Кмітливі чоловік і дружина

Кмітливі чоловік і дружина

Робоча українська назва: Кмітливі чоловік і дружина

Колись жив чоловік на ім’я Педро. Багато років він працював у домі лікаря: допомагав у саду, носив воду, доглядав господарство й виконував різні доручення.

Лікар ставився до нього добре й одного дня помітив, що Педро ходить похмурий.

— Що з тобою? — запитав він. — Невже сталося щось лихе?

Педро зітхнув.

— Я хотів би одружитися з Мартою. Ми давно подобаємося одне одному. Але в мене немає ні власної справи, ні заощаджень. Я боюся, що не зможу подбати про родину.

Лікар подумав і сказав:

— Якщо ви обоє справді цього хочете, бідність не повинна вирішувати все за вас. Я допоможу вам почати.

Так Педро й Марта побралися. Лікар дозволив їм оселитися в невеликому будиночку неподалік і дав на початок чималу суму грошей.

Спершу молодята раділи кожному дню. Вони купили посуд, нові циновки, гарний одяг, запросили друзів на гостини.

Та була одна проблема: ні Педро, ні Марта не вміли розпоряджатися грошима.

— Ще трохи витратимо, а потім щось придумаємо, — казав Педро.

— Авжеж, — відповідала Марта. — Попереду ж ціле життя.

Минали місяці, потім роки, і якось у їхній торбинці не залишилося жодної монети.

— Треба щось робити, — сказала Марта, заглядаючи в майже порожню комору.

Педро пішов до свого колишнього господаря.

— Пане лікарю, допоможіть ще раз. Нам бракує грошей навіть на їжу.

Лікар не став дорікати. Він дав Педро двадцять золотих монет.

— Але подумай, як зробити так, щоб наступного разу ви могли впоратися самі, — порадив він.

Педро щиро пообіцяв.

Та за кілька тижнів гроші знову скінчилися.

Увечері чоловік і дружина сиділи біля порожнього столу.

— Знову просити соромно, — сказала Марта.

— Просити просто так — соромно, — задумливо відповів Педро. — А якщо придумати історію, від якої він сам захоче допомогти?

Марта примружилася.

— Яку ще історію?

Наступного ранку Педро почистив цибулину, натер нею пальці й обережно торкнувся очей. Очі одразу засльозилися.

— Ну й вигляд у тебе, — сказала Марта. — Наче справді три ночі плакав.

— Саме так і треба.

Він прийшов до лікаря, зітхнув і сказав:

— Марти більше немає. Я залишився сам і навіть не маю грошей на всі необхідні витрати.

Лікар дуже засмутився.

— Як це сталося? Чому ти не покликав мене, якщо вона хворіла?

Педро опустив очі.

— Усе сталося дуже швидко.

Лікар пожалів його й дав гроші.

Педро повернувся додому, де жива й здорова Марта чекала біля дверей.

— Спрацювало? — пошепки запитала вона.

Педро показав торбинку.

Якийсь час вони знову жили без турбот. Але, як і раніше, нічого не відкладали й не планували.

Невдовзі гроші скінчилися.

Тепер Марта сказала:

— Якщо твоя історія спрацювала один раз, може, спрацює й моя.

Неподалік жила сестра лікаря. Педро й Марта колись допомагали їй по господарству, і вона добре їх знала.

Марта прийшла до неї зі сльозами на очах.

— Що сталося? — стривожилася жінка.

— Педро більше немає, — сказала Марта. — А я залишилася без грошей.

Сестра лікаря теж пожаліла її й дала допомогу.

Здавалося б, хитрий план знову вдався.

Але того самого вечора лікар прийшов відвідати сестру.

За розмовою він сумно зітхнув:

— Шкода Педро. Нещодавно він утратив Марту.

Сестра здивовано підняла брови.

— Марту? Та це ж Педро помер! Марта сьогодні була в мене.

— Не може бути. Педро був у мене власною персоною.

— А Марта була в мене!

Вони дивилися одне на одного, дедалі більше дивуючись.

— Отже, хтось із нас чув дуже дивну історію, — сказав лікар.

Він послав помічника до будиночка Педро й Марти.

Побачивши, що хтось наближається, Педро зашепотів:

— Швидко! Лягай і не рухайся.

Марта лягла на ліжко, заплющила очі й завмерла.

Помічник зайшов, побачив сумного Педро біля нерухомої Марти й повернувся.

— Пане, схоже, ви мали рацію. Марта лежить зовсім нерухомо.

— От бачиш! — сказав лікар сестрі.

— Не вірю, — відповіла вона. — Пошлемо іншого.

Коли другий помічник підійшов до будинку, Педро й Марта помінялися місцями.

Тепер Педро лежав із заплющеними очима, а Марта сиділа поруч із найсумнішим обличчям, яке тільки могла зробити.

Другий помічник повернувся до господарів.

— Ні, помер Педро. Я сам його бачив.

Лікар і його сестра мовчки подивилися один на одного.

— Цікаво, — нарешті сказав лікар. — За один день вони примудрилися втратити одне одного по черзі.

Наступного ранку вони разом вирушили до будиночка.

Педро й Марта почули кроки надто пізно.

— Що робити? — прошепотіла Марта.

— Є лише один вихід, — відповів Педро. — Лягай.

— Обоє?

— Обоє.

Вони витягнулися на підлозі й завмерли.

Лікар увійшов, подивився на одну «небіжчицю», на другого «небіжчика», а потім підійшов ближче.

Він був лікарем і чудово знав, як виглядає людина, яка лише намагається не засміятися.

— Дивно, — голосно сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб двоє померлих так старанно затримували дихання.

Марта пирснула.

Педро розплющив одне око.

Лікар схрестив руки на грудях.

— Вставайте.

Подружжя повільно сіло.

Сестра лікаря спершу хотіла розсердитися, але ситуація була настільки безглуздою, що не втрималася від сміху.

— То хто ж із вас усе-таки помер першим? — запитала вона.

Марта почервоніла.

— Ніхто.

— Це ми вже зрозуміли, — сказав лікар. — А тепер скажіть правду.

Педро розповів усе. Про гроші, про те, як вони швидко їх витрачали, про цибулю, сльози й дві вигадані історії.

Лікар вислухав і похитав головою.

— Кмітливості у вас обох вистачає. Шкода лише, що ви витратили її на те, щоб знову опинитися в тій самій біді.

Педро й Марта мовчали.

— Обманом можна отримати кілька монет, — продовжив лікар. — Але він не навчить вас жити так, щоб завтра знову не просити допомоги.

— Ми розуміємо, — тихо сказала Марта.

І цього разу лікар не дав їм торбинку золота.

Натомість він запропонував інше.

Педро став допомагати в саду й вести закупівлі для господарства, а Марта навчилася продавати на базарі сушені фрукти, трави та домашні вироби. Сестра лікаря показала їм, як записувати витрати й відкладати частину заробленого.

Спочатку це здавалося набагато важчим, ніж вигадати чергову хитрість.

Та минув місяць, другий, третій, і в домі вперше з’явилася маленька скринька з заощадженнями.

— Дивися, — одного вечора сказала Марта, струшуючи її. — Гроші залишилися, хоча ми нікого не обдурили.

— Навіть дивно, — усміхнувся Педро.

Вони обоє засміялися.

І відтоді, коли хтось у селі хвалив їхню кмітливість, Марта відповідала:

— Найкраща хитрість та, після якої не доводиться ховатися під ковдрою й удавати, що тебе немає.

А Педро додавав:

— І ще краще, коли розум допомагає не лише викрутитися з біди, а й не потрапляти в неї знову.

— І ще краще, коли розум допомагає не лише викрутитися з біди, а й не потрапляти в неї знову.