Кмітлива дружина цирульника

Кмітлива дружина цирульника

Робоча українська назва: Кмітлива дружина цирульника

Точне першоджерело: Tales of the Punjab — Flora Annie Webster Steel, Project Gutenberg #6145, https://www.gutenberg.org/ebooks/6145

Колись в одному місті жив цирульник. Добрим майстром його назвати було важко. Він то губив гребінець, то плутав рушники, то починав дрімати саме тоді, коли треба було працювати.

Клієнтів ставало все менше, а грошей у домі — ще менше.

Зате дружина цирульника була жінкою розумною, уважною і винахідливою. Вона вміла помічати те, повз що інші проходили, не дивлячись, і майже з кожної халепи знаходила вихід.

Одного ранку вона відкрила скриньку для борошна й побачила дно.

— Так далі не можна, — сказала вона чоловікові. — Треба щось робити.

— Я теж так думаю, — зітхнув цирульник і зручно вмостився на килимку.

— Думати лежачи — це ще не робити, — відповіла дружина. — Іди до палацу. Сьогодні там велике свято. Король приймає прохачів. Попроси допомоги.

Цирульник послухався.

У палаці було людно. Хтось просив роботу, хтось насіння, хтось дозвіл торгувати на базарі.

Дійшла черга й до цирульника.

— Чого тобі треба? — спитав король.

Цирульник розгубився.

Дружина сказала «попроси допомоги», але не уточнила якої саме.

— Мені треба… щось, ваша величносте.

Король підняв брови.

— Щось?

— Саме так. Щось корисне.

Король ледь стримав усмішку.

— Добре. За міською стіною є клапоть занедбаної землі. Ніхто його не обробляє. Віддаю його тобі.

Цирульник дуже зрадів. Земля — це ж справжнє багатство! Так він думав усю дорогу додому.

— Ну? — зустріла його дружина. — Що ти приніс?

— Землю!

— А де вона?

— За містом.

Дружина спершу мовчала.

— У нас є плуг?

— Немає.

— Воли?

— Немає.

— Гроші найняти людей?

— Теж немає.

Цирульник зітхнув.

— Зате земля нікуди не втече.

Дружина подивилася на нього, а потім раптом усміхнулася.

— І то правда. Якщо земля не втече, значить, у нас є час подумати.

Наступного дня вони пішли оглядати поле.

Земля була тверда, суха, заросла бур’яном. Дружина повільно ходила туди-сюди, нахилялася, придивлялася до купин, іноді щось відміряла кроками.

— Що ми шукаємо? — прошепотів чоловік.

— Поки що нічого, — так само тихо відповіла вона. — Але поводься так, ніби дуже сподіваєшся щось знайти.

Неподалік, за кущами, ховалися семеро злодіїв. Вони вже давно придивлялися до дороги й одразу помітили дивну пару.

— Бачили? — прошепотів один. — Вони явно шукають скарб.

Увечері один зі злодіїв підійшов до дружини цирульника.

— Сусідко, що ви тут цілий день видивлялися?

Вона озирнулася, ніби боялася, що хтось почує.

— Тільки нікому не кажіть.

— Та що ви! Мовчатиму, як камінь.

— Колись це поле належало моєму дідусеві, — прошепотіла вона. — Перед далекою дорогою він начебто сховав тут п’ять горщиків із золотом. Ми хочемо знайти точне місце.

Очі злодія заблищали.

— П’ять горщиків?

— Тихіше!

— Звісно, звісно. Я нікому.

Щойно подружжя пішло додому, «мовчазний, як камінь» чоловік побіг до своїх товаришів.

Тієї ночі семеро злодіїв перекопали поле вздовж і впоперек. Копали тут, копали там, перевертали грудки, вирівнювали землю, знову копали.

До ранку вони ледве стояли на ногах.

А золота не знайшли.

— Нас обдурили! — сердилися вони.

Та дружина цирульника, побачивши поле, тільки плеснула в долоні.

— Ось і плуг знайшовся!

Вона позичила у торговця мішок рису на посів і пообіцяла повернути після врожаю більше, ніж узяла.

Подружжя посіяло рис.

Прийшли дощі. З’явилися зелені паростки. Минув час — і поле стало таким густим та золотавим, що люди зупинялися біля дороги, аби помилуватися.

Восени врожай був чудовий. Дружина повернула борг торговцеві, залишила запас для родини, а решту продала.

Уперше за довгий час у домі було досить їжі й трохи заощаджень.

Семеро злодіїв побачили це й прийшли вимагати частку.

— Це ми перекопали поле! — заявив їхній ватажок.

— Вас хтось наймав? — спитала жінка.

Злодії перезирнулися.

— Ні.

— Я обіцяла вам платню?

— Ні.

— Ви прийшли вночі, бо хотіли забрати собі чуже золото?

Злодії знову перезирнулися.

— Е-е…

— Отже, ви самі вибрали копати. А насіння, догляд, полив, жнива і борг були наші.

Ватажок насупився.

— Тоді ми прийдемо вночі й заберемо твої гроші.

— Приходьте, — спокійно відповіла жінка.

Цирульник аж підскочив.

— Як це «приходьте»?

— Тихо, — сказала дружина. — Нехай приходять.

Того вечора вона поставила біля дверей великий глиняний горщик, накрила його тканиною й зверху поклала кілька солодощів. А всередину насипала звичайної гальки.

Один зі злодіїв прокрався до двору й почув, як цирульник голосно запитав:

— Де наші гроші? Я так хвилююся!

— У горщику біля дверей, під солодощами, — ще голосніше відповіла дружина. — Там їх ніхто не знайде.

Злодій ледь не засміявся від радості.

Коли в домі згасло світло, він схопив важкий горщик і поніс товаришам.

Вони відбігли далеко від будинку, сіли під деревом і урочисто зняли тканину.

— Спершу солодощі! — сказав один.

Солодощі були справжні. Злодії з’їли їх і вже мріяли про золото.

Потім перекинули горщик.

На землю посипалася галька.

— Каміння?!

А в цей час дружина цирульника спокійно спала.

Наступного дня злодії повернулися.

— Ти знову нас обдурила!

— Ви самі забрали мій горщик, — відповіла вона. — Я вас не кликала.

— Сьогодні вночі ми будемо розумніші.

— Дуже на це сподіваюся.

Цирульник зашепотів:

— А якщо справді будуть?

— Тоді це буде для них корисний вечір.

Цього разу дружина підвісила до гілки дерева стару торбинку, а до неї прив’язала кілька маленьких дзвіночків.

Увечері вона знову сказала досить голосно:

— Гроші тепер зовні. У торбинці на дереві. Туди злодії точно не полізуть.

Уночі семеро тіней прокралися до дерева.

— Бачу торбинку! — прошепотів ватажок.

Один злодій поліз угору. Торкнувся мотузки.

Дзень!

Усі завмерли.

Він потягнув сильніше.

Дзень-дзелень-дзень!

У сусідніх дворах загавкали собаки. Десь відчинилося вікно.

— Хто там?

Злодії кинулися тікати.

Наступного ранку дружина цирульника зняла торбинку. Усередині лежало лише кілька сухих бобів.

Після цього семеро злодіїв вирішили, що силою й хитрістю вони нічого не доб’ються.

— Підемо до короля! — сказав ватажок. — Нехай розсудить.

У палаці вони поскаржилися:

— Ваша величносте! Ця жінка змусила нас обробити її поле, а врожай залишила собі.

Король покликав дружину цирульника.

— Це правда? — спитав він.

— Частково, ваша величносте. Я сказала, що мій дідусь нібито сховав у полі золото. Але копати їх ніхто не просив. Вони прийшли вночі, бо хотіли знайти скарб раніше за нас.

Король подивився на злодіїв.

— Так було?

Ті мовчали.

— А потім, — продовжила жінка, — вони двічі намагалися забрати наші заощадження. Але щоразу забирали те, до чого не мали права торкатися.

Король задумався, а тоді розсміявся.

— Виходить, ви самі перекопали чуже поле в пошуках чужого золота, а тепер просите нагороди?

Семеро злодіїв опустили голови.

— Повернетеся до чесної праці, — сказав король. — І якщо комусь потрібна робота на полі, будете домовлятися про неї вдень, а не прокрадатися вночі.

Потім король звернувся до дружини цирульника:

— А ти вмієш не лише вигадувати хитрощі. Ти вмієш перетворювати проблему на можливість. Чому ж твій чоловік прийшов просити допомоги, а не ти?

— Бо я була зайнята тим, щоб у домі залишився хоч хтось, хто думає, — відповіла вона.

Король знову засміявся.

Він запропонував їй допомагати розподіляти зерно для міських полів і вести облік позик для селян. Там потрібна була людина уважна, чесна й кмітлива.

А цирульникові дружина сказала:

— Тепер твоя черга. Або навчишся добре стригти, або знайдеш ремесло, яке тобі справді підходить.

І цього разу чоловік не сперечався.

Він пішов до старого майстра, почав учитися з самого початку й невдовзі вже працював акуратно та старанно.

Так занедбане поле стало початком добрих змін.

Бо іноді багатство справді ховається в землі.

Тільки не у вигляді горщика із золотом.

А у вигляді врожаю, який з’являється, коли до розумної думки додаються праця, терпіння і вчасне насіння.

А у вигляді врожаю, який з’являється, коли до розумної думки додаються праця, терпіння і вчасне насіння.