Король Дроздобород

Король Дроздобород

КАЗКА

У далекому королівстві жила принцеса, розумна, освічена й надзвичайно гостра на язик. Вона швидко помічала чужі вади, але майже ніколи не помічала, як боляче можуть ранити її жарти.

Коли до палацу приїздили молоді королі й князі, принцеса знаходила привід висміяти кожного.

— Цей надто високий.

— Цей надто низький.

— У цього ніс не такий.

— А цей стоїть, наче палицю проковтнув.

Батько не раз казав:

— Ти не зобов’язана нікого любити й не мусиш виходити заміж лише тому, що хтось цього хоче. Але відмовляти можна без приниження.

Принцеса тільки знизувала плечима.

Одного разу король улаштував великий прийом. Гості стояли в довгій залі, і принцеса проходила повз них, кидаючи дотеп за дотепом.

Нарешті вона побачила молодого короля з гарною поставою й темною бородою, яка трохи загиналася біля підборіддя.

Принцеса розсміялася:

— Погляньте! Його борода нагадує дзьоб дрозда. Король Дроздобород!

У залі стало тихо.

Молодий король не відповів образою. Він лише вклонився.

— Дотепно, принцесо. Шкода тільки, що смішно тут не всім.

Ці слова чомусь зачепили її сильніше, ніж сердита відповідь.

Після свята батько поговорив із донькою.

— Я не покараю тебе шлюбом чи заборонами. Але палац зробив одну річ надто легкою: ти бачиш людей здалеку. Тобі ніколи не доводилося пекти хліб, лагодити дах, продавати власноруч зроблену річ чи рахувати останні монети до ярмарку.

— І що ти пропонуєш?

— Подорож. Без почту. Без титулу. На кілька тижнів. Подивися, як живуть інші люди, і виріши сама, якою хочеш повернутися.

Принцеса спочатку обурилася. Та вночі згадала мовчання в залі й спокійний голос Дроздоборода.

Наступного ранку вона сказала:

— Добре. Поїду.

Біля міських воріт вона зустріла мандрівного музиканта з потертою скрипкою.

— Куди шлях тримаєте? — запитав він.

— Світ подивитися.

— Тоді нам дорогою.

Вони рушили разом.

Незабаром шлях привів їх до великого лісу.

— Чий це ліс? — запитала принцеса.

— Короля Дроздоборода.

— Гарний ліс, — тихо сказала вона.

Потім вони пройшли зеленими луками.

— А це чиє?

— Теж Дроздоборода.

Далі побачили велике місто з вежами, мостами й гамірними площами.

— І це місто його?

— Так.

Принцеса згадала, як сміялася з молодого короля, навіть не спробувавши дізнатися, якою людиною він є.

— Я була несправедлива, — сказала вона.

Музикант не відповів.

Під вечір вони дісталися маленької хатини.

— Тут я зупиняюся, — сказав він. — Якщо хочете, можете переночувати. Але тут немає слуг.

Принцеса зайшла всередину. Кімната була чиста, проте проста: стіл, лавка, піч, кілька горщиків.

— А вечеря?

— Ми її приготуємо.

— Ми?

— Саме так.

Принцеса ніколи не розпалювала піч. Дрова диміли, вода ледь не втекла з горщика, а каша спершу була надто рідка, потім надто густа.

Музикант не сміявся.

— Давайте ще раз, — сказав він.

Наступного ранку вони прибрали хатину. Потім музикант показав, як плести кошики з вербових прутів.

Принцеса спробувала. Перший кошик перекосився.

— Він схожий на капелюх, що передумав бути капелюхом, — сказала вона й раптом сама засміялася.

Цього разу сміх нікого не принижував.

Наступного дня вона вчилася прясти. Потім допомагала на кухні в заїжджому дворі. Вона дедалі частіше помічала, скільки вміння ховається в речах, які раніше здавалися їй простими.

— Чому в палаці ніхто не казав мені, що це так складно? — спитала вона.

— Може, казали, — відповів музикант. — Але коли людина певна, що вже все знає, чужі слова звучать дуже тихо.

Нарешті вони вирішили заробити на ярмарку. Купили кілька десятків глиняних горщиків і розклали їх на безпечному місці біля площі.

Спочатку торгівля йшла чудово. Принцеса навчилася ввічливо говорити з покупцями, рахувати решту й загортати крихкий товар у солому.

Та раптом вулицею промчав вершник. Його кінь злякався барабанного гуркоту, звернув убік і зачепив край ятки. Частина глечиків упала й розбилася.

Принцеса завмерла.

Колись вона б обурено вимагала покарання. Тепер побачила, що вершник сам ледве втримався, а кінь тремтить від страху.

— Ви не поранилися? — запитала вона.

— Ні. Але ваш товар… Я відшкодую.

Принцеса подивилася на уламки.

— Допоможіть прибрати, щоб ніхто не порізався. А з рештою розберемося.

Увечері музикант сказав:

— Ви змінилися.

— Ні, — відповіла вона. — Мабуть, я просто почала бачити людей цілком, а не одну рису, з якої зручно посміятися.

За кілька днів у місті оголосили велике свято в королівському палаці. На кухні бракувало рук, і принцеса погодилася допомогти.

У палаці все сяяло. Музика лунала з галереї, гості танцювали, слуги носили страви.

Принцеса несла кошик із хлібом, коли назустріч їй вийшов король Дроздобород.

Вона зупинилася.

Він теж.

— Ми вже зустрічалися, — сказала принцеса. — І я винна вам вибачення.

— Я пам’ятаю, — відповів король.

Тут вона помітила знайомий погляд.

— Зачекайте…

Дроздобород усміхнувся й дістав з-за колони стару потерту скрипку.

— Мандрівний музикант?

— Так.

Принцеса зблідла від образи.

— Отже, це була вистава? Ліс, хатина, кошики, ярмарок?

— Ліс і місто справжні. Робота теж. Але я справді приховав, хто я. Після нашої першої зустрічі я хотів довести вам, що ви помилялися щодо мене.

— І вирішили зробити це обманом.

Король Дроздобород опустив очі.

— Так. І це була моя помилка.

Він не став виправдовуватися.

— Я думав, що даю вам урок. А тепер розумію: ніхто не має права влаштовувати іншій людині життя як випробування без її згоди. Пробачте.

Принцеса мовчала довго.

— Я теж просила пробачення не для того, щоб ви одразу забули мої слова, — сказала вона нарешті. — Тож і я не мушу одразу забути ваш обман.

— Не мусите.

І це була перша по-справжньому чесна розмова між ними.

Принцеса повернулася до батьківського палацу. Але вже не була тією, що виїхала звідти. Вона наказала відкрити при дворі майстерні, де діти знатних родин разом із рештою охочих могли вчитися ремесел. Сама час від часу приходила туди й досі плела трохи кривуваті кошики.

Король Дроздобород інколи приїздив у гості. Спочатку вони просто розмовляли. Потім гуляли. Потім сперечалися, але вже без насмішок. Згодом між ними виникла справжня дружба, а ще пізніше — кохання.

Коли вони вирішили одружитися, ніхто нікого не змушував і ніхто нікого не «виправляв».

На весіллі принцеса сама попросила поставити на стіл один старий глиняний глечик зі склеєною тріщиною.

— Навіщо? — дивувалися гості.

— Щоб пам’ятати, — відповідала вона, — що людина не стає кращою від того, що ніколи не помиляється. Вона стає кращою, коли вміє побачити свою помилку й нести за неї відповідальність.

А Дроздобород додавав:

— І це стосується королів не менше, ніж принцес.

Після чого вони обоє сміялися.

Цього разу — разом.

Після чого вони обоє сміялися.