Коли пшениця наробила клопоту

Коли пшениця наробила клопоту

Давно-давно, коли над тихими водами Зейдерзеє біліли сотні вітрил, на березі стояло багате місто Ставорен.

Кораблі приходили сюди з далеких портів. Вони привозили прянощі, тканини, дерев’яні скриньки, скло, фрукти й дивовижні речі, про які місцеві діти могли тільки мріяти. На набережній дзенькали ланцюги, скрипіли щогли, перекликалися матроси, а в коморах пахло зерном, смолою та морем.

У Ставорені жив заможний купець. Він багато працював, добре знав свою справу й найбільше радів, коли корабель повертався додому цілим, а команда сходила на берег усміхнена.

Його дружина теж любила гарні речі, але мала одну звичку: їй майже завжди здавалося, що чогось бракує.

Привезуть їй тонку тканину.

— Гарна, але я бачила кращу.

Подарують різьблену скриньку.

— Мила, але надто проста.

Принесуть кошик солодких фруктів.

— Смачні, та я сподівалася на щось особливе.

Купець не сердився, але щоразу дивувався дедалі більше.

Одного дня найкращий капітан його флоту збирався до далекого Данцига. Купець запитав дружину:

— Що привезти тобі цього разу?

Вона замислилася, а тоді сказала:

— Привези мені найкращу річ у світі.

— Найкращу? — перепитав купець.

— Саме так. Не найдорожчу. Не найблискучішу. Найкращу.

Купець передав ці слова капітанові.

Той довго думав у дорозі. Що може бути найкращим у світі? Золото? Воно не зігріє голодного. Перли? Вони красиві, але їх не з’їси. Шовк? Чудовий, та без нього можна обійтися.

А потім капітан побачив у порту мішки добірної пшениці.

— Ось воно, — сказав він. — З пшениці печуть хліб. А хліб потрібен і багатому, і бідному. Він стоїть на столі в будень і в свято. Хіба не може хліб бути однією з найкращих речей у світі?

І він завантажив корабель зерном.

Коли судно повернулося до Ставорена, купець поспішив до дружини.

— Маємо для тебе сюрприз!

Вони разом прийшли на пристань. Матроси відчинили люки трюму, і перед ними відкрилися цілі гори золотавого зерна.

Капітан гордо сказав:

— Пшениця. Майбутній хліб. Я подумав, що це й є найкраща річ у світі.

Та дружина купця зовсім не зраділа.

— Пшениця? — вигукнула вона. — Я просила щось надзвичайне!

— Але ж вона годує людей, — лагідно відповів купець.

— У мене повні комори. Нащо мені ще зерно?

На пристані саме стояли кілька городян. Вони почули розмову. Один старий пекар зняв шапку й сказав:

— Пані, якщо вам ця пшениця не потрібна, продайте її недорого або поділіться. Цього року врожай був слабкий. Для багатьох родин вона стане справжнім подарунком.

— Справді, — підтримав його капітан. — Краще нехай зерно перетвориться на хліб, ніж лежить без діла.

Але дружина купця вже розсердилася так, що не хотіла слухати нікого.

— Якщо це мій подарунок, я сама вирішуватиму, що з ним робити. Висипати за борт!

Матроси перезирнулися.

— Усе зерно? — перепитав капітан.

— Усе.

Купець спробував її зупинити:

— Не роби цього. Речі мають ціну не тільки тому, що дорого коштують. Іноді найцінніше те, без чого не можна обійтися.

Та вона вперто відвернулася.

Мішок за мішком пшениця полетіла у воду.

Золоте зерно сипалося з борту, мов пісок.

Пекар похитав головою. Матроси мовчали. Навіть чайки, здавалося, кричали над гаванню якось докірливо.

Тоді жінка зняла з пальця золоту каблучку.

— Ви всі думаєте, що колись мені бракуватиме хліба? — сказала вона. — Це станеться хіба тоді, коли ця каблучка повернеться до мене з моря.

І кинула її у воду.

Плеск.

Каблучка зникла між хвилями.

Наступного дня в їхньому домі влаштували обід для гостей. На кухні приготували рибу, овочі й свіжий хліб.

Раптом кухар прибіг до господині, тримаючи маленьку тарілку.

— Пані, погляньте, що я знайшов у рибі.

На тарілці лежала золота каблучка.

Та сама.

Жінка завмерла.

Вона подивилася на каблучку, потім на хліб, потім у вікно, за яким виднілася гавань.

Уперше за довгий час їй не захотілося сказати: «Я хочу щось інше».

Замість цього вона тихо мовила:

— Я викинула їжу, якої потребували інші. І зробила це лише тому, що вона здалася мені недостатньо розкішною.

Купець нічого не відповів. Він просто сів поруч.

Того ж дня подружжя запросило до себе капітана й старого пекаря.

— Чи можна ще купити пшеницю? — запитала жінка.

— Можна, — сказав капітан. — Але тепер доведеться заплатити вдруге.

— Тоді заплатимо вдруге, — відповіла вона. — За помилки теж інколи доводиться платити. Головне, щоб із цього була користь.

Вони спорядили новий корабель. А коли зерно прибуло, частину продали за звичайною ціною, частину віддали пекарям для родин, яким було сутужно, а частину залишили в міському запасі на випадок неврожаю.

Та історія на цьому не закінчилася.

Минуло кілька місяців, і біля входу до гавані почала наростати піщана мілина. Кажуть, зерно, яке колись висипали у воду, проросло на мілководді, затримало пісок і мул. Чи було саме так, чи море просто змінило течію, тепер уже ніхто не знає.

Але великим кораблям стало важче входити до порту.

Місту довелося працювати разом: поглиблювати фарватер, укріплювати береги, допомагати морякам і берегти запаси.

Дружина купця теж приходила на набережну. Вона більше не вимагала рідкісних подарунків. Натомість питала капітанів:

— Що привезли корисного? Чого бракує місту? Кому треба допомогти?

І щоразу, коли на стіл ставили теплий хліб, вона згадувала золотаве зерно, яке колись так легковажно полетіло у воду.

Відтоді в Ставорені любили повторювати:

— Найкраща річ у світі не завжди блищить. Іноді вона пахне свіжим хлібом.

А ще казали:

— Якщо маєш більше, ніж потрібно тобі, придивися довкола. Можливо, для когось поруч це саме те, чого бракує найбільше.

— Якщо маєш більше, ніж потрібно тобі, придивися довкола. Можливо, для когось поруч це саме те, чого бракує найбільше.