допомагав, — твій хрещений і наставник.

— А втретє?

Принцеса усміхнулася.

— Бо весь двір називає тебе Петером, хоча ти дівчина на ім’я Петра. І ти жодного разу не вихвалялася тими дивами, які тобі приписували.

Тиша стала такою глибокою, що було чути, як у дворі плескають крилами качки.

Король повернувся до королеви.

— Ти не раз приписувала Петрі слова, яких вона не говорила. Це несправедливо.

Королева мусила відмовитися від своїх обов’язків при дворі й на деякий час оселитися в заміському домі, щоб обдумати свої вчинки. Її не принижували й не кривдили, але відтепер вона не могла розпоряджатися чужою долею через заздрість.

Король запитав Петру:

— Чого ти хочеш за службу?

— Повернутися до родини, а потім працювати там, де моя праця буде справді потрібна, — відповіла вона. — І ще я хочу, щоб у палаці нікого не карали лише за чиїсь слова без перевірки.

— Це справедлива умова, — погодився король.

Петра ще деякий час допомагала в палаці, але вже не як мовчазний «Петер», а під власним ім’ям. До неї зверталися по пораду, коли треба було розібратися в заплутаній справі.

Перед від’їздом вона востаннє зустріла хрещеного біля старої груші.

— Ти навчилася головного, — сказав він.

— Чого саме?

— Терпіння не означає мовчки приймати несправедливість. Добре серце має бути м’яким, але правда — ясною.

Петра обійняла хрещеного, а потім вирушила додому.

І коли їй надалі траплялися складні дороги, вона пам’ятала: іноді потрібна допомога, іноді — диво, а дуже часто достатньо сміливо поставити правильне запитання й сказати правду вголос.

І коли їй надалі траплялися складні дороги, вона пам’ятала: іноді потрібна допомога, іноді — диво, а дуже часто достатньо сміливо поставити правильне запитання й сказати правду вголос.