Король і мудрець

Король і мудрець

У далекому царстві правив шах Алі. Він любив книги, вірші, музику й понад усе — добрий жарт.

Алі часто влаштовував для мешканців столиці свята та змагання. То просив скласти найкращий вірш, то загадував загадку, то пропонував придумати таку історію, від якої весь майдан вибухне сміхом.

Одного дня шах оголосив незвичайне змагання.

— Триста золотих отримає той, — сказав він, — хто поставить мені таке запитання або скаже таку річ, на яку я буду змушений відповісти: «Це неможливо!»

Новина миттю розлетілася містом.

— Легше легкого! — говорили одні.

— Шах сам потрапив у пастку! — сміялися інші.

Але старі люди хитали головами:

— Не поспішайте. Якщо Алі щось задумав, усе буде не так просто.

У призначений день перед палацом зібрався величезний натовп. На площі грали музики, біля трону стояла варта, а поруч на столі блищав мішечок із трьомастами золотими монетами.

Першим вийшов відомий міський жартівник.

— Ваша величносте! — вигукнув він. — Щойно прибув вершник і повідомив: сьогодні на світанку Місяць упав із неба просто за міською брамою!

Усі затамували подих.

Шах почухав бороду.

— Це можливо.

Площа зареготала.

— Як же можливо? — обурився жартівник.

— Можливо, вершник помилився. Можливо, він побачив великий круглий ліхтар. А можливо, просто вигадав усе від першого до останнього слова. Ти сказав, що він повідомив таку новину, а це цілком можливо.

Жартівник зніяковіло зійшов із помосту.

Другим виступив придворний лікар.

— О великий шаху! У палацовому саду сталося диво: ваша стара кішка сьогодні вранці знесла золоте яйце!

Натовп загув. Алі лише кивнув.

— Це можливо.

— Але кішки не несуть яєць!

— Авжеж. Та хтось міг покласти яйце біля кішки й розповісти тобі цю дурницю. Отже, можливо, що ти почув саме таку історію.

Лікар теж відступив.

Третім прийшов звіздар у довгому вбранні, розшитому зорями.

— За рухом небесних світил я визначив, що невдовзі у вас виростуть козині роги, пантерячі пазурі, а говорити ви зможете тільки пташиним свистом.

Люди вже сміялися ще до відповіді.

Шах Алі серйозно сказав:

— Це можливо.

— Як?!

— Можливо, ти дуже погано читаєш зорі.

Сміх прокотився площею.

Так минув день. Потім другий. Один за одним виходили найкмітливіші мешканці столиці. Вони вигадували літаючих верблюдів, річки з меду, дерева, що ходять на прогулянку, й гори, які співають на світанку.

Та шах кожного разу знаходив спосіб відповісти:

— Це можливо.

На третій день хтось у натовпі сказав:

— Покличте Наср-Еддіна. Якщо й він не впорається, золото так і залишиться в шаха.

Наср-Еддін був відомим дотепником. Він не носив коштовностей, не мав пишного почту й не любив довгих промов. На площу він прийшов у простому, трохи потертому одязі й тягнув за собою два великі глиняні глеки.

— Мир вашому дому, шаху Алі, — сказав він. — Бажаю вам правити ще сто років.

— Це можливо, — одразу відповів шах.

— І нехай довіра вашого народу до вас щороку тільки зростає.

— Це можливо.

— Тоді ви, мабуть, вислухаєте одну давню історію.

— Це можливо.

Наср-Еддін поставив перед троном два глеки.

— Ваш покійний батько колись добре знав мого покійного батька.

Шах примружився.

— Це можливо.

— Перед однією далекою військовою подорожжю вашому батькові терміново знадобилися гроші.

— Це можливо.

— І мій батько позичив йому два повні глеки золотих монет.

На площі стало тихо.

Наср-Еддін продовжив:

— Ваш батько дав слово, що якщо сам не встигне повернути борг, це зробите ви. Отже, ваша величносте, прошу наповнити ці два глеки золотом і віддати мені борг.

Шах Алі подивився на порожні глеки. Потім на Наср-Еддіна. Потім знову на глеки.

— Та це неможливо! — вигукнув він. — Твій батько ніколи не мав двох глеків золота й нічого не позичав моєму батькові!

На мить запала тиша.

А тоді Наср-Еддін широко усміхнувся.

— Я почув потрібні слова, ваша величносте.

Шах завмер.

Натовп зареготав так голосно, що голуби злетіли з даху палацу.

Алі спершу насупився, потім розсміявся й сам.

— От хитрун! Ти змусив мене обирати: або визнати неймовірний борг, або сказати «це неможливо».

— Саме так, — відповів Наср-Еддін. — Іноді найкраща загадка не в тому, щоб вигадати щось дивовижне. Треба лише поставити людину перед чесним вибором.

Шах наказав віддати йому триста золотих монет.

— Ти переміг за правилами. А правила, які встановлює правитель, мають діяти і для нього самого.

Наср-Еддін узяв нагороду, подякував і вже хотів іти, коли шах запитав:

— А навіщо ти приніс два глеки?

— Щоб моя історія виглядала переконливіше.

— Вони хоч порожні?

Наср-Еддін постукав по одному. Усередині щось дзенькнуло.

Шах підняв брови.

— А це що?

— Одна мідна монетка, — відповів мудрець. — На випадок, якби ви вирішили сплатити борг частинами.

І площа знову вибухнула сміхом.

Відтоді шах Алі ще не раз влаштовував змагання, але завжди уважніше добирав умови. А коли хтось занадто пишався власною хитрістю, люди згадували два порожні глеки Наср-Еддіна й казали:

— Найскладніше не придумати відповідь. Найскладніше — помітити, де саме сховалося запитання.

— Найскладніше не придумати відповідь. Найскладніше — помітити, де саме сховалося запитання.