Кінтаро — золотий хлопчик

Кінтаро — золотий хлопчик

Робоча українська назва: Кінтаро — золотий хлопчик

Давним-давно, серед високих японських гір, біля підніжжя гори Асіґара, стояла маленька хатина. Навколо неї шуміли кедри, дзюркотіли струмки, а вранці туман лежав між деревами, наче м’яка біла ковдра.

У тій хатині жила жінка зі своїм сином. Хлопчика звали Кінтаро, що означало «Золотий хлопчик».

Його батько колись був відважним воїном. Та ще до народження сина він потрапив у біду і не повернувся додому. Тож мама виховувала Кінтаро сама. Вона любила його понад усе й мріяла, щоб він виріс не лише сильним, а й добрим та справедливим.

А сили Кінтаро мав стільки, що про неї можна було складати окремі казки.

Коли інші діти ледве підіймали важке відро, Кінтаро міг пересунути камінь, який дорослому чоловікові було б непросто зрушити з місця. Коли він підріс, мама подарувала йому маленьку сокиру.

— Користуйся силою розумно, — сказала вона. — Сильні руки потрібні не для того, щоб когось кривдити. Вони потрібні, щоб допомагати.

Кінтаро добре запам’ятав ці слова.

Щоранку він ішов у ліс. Там рубав сухі гілки на дрова, допомагав матері носити воду, розчищав стежки після бурі. А коли робота була закінчена, починалися його справжні пригоди.

У Кінтаро майже не було людських товаришів, бо найближче село стояло далеко. Зате він чудово ладнав із лісовими звірами.

Його приятелями були великий бурий ведмідь, швидкий олень, спритна мавпочка та довговухий заєць. Кінтаро так часто проводив із ними час, що, здавалося, розумів кожен їхній звук і кожен рух.

Одного сонячного дня друзі зібралися на широкій галявині.

— А влаштуймо змагання! — запропонувала мавпочка, підстрибуючи від нетерпіння.

— Яке саме? — насторожив вуха заєць.

— Боротьбу! Але чесну й дружню, — сказав Кінтаро. — Ніхто нікого не кривдить. Хто впав, той підводиться, вклоняється суперникові — і ми всі сміємося далі.

Звірі погодилися.

Першими вийшли заєць і мавпочка. Вони кружляли одне навколо одного так серйозно, ніби за ними спостерігав сам імператор. Заєць зробив крок праворуч, мавпочка стрибнула ліворуч, потім обидва одночасно кинулися вперед — і покотилися по траві клубком.

Кінтаро сміявся так голосно, що з найближчого дерева злетіла зграя пташок.

Потім змагалися олень і мавпочка, а тоді ведмідь тупнув лапою й сказав своїм важким ведмежим голосом:

— А тепер я хочу помірятися силою з Кінтаро.

— Домовилися! — хлопчик аж засяяв.

Вони стали один навпроти одного. Ведмідь був величезний, плечистий, із лапами завбільшки з дерев’яні тарелі. Та Кінтаро не злякався. Він уперся ногами в землю, обхопив ведмедя й… потроху посунув його назад.

Ведмідь здивовано загарчав, напружився — але за мить уже сидів на траві.

— Ти переміг, — визнав він.

Кінтаро одразу простягнув йому руку.

— Це ж лише гра.

А потім усіх учасників він пригостив рисовими коржиками, які дала йому мама.

— Оце найкраща частина змагання, — вирішив заєць, жуючи свою нагороду.

Коли сонце почало хилитися до гір, друзі рушили додому. Дорога вела до швидкої гірської річки. Після нічної зливи вода піднялася, а стару кладку змило.

Звірі зупинилися на березі.

— Що ж тепер? — запитала мавпочка.

Кінтаро оглянувся. Поруч росло високе сухе дерево.

— Зараз буде міст.

Він обхопив стовбур руками, напружився й потягнув. Земля затріщала навколо коріння. Ще один ривок — і дерево повільно нахилилося та лягло через річку від берега до берега.

— Готово! — сказав Кінтаро.

Звірі один за одним перебралися на інший бік.

Та Кінтаро не знав, що за деревами весь цей час стояв незнайомець у простому одязі лісоруба. Насправді він був не лісорубом. Це був Садамiцу, воїн, який служив знаменитому панові Мінамото-но-Райко. Він подорожував країною й шукав хоробрих, здібних юнаків, яких можна було б навчити захищати людей.

Побачивши, як дитина власними руками зробила міст із дерева, Садамiцу ледве повірив очам.

Він пішов слідом за Кінтаро до маленької хатини й постукав у двері.

Мама хлопчика насторожилася, але запросила мандрівника всередину.

— Я бачив вашого сина в лісі, — сказав Садамiцу. — У нього незвичайна сила. Та ще важливіше те, що він не вихваляється нею і допомагає іншим. Мій пан навчає молодих воїнів. Кінтаро міг би багато чого навчитися у столиці.

Мати мовчала. Вона розуміла, що колись син виросте й залишить гірську хатину, але не думала, що цей день настане так швидко.

Кінтаро теж не знав, що сказати.

— У столиці я зможу стати справжнім захисником? — нарешті запитав він.

— Якщо будеш учитися так само наполегливо, як тренуєшся в горах, — відповів Садамiцу.

Тоді Кінтаро повернувся до матері.

— Мамо, я хочу спробувати. Але я ніколи про тебе не забуду.

Вона пригорнула його.

— Іди, синку. Тільки пам’ятай: твоя найбільша сила не в руках.

— А де?

— Тут, — вона торкнулася його грудей. — У серці, яке знає, навіщо потрібна сила.

Наступного ранку Кінтаро зібрав небагато речей і вирушив у дорогу із Садамiцу.

На краю лісу його чекали друзі.

Ведмідь мовчки торкнувся носом його плеча. Олень схилив голову. Мавпочка намагалася жартувати, але раз у раз витирала очі лапкою. А заєць приніс маленький вузлик із сухими ягодами.

— На дорогу, — сказав він.

— Я повернуся, — пообіцяв Кінтаро. — І ми ще влаштуємо наше змагання.

У столиці хлопчикові довелося вчитися зовсім іншого життя. Він тренувався, опановував військове мистецтво, слухав старших, учився бути терплячим і думати перед тим, як діяти.

Минали роки. Кінтаро виріс у сильного й хороброго юнака. Пан Райко прийняв його до своєї дружини, а згодом Кінтаро став одним із найвідоміших його помічників.

Та він ніколи не забував гірську хатину, мамині слова і своїх лісових друзів.

Якось у горах з’явилося небезпечне чудовисько, яке лякало подорожніх і не давало людям спокійно ходити дорогою. Кінтаро разом із товаришами вирушив туди. Він не кинувся вперед бездумно, як міг би зробити в дитинстві. Спочатку роздивився місцевість, допоміг людям відійти в безпечне місце, а тоді сміливо став на захист дороги.

Після важкої сутички чудовисько було переможене й більше нікого не турбувало.

Люди дякували Кінтаро, називали його героєм. Але він лише вклонявся й казав:

— Я робив те, для чого мене вчили.

Коли Кінтаро зміг, він подбав і про свою матір: забрав її з самотньої гірської хатини й оточив турботою.

А в рідні гори він усе одно повертався. Там, серед кедрів і струмків, його чекали старі друзі.

Кажуть, одного дня ведмідь знову тупнув лапою на галявині й запитав:

— Ну що, Золотий хлопчику, ще пам’ятаєш нашу боротьбу?

Кінтаро засміявся, скинув дорожній плащ і відповів:

— Пам’ятаю. Але спершу домовмося: після змагання — рисові коржики!

І ліс наповнився таким веселим гамором, ніби Кінтаро ніколи його й не залишав.

Так історія Золотого хлопчика нагадує: справжня сила помітна не тоді, коли ти можеш перемогти когось, а тоді, коли можеш захистити, допомогти й залишитися добрим.

Так історія Золотого хлопчика нагадує: справжня сила помітна не тоді, коли ти можеш перемогти когось, а тоді, коли можеш захистити, допомогти й залишитися добрим.