Коза-Дереза

Коза-Дереза

Робоча назва українською: Коза-Дереза

Джерело: І. Рудченко, «Народныя южнорусскія сказки», вип. 1, Київ, 1869, № 25 «Коза-дереза». Скан старого видання на Вікіджерелах: https://uk.wikisource.org/wiki/Індекс:Народныя_южнорусскія_сказки._Рудченко_(1869).pdf

КАЗКА

Жили собі дід, баба та двоє синів. Одного разу поїхав дід на ярмарок і побачив там козу: біла, жвава, очі блискучі, ріжки гостренькі.

— Гарна коза, — подумав дід. — Буде в нас молоко.

Купив її й привів додому.

Наступного ранку покликав старшого сина.

— Поведи Козу-Дерезу пастися. Нехай добре наїсться трави й нап’ється води.

Хлопець водив козу на зелену луку. Вона їла конюшину, щипала молоді листочки, пила з чистого струмка. Надвечір син погнав її додому.

А дід вирішив зустріти козу біля воріт.

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба, чи ти пила, чи ти їла?

Коза скривила губи й відповіла:

— Ні, дідусю, не пила й не їла! Тільки через місточок бігла, кленовий листочок ухопила; через гребельку бігла, крапельку водички ковтнула. Оце й усе!

Дід насупився.

— Як же так? Я наказав добре тебе нагодувати.

Він покликав старшого сина.

— Чому коза голодна?

— Та вона цілий день паслася! — здивувався хлопець. — І воду пила.

Але дід повірив козі.

— Завтра поведеш не ти.

Наступного дня послав молодшого сина. Той вибрав ще кращу луку, привів козу до води, стежив за нею до вечора.

Та біля воріт Коза-Дереза знову заспівала те саме:

— Не пила й не їла! Тільки листочок ухопила та крапельку водички ковтнула!

— І ти мене не послухав? — засмутився дід.

— Послухав! — обурився молодший син. — Вона навіть двічі до струмка ходила!

Дід ще більше спантеличився.

На третій день повела козу баба. Вона й траву їй найсоковитішу знайшла, і води дала, і навіть поговорила з нею лагідно:

— Їж, Козо-Дерезо, будь здорова.

Та ввечері коза знову заявила:

— Нічого я не їла, нічого не пила!

Баба аж руками розвела.

— Оце вже дивина!

Тоді дід подумав: «А чи не коза нас усіх сварить?»

На четвертий день сам повів її пастися. Коза їла так старанно, що тільки вуха рухалися. Напилася біля ставка, потім ще довго щипала траву.

Дід повернувся додому короткою стежкою й устиг стати біля воріт раніше за козу.

Коли вона підійшла, він знову спитав:

— Кізонько моя мила, чи ти пила, чи ти їла?

А Коза-Дереза, не знаючи, що дід усе бачив, завела:

— Ні, дідусю! Тільки листочок та крапельку водички!

Тут дід усе зрозумів.

— Еге, Козо-Дерезо! То це ти вигадувала й через тебе ми мало не пересварилися!

Він одразу покликав бабу й синів.

— Пробачте, що не перевірив правду раніше. Треба було спочатку вислухати вас, а не сердитися.

А до кози сказав:

— У нашому дворі брехнею жити не можна.

Коза побачила, що її хитрощі викрито, вислизнула за ворота й побігла до лісу.

Бігла вона, бігла та побачила гарненьку хатку Лисички.

Лисички вдома не було. Коза зайшла, вилізла на піч і влаштувалася там, наче господиня.

Повернулася Лисичка й чує: у хаті хтось тупає.

— Хто в моїй хатці?

А Коза-Дереза грізним голосом:

— Я Коза-Дереза!

Тупу-тупу ногами,

Закручу рогами!

Як розженуся з печі —

Тікай собі чимдалі!

Лисичка злякалася й вибігла надвір.

Сіла під дубом та й плаче.

Іде Вовк.

— Чого ти, Лисичко, сумуєш?

— У мою хатку залізло страшне звірисько. Не можу вигнати.

— Я зараз! — хоробро сказав Вовк.

Підійшов до дверей.

— Хто там?

— Я Коза-Дереза!

Тупу-тупу ногами,

Закручу рогами!

Вовк подумав: «Ой, мабуть, дуже страшна!» — і відступив.

Потім прийшов Ведмідь. Він був великий і сильний, та коли почув тупіт і грізний голос із печі, теж вирішив:

— Краще не ризикувати.

Навіть Лев, що саме мандрував лісом, зазирнув до хатки. Коза загупала копитцями так голосно, що він здивувався:

— Не бачу звіра, а галасу на весь ліс. Нехай краще сидить.

Лисичка зовсім засумувала.

Та ось стежкою йде Півник у червоних чобітках.

— Чого плачеш, Лисичко?

Вона все розповіла.

— І Вовк не зміг, і Ведмідь не зміг, навіть Лев не захотів заходити.

— А я спробую, — сказав Півник.

— Ти ж маленький!

— Маленький не означає боязкий.

Півник підійшов до хатки, випростався й голосно заспівав:

— Ку-ку-рі-ку!

Йду в червоних чобітках!

Хто чуже житло займає,

Той господаря чекає!

Виходь, Козо, годі лякать,

Час за правду відповідать!

Коза-Дереза визирнула з печі. Побачила Півника, який зовсім її не боїться, і вже не знала, що сказати.

— Я… я тільки пожартувала.

— Жарт веселить усіх, — відповів Півник. — А коли через нього хтось плаче, це вже не жарт.

Коза тихенько злізла з печі, вийшла з хатки й подалася лісовою стежкою.

Лисичка повернулася додому.

— Дякую тобі, Півнику! Як же ти не злякався?

— Я спочатку подумав, а вже потім злякався, — засміявся він. — І зрозумів: той, хто справді сильний, не ховається в чужій хаті й не кричить звідти страшним голосом.

А Коза-Дереза відтоді довго шукала собі місце. Кажуть, із часом вона зрозуміла, що брехнею можна когось налякати раз чи два, але довіру так не здобудеш.

А дід у своєму дворі запам’ятав інший урок: перш ніж сердитися на близьких, треба перевірити, чи все тобі розповіли правдиво.

От і казці кінець, а хто слухав уважно, той знає: гучний голос ще не робить нікого правим.

От і казці кінець, а хто слухав уважно, той знає: гучний голос ще не робить нікого правим.