Кіт, півень і лисиця

Кіт, півень і лисиця

Робоча українська назва: Кіт, півень і лисиця

Жили собі кіт і півник. Хатинка в них була маленька, зате тепла й затишна. Півник порався вдома, підмітав долівку, розкладав зерно по торбинках і стежив, щоб у печі не згасав вогонь. А кіт щоранку вирушав по харчі.

Перед дорогою він завжди казав:

— Півнику-братику, нікого до хати не впускай. Особливо лисицю. Вона говорить солодко, а думає хитро.

— Не хвилюйся, котику, — відповідав півник. — Двері триматиму зачиненими.

Одного дня, щойно кіт зник за пагорбом, до хатинки нечутно підкралася лисиця. Постукала легенько-легенько й заспівала:

— Півнику, півнику, золотий гребінцю! Відчини на хвилинку. Я принесла тобі найкращого зернятка.

Півник підійшов до дверей, але згадав котові слова.

— Ні, лисичко. Кіт наказав нікого не впускати.

Лисиця ще довго вмовляла його. То хвалила його пір’ячко, то обіцяла насіння, то казала, що хоче лише привітатися. Нарешті півник подумав: «Та що станеться за одну хвилинку?» — і прочинив двері.

Лисиця миттю підхопила його й побігла стежкою.

Півник злякався й закричав:

— Котику-братику, озвися мерщій!

Лисиця несе мене стежкою мерщій!

Через місточок, за темний гай —

Котику, друже, мене виручай!

Кіт був ще недалеко. Почув голос, кинув торбинку й помчав навздогін. Наздогнав лисицю біля місточка, налякав її гучним шипінням, і та випустила півника.

Удома кіт сказав:

— Бачиш, до чого призводять солодкі обіцянки незнайомця?

Півник опустив голову.

— Бачу. Більше не відчиню.

Наступного ранку кіт знову пішов по харчі. Лисиця дочекалася, поки він відійде, й знову прийшла під двері.

— Півнику, я вчора була нечемна, — промовила вона найлагіднішим голосом. — Сьогодні лише перепрошу. Навіть на поріг не ступлю.

— Не вірю, — відповів півник.

— То хоча б визирни. Я поклала для тебе подарунок біля дверей.

Півник довго вагався. Потім обережно прочинив двері, щоб тільки одним оком глянути назовні.

Та лисиця й цього чекала. Хап! — і вже біжить із півником під пахвою.

Півник знову покликав:

— Котику-братику, озвися мерщій!

Лисиця несе мене стежкою мерщій!

За стару вербу, за дальній гай —

Котику, друже, мене виручай!

Кіт почув його аж біля лісу. Він помчав так швидко, що сухе листя закрутилося за лапами. І вдруге визволив друга.

Цього разу кіт сказав суворіше:

— Я не завжди буду поруч. Треба самому вміти сказати «ні» й не відступати від нього.

— Тепер уже точно зрозумів, — відповів півник.

Минуло кілька днів. Котові довелося піти далеко, аж за два пагорби. Перед виходом він ще раз нагадав:

— Сьогодні я можу не почути твого голосу. Бережи себе.

Лисиця помітила, що кіт пішов далеко. Прийшла втретє. Цього разу вона не співала й не просилася до хати. Просто розсипала під вікном жменю блискучого зерна й сховалася.

Півник побачив зернятка.

— Лише швиденько визбираю їх і повернуся, — сказав він сам до себе.

Вийшов на поріг — і лисиця вискочила з-за тину.

Півник кричав і кликав кота, але той був надто далеко. Лисиця принесла півника до своєї нори й посадила в кутку.

— Посидиш тут до вечора, — сказала вона. — А я подумаю, що з тобою робити.

Півник притих. Тепер він уже добре знав: утретє його підвела не лисиччина хитрість, а власна необережність.

Коли кіт повернувся й побачив відчинені двері та розсипане біля порога зерно, він одразу все зрозумів.

— Ех, друже… Треба тебе визволяти.

Кіт узяв стару скрипочку, смичок і великий полотняний мішок. Прийшов до лисиччиної нори, сів за кущем і заграв так весело, що навіть листочки затремтіли в такт.

У норі всі насторожилися.

— Хто це так гарно грає? — зацікавилися лисиччині діти.

Одна визирнула назовні.

— Заходь ближче, — тихенько покликав кіт. — У мене не лише музика, а й дивовижний мішок. Хто загляне всередину, тому я зіграю особливу мелодію.

Молода лисичка сунула носа в мішок. Кіт — раз! — і затягнув шнурок, але не туго, лише щоб вона не вискочила.

Так само він перехитрив ще кількох мешканців нори. Нарешті вийшла й сама стара лисиця.

— Що тут за концерт без мене? — запитала вона.

Кіт перестав грати й сказав:

— Концерт буде тоді, коли повернеш мого друга.

Лисиця примружилася.

— А якщо не поверну?

— Тоді вся твоя родина сидітиме в мішку до ранку й слухатиме одну-єдину ноту, — відповів кіт і протягнув смичком довге-довге «іііііі».

Із мішка одразу почулося:

— Мамо, краще віддай півника!

Лисиця зітхнула й привела переляканого, але цілого півника.

— Домовимося так, — сказав кіт. — Ти більше не полюєш біля нашої хатинки й не заманюєш півника. А я відпускаю всіх додому.

Лисиця подумала, глянула на мішок і погодилася.

Кіт розв’язав шнурок. Лисички одна за одною вискочили назовні й помчали до нори. Стара лисиця рушила за ними, та перед тим озирнулася:

— Гаразд, коте. Сьогодні ти мене перехитрив.

— Не тебе одну, — відповів кіт і поглянув на півника.

Дорогою додому півник ішов мовчки. Біля порога він нарешті сказав:

— Котику, тепер я зрозумів по-справжньому. Коли знаєш, що щось небезпечно, не треба перевіряти це вдруге й утретє.

Кіт усміхнувся.

— От тепер ти говориш мудро.

Відтоді півник не відчиняв дверей на хитрі вмовляння й не виходив за поріг через гарні приманки. А лисиця трималася від їхньої хатинки подалі.

І знову зажили кіт і півник разом: один ходив по харчі, другий господарював удома. А вечорами кіт діставав скрипочку, півник підспівував, і в маленькій хатинці було так весело, що жодна лисиця вже не наважувалася підкрадатися до дверей.

І знову зажили кіт і півник разом: один ходив по харчі, другий господарював удома. А вечорами кіт діставав скрипочку, півник підспівував, і в маленькій хатинці було так весело, що жодна лисиця вже не наважувалася підкрадатися до дверей.