Кіт і колиска

Кіт і колиска

Робоча українська назва: Кіт і колиска

Дуже давно, коли в Нідерландах між селами ще простягалися широкі луки, а річки часто виходили з берегів, жила одна молода родина.

У них нещодавно народилася донечка. Дівчинку назвали Гоніґ’є, тобто Маленька Медова, бо вона любила тепле молоко з крапелькою меду й усміхалася так солодко, що всі навколо мимоволі всміхалися у відповідь.

Батько власноруч зробив для неї дерев’яну колиску. Вона була міцна, з високими боками й плавними полозками. Коли колиску легенько гойдали, та тихо поскрипувала:

рип-рип… рип-рип…

Наче шепотіла:

— Спи, маленька. Я тримаю тебе.

А ще в домі жила смугаста кішечка на ім’я Дуббельт’є. Її ім’я означало щось на кшталт «удвічі лагідна», і воно їй дуже пасувало.

Дуббельт’є мала власних кошенят, але до Гоніґ’є ставилася майже так само ніжно. Коли дівчинка спала, кішка вкладалася біля колиски. Коли дитина прокидалася, Дуббельт’є підходила ближче й муркотіла:

мур-р-р… мур-р-р…

Гоніґ’є простягала до неї рученята й сміялася.

— От бачиш, — казала мама. — У тебе вже є найпухнастіша подруга.

Навколо будинку зеленіли луки, паслися корови, а дорогою до сусіднього села люди ходили в дерев’яних черевиках. Над усім цим краєм височіли насипи й дамби, бо тут воду поважали. Люди знали: вона може поїти траву, крутити млини й нести човни, але під час бурі стає дуже сильною.

Одного дня небо потемніло ще до вечора.

З моря налетів вітер.

Спочатку він лише гнув траву.

Потім зашуміли дерева.

А далі почалася злива.

Вода в каналах піднімалася дедалі вище.

Дорослі швидко збирали тварин, переносили мішки з зерном на горища й допомагали сусідам укріплювати двері.

Мама Гоніґ’є саме була неподалік із іншими жінками. Батько допомагав на дамбі. У будинку залишилися дитина, Дуббельт’є та вже підрослі кошенята.

Гоніґ’є мирно спала.

Та раптом десь далеко пролунав глухий гуркіт.

Вода прорвалася через низьке місце й ринула між будинками.

Підлога здригнулася. Двері розчинилися. До кімнати хлюпнула холодна вода.

Кошенята швидко видерлися на високу полицю. А Дуббельт’є кинулася до колиски.

Вода піднялася до її лап.

Потім вище.

Дерев’яна колиска хитнулася… і спливла.

Дуббельт’є одним стрибком опинилася на її краю.

Колиску винесло з будинку в потік.

Вона крутилася, наче маленький човник. Навколо пливли гілочки, дерев’яні миски, відерця і навіть один самотній дерев’яний черевичок.

Гоніґ’є прокинулася й заплакала.

Кішка нахилилася до неї.

— Мяу, — сказала Дуббельт’є так м’яко, як тільки могла.

Дівчинка почула знайомий голос і трохи заспокоїлася.

— Мяу, — повторила кішка.

Колиска пливла далі.

Надвечір дощ ослаб, але річка все ще несла воду швидко й шумно. Попереду з’явилися вогники іншого села.

Колиску закрутило біля берега.

Дуббельт’є зрозуміла: зараз треба кликати людей.

Вона підняла голову й закричала:

— МЯ-А-А-У!

Ніхто не відповів.

— МЯ-А-А-У!

У найближчому будинку блимнуло світло.

Та вітер знову загув, і звук загубився.

Тоді Дуббельт’є набрала повні груди повітря й видала такий гучний котячий концерт, якого це село ще не чуло:

— МЯУ! МЯУ! МЯ-А-А-А-У!

Першим її почув хлопчик на ім’я Дірк.

— Мамо, там кішка! — сказав він. — Десь біля води.

Він відчинив двері й прислухався.

— Мяу!

— Я її чую!

Дірк побіг до берега. У темряві він побачив щось невелике, що оберталося у воді.

— Там колиска!

Дорослі вже поспішали слідом із мотузкою й довгим жердиною. Один чоловік закріпив мотузку, інший подав Діркові жердину, а ще двоє стали поруч, щоб ніхто не ризикував сам.

— Тримай міцно! — крикнули вони.

Колиску підтягнули ближче.

Ще трохи.

Ще один ривок.

І ось вона торкнулася берега.

Дуббельт’є першою стрибнула на землю, але відразу повернулася й стала перед колискою, ніби казала:

— Спершу дитина.

Коли люди побачили Гоніґ’є, усі заговорили разом.

— Вона ціла!

— Несімо її в тепло!

— Швидше ковдру!

У будинку дитину загорнули, зігріли й нагодували теплим молоком. Дуббельт’є дали суху солому біля вогню й мисочку їжі.

Та кішка не їла, доки не переконалася, що Гоніґ’є вже не плаче.

Лише тоді згорнулася клубочком і заснула.

Наступного ранку до села прийшли батьки дівчинки. Вони всю ніч шукали донечку вздовж затопленої дороги й розпитували людей.

Коли мама побачила колиску біля печі, вона кинулася до Гоніґ’є.

Батько довго не міг нічого сказати. А потім присів біля Дуббельт’є й обережно почухав її за вухом.

— Маленька сторожко, — прошепотів він. — Ти не залишила нашу дитину.

Діркові теж усі дякували.

— Я лише почув кішку, — відповів хлопчик.

— Саме тому й урятував, — сказала мама Гоніґ’є. — Ти почув і не пройшов повз.

Після тієї великої води люди довго ремонтували будинки, зміцнювали береги й разом будували кращі захисні насипи. Вони знали: одну повінь не можна повернути назад, але до наступної можна підготуватися краще.

А історію про колиску ще багато років переповідали дітям.

Казали, що інколи герой не має меча, корони чи чарівної сили.

Іноді він має лише чотири лапи, мокрі вуса й дуже гучне «мяу».

А іноді героєм стає той, хто просто почув цей голос і не залишив його без відповіді.

А іноді героєм стає той, хто просто почув цей голос і не залишив його без відповіді.