Король і допитлива королева

Король і допитлива королева

Робоча українська назва: Король і допитлива королева

Колись жив король, якого люди називали Мисливцем. Не тому, що він любив хвалитися здобиччю, а тому, що знав лісові стежки краще за багатьох і вмів годинами помічати найменші сліди на землі.

Одного дня він повертався з лісу й побачив на вузькій стежці змія та ящірку. Вони так захопилися сваркою, що не помічали нічого довкола.

— Друзі, дайте пройти, — попросив король.

Та вони не реагували.

Король уже підняв палицю, щоб розігнати їх, але вчасно зупинився.

— Ні, — сказав він сам собі. — Те, що я поспішаю, не означає, що маю завдавати комусь болю.

Він постукав палицею об землю. Ящірка шмигнула в траву, змій відповз убік, і король пішов далі.

Увечері змій розповів про цю зустріч Монші, володарю зміїв.

Наступного дня Монша сам з’явився на стежці перед королем.

— Кажуть, ти міг ударити моїх підданих, але не зробив цього, — мовив він. — Чому?

— Бо сила потрібна не для того, щоб бити слабшого, — відповів король. — Я просто хотів пройти.

Монша уважно подивився на нього.

— Проси винагороду.

Король трохи подумав.

— Я хотів би розуміти мову тварин, птахів і комах.

— Добре, — відповів Монша. — Але це знання має умову. Воно залишиться з тобою, доки ти бережеш його як довірену таємницю. Якщо почнеш розповідати людям, як саме його отримав, дар зникне.

Король погодився.

Відтоді світ навколо нього змінився.

Горобці на даху сперечалися через соломинку.

Бджоли в саду обговорювали, де сьогодні найсолодший нектар.

Старий віл бурчав, що молодий слуга надто туго затягнув йому ремінь.

А мурахи були найділовитішими мешканцями палацу.

Якось увечері король сів вечеряти. Слуга подав рис, і кілька зернят упали на підлогу.

До одного зернятка одночасно підбігли мураха і муха.

— Моє! — сказала муха. — Я першою побачила.

— Але я першою доторкнулася, — відповіла мураха.

— У мене вдома діти чекають!

— А в мене ціла колонія працює!

— Тоді ділимо навпіл.

— Як ти поділиш одне зернятко навпіл без ножа?

— А ти думаєш, люди не придумали ножі саме для таких випадків?

Король не втримався й засміявся.

Поруч стояла королева.

— Чого ти смієшся?

Король згадав обіцянку Монші.

— Просто згадав дещо кумедне.

— Що саме?

— Не можу розповісти.

Королева підняла брови.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу. Я дав слово.

Але цікавість уже зачепила її, наче колючка.

Уранці вона знову спитала:

— То що вчора було такого смішного?

— Я пообіцяв мовчати.

Опівдні:

— Може, скажеш хоча б натяк?

— Навіть натяк буде нечесним.

Увечері:

— Значить, у тебе є таємниця від мене?

Король зітхнув.

— Є речі, які людина не має права розповідати, навіть тим, кого любить. Не через недовіру, а через дане слово.

Королева образилася.

— Я твоя дружина. Хіба я не маю знати все?

Король не знайшов відповіді, яка б її переконала.

Наступного дня вони поїхали до річки, щоб поговорити подалі від палацової метушні.

Біля берега паслося стадо кіз.

Стара коза дивилася на острівець посеред швидкої води.

— Яка там зелена трава, — сказала вона молодому козлику. — Перепливи й принеси мені трохи.

Козлик подивився на течію.

— Вода надто сильна.

— Ну й що? Зроби це заради мене.

— Я тебе поважаю, — відповів козлик, — але не буду ризикувати собою через примху. Можу пошукати добру траву на нашому березі.

— От упертий!

— Ні. Просто межа між добротою і нерозумним ризиком теж існує.

Король почув це й замислився.

Королева помітила його усмішку.

— Знову щось смішне?

Король відповів не одразу.

— Я не можу розповісти, що почув. Але можу сказати, що зрозумів.

— І що ж?

— Любити когось не означає вимагати від нього того, що може йому зашкодити. І близькість не означає, що між людьми не може бути жодної таємниці, якщо ця таємниця довірена не ними.

Королева довго мовчала.

— А я думала, що якщо ти не розповідаєш, то не довіряєш мені.

— Я довіряю тобі. Саме тому чесно кажу: я дав слово, яке не можу порушити.

Королева подивилася на річку.

— Тоді я більше не питатиму.

У цей момент неподалік каркнула ворона:

— Нарешті! Я вже втомилася слухати одне й те саме питання третій день!

Король розсміявся так голосно, що королева теж не витримала.

— Це знову твоя таємниця?

— Саме так.

— Добре. Хай хоч одна таємниця в цьому палаці живе спокійно.

Відтоді королева залишилася допитливою, але навчилася відрізняти цікавість від права знати все.

А король і далі чув голоси тварин. Завдяки цьому він помічав те, чого інші не бачили: коли коням натирала упряж, коли птахам бракувало води в спеку, коли мурахи поспішали рятувати яйця перед дощем.

І кажуть, що саме тоді він став не лише вправним лісовим королем, а й уважним правителем.

Бо найціннішим даром виявилося не вміння чути мову тварин.

Найціннішим було вміння слухати.

Найціннішим було вміння слухати.