Колібрі й карабао

Колібрі й карабао

Одного спекотного квітневого ранку великий карабао відпочивав у затінку дерева біля широкої річки.

Сонце вже припікало так сильно, що навіть листя ніби завмерло. Карабао стояв під густою кроною, повільно махав хвостом і радів кожному подиху вітру.

Раптом над його головою задзвеніли швидкі крильця.

На тоненьку гілку сів маленький колібрі.

— Доброго ранку, друже Карабао! — привітався він.

— І тобі доброго ранку, малий Колібрі, — відповів карабао. — Спекотно сьогодні, еге ж?

— Ще й як! — пискнув Колібрі. — Я прилетів до річки напитися.

Карабао подивився на крихітного птаха й усміхнувся.

— Напитися? Та тобі, мабуть, однієї краплі вистачить на цілий день!

Колібрі нахилив голову набік.

— Однієї краплі? А хочеш посперечатися, що я вип’ю більше води, ніж ти?

Карабао аж пирхнув від сміху.

— Ти? Більше за мене? Поглянь на себе, а тепер поглянь на мене!

— Розмір ще не все вирішує, — відповів Колібрі. — Давай перевіримо. Ти питимеш першим.

Карабао був певен у перемозі.

Він підійшов до берега, опустив морду до води й почав пити.

Пив довго. Піднімав голову, переводив дух і знову пив.

Але сталося так, що саме в цей час вода в річці прибувала. Карабао пив, а рівень води не зменшувався. Навпаки, річка ніби ставала ще повнішою.

Колібрі спостерігав із гілки.

— Ну як, друже? — нарешті спитав він. — Схоже, річка й не помітила, що ти п’єш.

Карабао зробив ще кілька ковтків, а тоді відступив від води.

— Досить, — сказав він. — Я вже напився досхочу. Тепер твоя черга.

— Домовились! — весело відгукнувся Колібрі.

Він злетів із гілки, підлетів до самої поверхні річки й торкнувся дзьобиком води.

Та пити не поспішав.

Колібрі знав те, чого не помітив карабао: приплив ось-ось мав змінитися відпливом.

Пташка тримала дзьоб біля води, ніби робила крихітні ковтки, і чекала.

Минуло трохи часу.

Вода почала відступати від берега.

Спершу зовсім трішки. Потім ще. А потім рівень річки став помітно нижчим.

Карабао широко розплющив очі.

— Невже ти справді… випиваєш річку?

Колібрі нічого не відповів. Він тільки дуже серйозно продовжував торкатися дзьобиком води.

Річка тим часом відступала далі.

Нарешті Колібрі піднявся в повітря й сказав:

— Ну що, друже Карабао? Хто випив більше?

Карабао подивився на воду, потім на крихітного птаха, потім знову на воду.

Він не міг зрозуміти, як таке можливо.

— Схоже, ти переміг, — визнав він.

Колібрі весело затріпотів крильцями.

— Іноді, щоб виграти суперечку, мало бути великим і сильним. Треба ще добре помічати, що відбувається навколо.

Карабао задумався.

Тепер він уже дивився на маленького Колібрі зовсім інакше.

— Гаразд, малий друже, — сказав він. — Сьогодні ти мене перехитрив. Але наступного разу я спершу подивлюся, куди тече вода.

Колібрі засміявся, злетів високо над річкою й майнув у сонячне небо.

А карабао ще трохи постояв у тіні. Він відпочивав після змагання й думав про те, що маленький зріст зовсім не означає маленьку кмітливість.

Відтоді, коли над річкою миготів крихітний колібрі, карабао вже ніколи не поспішав із висновками.

Відтоді, коли над річкою миготів крихітний колібрі, карабао вже ніколи не поспішав із висновками.