Кіанг, лисиця, вовк і заєць

Кіанг, лисиця, вовк і заєць

Високо в тибетській долині, де над кам’янистими схилами гуляє холодний вітер, а трава росте низька й пружна, жив молодий кіанг — дикий віслюк із сильними ногами та гострим слухом.

Одного весняного ранку він мирно пасся біля схилу, коли помітив вовка.

Вовк був голодний. Він ішов тихо-тихо, ховаючись за камінням, і вже майже підкрався зовсім близько.

Кіанг зрозумів, що втекти одразу буде важко, й швидко придумав, як виграти час.

— Дядечку Вовче! — гукнув він. — Погляньте на мене. Після довгої зими я худий, самі кісточки та шерсть. Яка з мене зараз вечеря?

Вовк зупинився.

— І що ти пропонуєш?

— Приходьте восени. За літо я наїмся свіжої трави, стану сильнішим і гладшим. Тоді вже вирішимо, хто кого перехитрить.

Останніх слів вовк ніби не почув.

— Гаразд, — сказав він. — Зустрінемося тут через пів року.

І пішов геть.

Усе літо кіанг пасся на зелених луках, бігав уздовж гірських струмків і дедалі краще розумів: восени вовк справді повернеться. Тож він не лише набирався сил, а й думав, як урятуватися.

Коли настала осінь, вовк вирушив до домовленого місця. Дорогою він зустрів лисицю.

— Куди це ти так поспішаєш? — запитала вона.

— До кіанга. Навесні він умовив мене почекати до осені.

Лисиця примружилася.

— Кіанг великий. Самому тобі з ним буде нелегко. Може, підемо разом?

— Ходімо, — погодився вовк.

Трохи далі вони зустріли зайця.

— Доброго ранку! Куди прямуєте? — весело запитав заєць.

Вовк усе йому розповів.

Заєць одразу зрозумів, що кіангові загрожує небезпека. Але вигляду не подав.

— Оце так справа! — сказав він. — Дозвольте і мені піти з вами. Може, стану в пригоді.

Так утрьох вони дісталися долини.

Кіанг уже чекав. За літо він виріс, зміцнів, і його шерсть блищала на сонці.

Вовк аж облизнувся.

— От тепер ти справді став більшим!

Кіанг відступив на крок.

І саме тоді заєць вистрибнув уперед.

— Зачекайте! Якщо вже ви хочете довести, хто тут найсильніший, зробімо це по-чесному. Без кігтів і зубів. Влаштуємо змагання з перетягування мотузки.

Вовк і лисиця переглянулися.

— А навіщо? — запитала лисиця.

— Бо якщо ви удвох не зможете втримати одного кіанга, то навіщо взагалі на нього нападати? — відповів заєць.

Це зачепило їхню гордість.

— Ще й як зможемо! — вигукнув вовк.

Неподалік була стоянка пастухів. Заєць попросив у них довгу міцну мотузку й повернувся до друзів.

— Велика петля буде на кіангові, — пояснив він, — а ви, вовче й лисице, тримайте другий кінець. Я стану посередині й дам сигнал.

Кіанг подивився на зайця і все зрозумів.

— Готові? — запитав заєць.

— Готові! — хором відповіли вовк і лисиця.

— Тягніть!

Вовк уперся лапами в землю. Лисиця відхилилася назад. Кіанг спочатку стояв нерухомо.

— Сильніше! — підбадьорював заєць.

Вовк тягнув. Лисиця тягнула.

А тоді кіанг раптом рушив уперед.

Спочатку кроком.

Потім швидше.

А потім — туп-туп-туп! — помчав долиною.

Вовк і лисиця, які так вихвалялися своєю силою, не встигли навіть відпустити мотузку. Їх потягло слідом просто по м’якій осінній траві.

— Зупини його! — кричав вовк.

— Сам зупиняй! — відповідала лисиця.

Заєць біг збоку й сміявся:

— То хто кого мав перетягнути?

Нарешті кіанг зупинився біля широкої калюжі після недавнього дощу. Вовк і лисиця за інерцією ковзнули вперед і з гучним «плюсь!» опинилися просто в багнюці.

Кіанг скинув мотузку. Заєць швидко розплутав її, щоб ніхто не поранився.

Вовк підвівся весь у болоті. Лисиця була не краща: лише кінчик хвоста залишився чистим.

— Ну що? — запитав заєць. — Продовжимо полювання чи на сьогодні досить?

Вовк пирхнув.

— Досить.

— І завтра теж, — додала лисиця, витираючи мордочку лапою.

Кіанг подивився на них уважно.

— Я не хочу з вами ворогувати. Але й дозволяти себе кривдити не буду.

Вовк і лисиця мовчки кивнули й пішли геть сушити хутро.

А кіанг знову повернувся до своєї трави.

— Дякую, друже, — сказав він зайцеві.

— Не мені дякуй, — усміхнувся заєць. — Подякуй їхній пихатості. Іноді вона тягне сильніше за будь-яку мотузку.

Відтоді вовк і лисиця, побачивши кіанга на схилі, згадували холодну калюжу й обирали іншу стежку.

А в долині ще довго переповідали історію про те, як маленький заєць допоміг великому кіангу не силою, а кмітливістю — і як двоє нападників самі потрапили у пастку, яку вважали чужою.

А в долині ще довго переповідали історію про те, як маленький заєць допоміг великому кіангу не силою, а кмітливістю — і як двоє нападників самі потрапили у пастку, яку вважали чужою.