Король мурах

Король мурах

Колись один молодий учений довго мандрував Китаєм. Він любив книжки більше за гучні бенкети й шукав тихе місце, де міг би читати від ранку до вечора.

Нарешті в селищі Еммет він знайшов старий будинок із прекрасним садом.

— Там ніхто не живе, — попередили сусіди. — Кажуть, уночі в ньому відбуваються дивні речі.

Учений усміхнувся.

— Якщо привиди не загинають сторінки в книжках, ми якось порозуміємося.

Він оселився в будинку.

Кілька вечорів минули спокійно. А одного разу, коли вчений сидів над сувоєм, почув тоненький тупіт.

Туп-туп-туп-туп!

Спочатку він подумав, що по підлозі біжать миші. Та звук ставав дедалі виразнішим.

І раптом до кімнати в’їхало кількасот вершників.

Учений завмер.

Вершники були крихітні — менші за його мізинець. Їхні коні скидалися розміром на мух, маленькі собачки були завбільшки з бліх, а мисливські птахи — не більші за комарів.

— Оце так гості, — прошепотів учений.

Маленькі вершники його ніби не помічали. Вони влаштували полювання біля ніжки ліжка. Стріли були тонші за волосину, а вся їхня здобич скидалася на зернятка рису.

Після мисливців до кімнати ввійшла урочиста процесія.

Попереду майоріли мініатюрні прапори. За ними йшли вояки, слуги, музиканти, кухарі та носії. Одні несли крихітні столи, інші — чашки, тарілки й намети.

Нарешті з’явився найважливіший гість.

На ньому був яскраво-червоний капелюх і пурпуровий одяг. Навколо нього йшов цілий почет.

— Його Величність бажає відвідати Пурпурове Озеро! — тоненько оголосив глашатай.

Учений озирнувся.

— Яке ще озеро?

І тут зрозумів.

Крихітний двір прямував до блюдечка з водою, в якому він розводив туш для письма.

Для людини це була звичайна чорнильна тарілочка. Для маленького народу — справжнє озеро.

На його березі швидко поставили намети. Кухарі розклали посуд, музиканти заграли на флейтах і дзвіночках, а рибалки закинули в «озеро» тоненькі сіті.

Учений нахилився ближче.

Музика була ледь чутною, наче дзижчання далеко за вікном, та якщо прислухатися, можна було розрізнити мелодію.

Король закинув маленьку вудочку у блюдце.

— Є! — вигукнув він.

І витягнув крихітну червону «рибку».

Незабаром почався бенкет. Король сидів на найвищому стільчику, їв і розмовляв із придворними.

Учений дивився на все це з таким захопленням, що навіть забув про свою книгу.

Та раптом король указав просто на нього.

— Погляньте на цього велетня! — сказав він. — Усе життя сидить над книжками, а палацу не має, почту не має, навіть крихітного королівства не має. Якби він попросився до мене на службу, я, можливо, дозволив би йому скуштувати крихту з мого столу!

Придворні засміялися.

Учений насупився.

Йому стало прикро. Він уже простягнув руку, щоб грюкнути книжкою поруч із нахабними гостями, але вчасно зупинився.

— Стривай, — сказав він собі. — Вони грубі, але вони такі маленькі. Невже через одну дурну фразу я маю трощити ціле місто?

Він просто легенько постукав пальцем по столу.

Бум.

Для маленького народу це прозвучало, мабуть, як грім.

Музика стихла.

Усі підняли голови.

— Ваша Величносте, — сказав учений, — ви прийшли до моєї кімнати, влаштували бенкет біля моєї чорнильниці й тепер кепкуєте з господаря. Хіба так поводиться мудрий король?

Король мурах почервонів ще дужче за свій капелюх.

— Я… лише пожартував.

— Жарт смішний тоді, коли сміються всі, а не лише той, хто його сказав.

У кімнаті запала тиша.

Король опустив очі.

— Справедливо, — визнав він. — Пробачте мені.

Він наказав слугам згорнути намети, прибрати після бенкету й нічого не залишати на столі.

Процесія рушила до маленької щілини біля стіни. Учений пішов слідом і побачив у саду великий мурашник.

Тоді він нарешті зрозумів, хто були його нічні гості.

Наступного дня вчений поклав неподалік кілька крихт рису, але не біля самого входу, щоб не турбувати мурах.

А ввечері на його столі з’явився маленький листок, складений навпіл. На ньому була крапочка туші й тоненька риска, схожа на підпис.

Учений вирішив, що це лист подяки.

Відтоді вони жили поруч мирно. Учений не руйнував мурашиних доріжок, а мурашиний король більше не влаштовував бенкетів у його чорнильниці без дозволу.

Іноді вночі з-під підлоги все ще долинала тиха музика.

Тоді вчений відкладав книгу, усміхався й казав:

— Доброї ночі, Ваша Маленька Величносте.

А десь унизу, серед травинок і піщинок, король мурах, можливо, відповідав:

— Доброї ночі, Великий Учений.

Бо розмір зовсім не визначає, хто важливіший. А от уміння поважати чужий дім і вчасно сказати «пробач» — визначає дуже багато.

Бо розмір зовсім не визначає, хто важливіший. А от уміння поважати чужий дім і вчасно сказати «пробач» — визначає дуже багато.