Котигорошко

Котигорошко

Робоча назва українською: Котигорошко

Джерело: Осип Роздольський, запис у с. Утіховичах у березні 1897 р., «Котигорошок, Розвернигора і Завернивода» — Українські Вікіджерела: https://uk.wikisource.org/wiki/Котигорошок,_Розвернигора_і_Завернивода

КАЗКА

Жила колись у селі вдова. Було в неї двоє синів і донька. Діти росли дружні, працювали разом і завжди поверталися додому до вечері.

Та одного дня старші діти пішли за село і не повернулися. Шукала їх мати по дорогах, кликала в полі, питала людей, але ніхто нічого не знав. Наче стежка проковтнула їх за лісом.

Минув час. Якось котилася по долівці кругла зелена горошина. Жінка підняла її та з’їла. А згодом у неї народився син, міцний і веселий. Назвала вона його Котигорошком.

Ріс хлопець не по днях, а по годинах. Те, що інші діти ледве піднімали вдвох, він легко переставляв сам. Та силою не хвалився. Найбільше любив слухати материні оповіді.

Одного вечора він помітив у скрині три дитячі сорочки.

— Мамо, чи були в мене брати й сестра?

Мати довго мовчала, а потім розповіла про зниклих дітей.

— Тоді я піду їх шукати, — сказав Котигорошко.

— Сам? Дорога небезпечна.

— Самому страшніше тільки тому, хто не знає, заради кого йде. А я знаю.

Перед дорогою Котигорошко попросив коваля викувати йому важку залізну палицю. Коваль зібрав багато заліза, розпалив горно, і кілька днів у кузні дзенькали молоти.

Коли палиця була готова, Котигорошко підкинув її високо в небо. Вона злетіла вище хмар і повернулася так швидко, що земля загуділа. Хлопець підхопив її однією рукою.

— Добра, — сказав він. — Можна й у путь.

За лісом стежка привела його до кам’яної оселі. Там Котигорошко побачив сестру. Вона спершу не впізнала його, адже коли зникла, наймолодшого брата ще не було на світі.

— Я Котигорошко, — сказав він. — Мати послала мене не словами, а своїм сумом. Я прийшов забрати вас додому.

Сестра заплакала від радості, та одразу прошепотіла:

— Тут живе лихий чарівник. Він тримає мене в неволі, а братів зачарував і сховав у підземеллі.

Незабаром господар повернувся. Побачив гостя й усміхнувся недобре.

— Хто це до мене завітав?

— Брат тієї, кого ти не маєш права тримати тут, — відповів Котигорошко.

Чарівник запропонував помірятися силою. Вони боролися від ранку до вечора, потім ще день, а на третій світанок Котигорошко притиснув суперника до землі своєю залізною палицею.

— Досить, — сказав він. — Відпусти всіх і більше не заманюй людей на свою стежку.

Чарівник утратив свою силу й утік далеко за гори.

У підземеллі Котигорошко знайшов братів. Вони лежали нерухомі під тяжким сном. Сестра принесла глечик живої води, що стояв у чарівниковій коморі. Котигорошко скропив братам обличчя, і вони прокинулися, наче після довгого сну.

— Де ми?

— На дорозі додому, — усміхнувся наймолодший брат.

У коморі вони знайшли гроші й речі, відібрані у мандрівників. Узявши лише те, що допомогло б родині розпочати нове життя, рушили додому.

Та в старших братів оселилася заздрість. Їм було соромно, що молодший урятував усіх, і вони боялися, що вдома тільки його й хвалитимуть.

Коли Котигорошко заснув під грушею, брати зв’язали його міцним ликом і пішли вперед.

Прокинувся Котигорошко, смикнув руками, але мотузки не піддалися. Тоді він уперся ногами в землю, напружився й разом із мотузками вирвав молоду грушу з корінням.

Прийшов додому, залишив матері свою частину знайденого добра й сказав:

— Я радий, що всі повернулися. Але хочу знайти товаришів, які не зрадять через заздрість.

І знову пішов у світ.

Між високими горами зустрів чоловіка, який стояв, упершись плечима в скелю.

— Як тебе звати? — питає Котигорошко.

— Розвернигора. Можу гору посунути, якщо дорогу заступить.

Той штовхнув скелю, і між двома горами відкрився прохід.

— Ходімо разом, — запропонував Котигорошко. — Сила корисна, коли знає, кому допомагає.

Далі вони дійшли до бурхливої річки. На березі стояв інший богатир.

— Я Завернивода, — сказав він. — Можу потік відвернути, щоб люди перейшли сухим дном.

Він підняв руки, вода відступила від кам’яної стежки, і троє мандрівників перейшли річку.

Так у Котигорошка з’явилися два побратими.

Одного вечора вони знайшли серед лісу порожню хатинку. Вирішили ночувати там. Наступного дня Котигорошко з одним товаришем пішли по харчі, а третій залишився варити обід.

Тільки поставив горщик на вогонь, як прийшла маленька стара жінка.

— Допоможи через поріг, синку, — попросила вона.

Поки господар відвернувся, незнайомка з’їла майже весь обід і зникла.

Наступного дня те саме сталося з другим побратимом. Обидва посоромилися розповісти правду.

На третій день біля печі залишився Котигорошко. Стара знову прийшла й почала наказувати:

— Перенеси мене через поріг. Посади на лаву. Подай миску.

— Якщо можеш сюди прийти, то й через поріг перейдеш сама, — спокійно відповів Котигорошко.

Стара миттю кинулася до горщика.

— Ага! Ось хто залишав нас без обіду!

Він перегородив їй дорогу. Та жбурнула в нього жменю попелу й утекла. Котигорошко погнався слідом, кинув палицю, але стара щезла в глибокій ущелині, а палиця впала за нею.

— Треба спускатися, — вирішив він.

Побратими сплели довгу мотузку й опустили Котигорошка в ущелину.

Унизу він знайшов підземні палати. В одній кімнаті сиділи три дівчини, яких стара чаклунка не випускала на світ.

— Вона повернеться! — попередили вони.

І справді, стара з’явилася біля дверей.

— Ти прийшов по палицю? Спершу подолай мене!

Цього разу Котигорошко не дав їй обманути себе. Довго вони змагалися: хто кого перехитрить, хто втримає двері, хто дістанеться до чарівного ключа. Нарешті Котигорошко вихопив ключ із її пояса й замкнув чаклунку в порожній кімнаті.

— Посидиш тут, доки не навчишся не забирати чужого й не тримати людей силоміць.

Він визволив дівчат і подав знак побратимам. Спочатку підняли одну, потім другу, потім третю. Разом із нею Котигорошко відправив нагору й мішок із речами, які знайшов у підземеллі.

Та нагорі Розвернигору й Заверниводу знову спокусила заздрість.

— А що, як він повернеться й усі скажуть, що це лише його подвиг? — прошепотів один.

Вони вирішили втекти, залишивши Котигорошка внизу. Хлопець запідозрив недобре і замість себе поклав у кошик каміння. Побратими підняли кошик до половини, а тоді відпустили мотузку.

Каміння з гуркотом упало вниз.

— Отже, знову зрада, — сумно сказав Котигорошко. — Силу знайти легко. Важче знайти вірність.

Він довго блукав підземним світом, аж побачив величезний дуб. На верхівці було гніздо велетенського птаха Аропа. Насувалася буря, і Котигорошко накрив пташенят широкими гілками, щоб град не побив їх.

Коли прилетів Ароп, пташенята розповіли про доброго чоловіка.

— Чим віддячити тобі? — спитав велетенський птах.

— Винеси мене на білий світ.

— Дорога далека. Приготуй харчі й воду, сядь мені на спину й тримайся міцно.

Вони летіли довго. Котигорошко віддавав птахові по шматочку припасів, а коли залишився останній окраєць, розламав його навпіл.

— Половина тобі, половина мені. Долетимо разом.

Ароп усміхнувся по-пташиному, широко розправив крила й останнім сильним помахом виніс його з ущелини до сонця.

Котигорошко розшукав визволених дівчат і побратимів. Розвернигора та Завернивода опустили очі.

— Ми вчинили негідно.

— Ви сильні, — відповів Котигорошко. — Але справжня сила починається там, де людина може перемогти власну заздрість.

Він не став мститися. Кожному дав можливість самому виправити зроблене. А одну з визволених дівчат, з якою вони особливо подружилися в дорозі, згодом узяв за дружину.

І коли Котигорошка питали, хто був найсильнішим із усіх, кого він зустрічав, він відповідав:

— Гора велика, вода могутня, залізо тверде. Та найбільша сила — не кидати своїх у біді й не ставати схожим на тих, хто колись зрадив тебе.

— Гора велика, вода могутня, залізо тверде. Та найбільша сила — не кидати своїх у біді й не ставати схожим на тих, хто колись зрадив тебе.