Корольок і ведмідь

Корольок і ведмідь

Робоча українська назва: Корольок і ведмідь

Одного теплого літнього дня Ведмідь і Вовк гуляли лісом. Сонце пробивалося крізь листя, пахло сосною та суницями, а десь угорі хтось співав так дзвінко, що Ведмідь аж зупинився.

— Вовче, хто це так гарно співає?

— То корольок, — відповів Вовк. — Маленька пташка, а голос має королівський.

— Королівський? — здивувався Ведмідь. — Тоді хочу побачити його палац!

Вовк усміхнувся.

— Не поспішай. У пташиного короля палац такий, який личить пташці. Почекай, поки він із королевою прилетить до дітей.

Незабаром корольок і його подруга підлетіли до невеликого гніздечка, схованого в густих гілках, і почали годувати пташенят.

Ведмідь витягнув шию.

— Он воно де!

Та Вовк притримав його:

— Не заважай батькам. Подивимося іншим разом.

Вони пішли далі, але Ведмідь цілий день думав про «королівський палац». Нарешті цікавість перемогла. Він повернувся до дерева саме тоді, коли дорослі птахи відлетіли по корм.

Ведмідь підвівся на задні лапи й зазирнув у гніздо.

Там сиділо п’ятеро маленьких пташенят: скуйовджених, голодних і дуже поважних.

— Оце і є королівський палац? — зареготав Ведмідь. — Та це ж маленька купка гілочок! І ви ще називаєте себе королівськими дітьми?

Пташенята обурено запищали:

— Ми чесні діти чесних батьків! Не смій нас висміювати!

— Та гаразд, гаразд, — пробурмотів Ведмідь і подався геть.

Коли корольок із подругою повернулися, пташенята відмовилися їсти.

— Що сталося? — стривожився батько.

— Ведмідь сказав, що наш дім нікудишній і що ми зовсім не королівські діти!

Корольок насупився.

— Дім не стає гіршим від того, що він маленький. А чужу родину висміювати не годиться.

— Нехай Ведмідь вибачиться! — зацвірінькали пташенята.

Корольок полетів до ведмежої барлоги.

— Ведмедю! Завтра на Великій Галявині ми з’ясуємо, хто в лісі справді вміє діяти дружно. Ніякої бійки. Влаштуємо змагання. Якщо твоя команда переможе, мої діти визнають, що ти мав право сміятися. А якщо ми — ти прийдеш і вибачишся.

Ведмідь любив змагання.

— Домовилися!

Він покликав усіх чотириногих: Оленя, Кабана, Зайця, Борсука, Козулю та, звісно, хитру Лисицю.

Корольок зібрав тих, хто літав: птахів, бджіл, метеликів, жуків і навіть маленького Комарика.

— Завдання просте, — оголосив корольок наступного ранку. — Обидві команди мають дістатися до старого дуба на іншому кінці галявини. Не можна штовхатися, лякати суперників чи заважати їм. Перемагає та команда, яка дістанеться туди разом і не розгубиться по дорозі.

Ведмідь призначив Лисицю керувати своєю командою.

— Я подаватиму знак хвостом, — сказала Лисиця. — Хвіст угору — біжимо вперед. Хвіст униз — зупиняємося й збираємося докупи.

Маленький Комарик, що сидів під листочком неподалік, усе почув і полетів до королька.

— Я знаю їхній сигнал!

Корольок замислився.

— Ми не будемо шахраювати й не станемо нікому шкодити. Але можемо перевірити, чи добре вони розуміють власного ватажка.

Коли змагання почалося, чотириногі помчали вперед. Земля загупала під лапами й копитами. Пташина команда рушила над галявиною легкою хмаркою крил.

Та біля великого куща Лисиця побачила чудову червону ягоду. Вона на мить опустила хвіст, щоб обережно обійти гілку.

— Хвіст униз! — закричав Заєць. — Зупиняємося!

Усі різко стали.

Лисиця підняла хвіст.

— Уперед!

Побігли знову.

За кілька кроків їй довелося пролізти під поваленим стовбуром, і хвіст знову опустився.

— Зупинка!

Так повторилося ще раз і ще. Хтось чекав, хтось поспішав, хтось не бачив хвоста за спинами інших. Незабаром команда розтягнулася по всій галявині.

А корольок ще до старту сказав своїм друзям:

— Тримаємося разом. Найшвидші не відлітають далеко, а повертаються до тих, хто відстає.

Тож великі птахи летіли повільніше, метелики трималися середини, а жуки перелітали короткими відрізками й не губилися.

До дуба вони дісталися всі разом.

— Перемога! — задзвеніла галявина.

Ведмідь почухав за вухом.

— Виходить, сила — це ще не все.

— Саме так, — сказав Вовк. — І великий дім теж не робить когось важливішим за того, хто живе в маленькому гнізді.

Ведмідь зітхнув і рушив до дерева королька.

Пташенята визирнули з гнізда.

— Ну що? — запитало найменше.

Ведмідь сів під деревом.

— Я прийшов вибачитися. Ваш дім маленький, бо ви самі маленькі. Але він теплий, міцний і повний турботи. А я даремно з вас сміявся.

Пташенята перезирнулися.

— Вибачення прийнято!

Тоді вони нарешті погодилися пообідати. Корольок приніс їм комашок, Ведмідь знайшов під кущем солодку малину, а Вовк розповів таку смішну історію, що навіть Лисиця забула сердитися через свій хвіст.

Відтоді Ведмідь, проходячи повз маленьке гніздо, більше не називав його бідним.

Він тільки чемно кивав і казав:

— Добрий день, королівський палаце.

— Добрий день, королівський палаце.