Красуня Золотоволоска

Красуня Золотоволоска

Робоча назва: Красуня Золотоволоска

Колись у далекому королівстві жила принцеса, яку всі називали Золотоволоскою. Її довге волосся сяяло на сонці так, ніби в ньому заплуталися золоті нитки. Та найбільше люди любили її не за вроду. Принцеса вміла слухати, пам’ятала імена садівників і кухарів, знала, де в місті живе самотня старенька, а де потрібно полагодити місток через струмок.

У сусідньому королівстві жив молодий король. Він багато чув про Золотоволоску й одного дня вирішив попросити її руки. Король послав до неї пишне посольство з коштовними подарунками, музикантами та десятками коней.

Принцеса прийняла послів чемно, вислухала їх і сказала:

— Передайте вашому королю мою вдячність. Але я не можу погодитися на шлюб із людиною, якої ніколи не бачила і зовсім не знаю.

Вона повернула майже всі подарунки й залишила лише кілька маленьких шпильок, щоб показати: вона не сердиться, просто хоче сама вирішувати свою долю.

Коли посли повернулися ні з чим, король засмутився. При дворі почалися шепіт і суперечки. Серед придворних був молодий чоловік на ім’я Чарівник. Так його прозвали не тому, що він володів чарами, а тому, що був напрочуд привітним, розумним і вмів знаходити слова там, де інші тільки сперечалися.

Почувши про невдале посольство, Чарівник сказав друзям:

— Якби король послав мене, я не вихваляв би його багатство. Я розповів би принцесі, якою людиною він може бути, і дав би їй час подумати.

Недоброзичливці перекрутили ці слова й донесли королю, ніби Чарівник хвалився, що принцеса неодмінно обере його самого. Король спалахнув від образи й наказав замкнути Чарівника у вежі.

Та вже наступного дня, охолонувши, він сам прийшов поговорити з ним.

— Невже ти справді хотів посміятися з мене? — запитав король.

— Ні, ваша величносте, — спокійно відповів Чарівник. — Я лише сказав, що людину не можна переконати коштовностями. З нею треба говорити чесно.

Король зрозумів, що поспішив із висновками, звільнив Чарівника й попросив:

— Тоді поїдь до Золотоволоски. Не змушуй її. Просто розкажи про мене правдиво й запитай, чи захоче вона познайомитися зі мною.

Чарівник погодився. Він узяв доброго коня, невеликий записник і вирушив у дорогу.

Одного ранку біля річки він помітив на траві велику золоту коропину. Риба вистрибнула за комахою й не могла повернутися у воду. Чарівник обережно підняв її та опустив у річку.

Коропина висунула голову з води й сказала:

— Ти врятував мене. Колись і я стану тобі в пригоді.

Чарівник подумав, що в довгій дорозі може привидітися й не таке, усміхнувся та поїхав далі.

Наступного дня він побачив ворона, якого переслідував великий хижий птах. Чарівник плеснув у долоні, свиснув і так налякав нападника, що той відлетів.

— Я запам’ятаю твою доброту, — каркнув ворон.

А ввечері в густому лісі Чарівник почув тривожне ухкання. У сітці заплуталася сова. Він розрізав мотузки й випустив її.

— Якщо колись опинишся там, де тобі не пройти, поклич мене, — сказала сова й безшумно зникла між деревами.

Нарешті Чарівник прибув до палацу Золотоволоски. При ньому був маленький песик на ім’я Жвавчик, якого він прихистив дорогою.

Принцеса прийняла посланця у світлій залі з високими вікнами.

— Я знаю, навіщо ви приїхали, — сказала вона. — Але перш ніж я погоджуся навіть на зустріч із вашим королем, мені треба переконатися, що його посланець справді такий чесний, як про нього кажуть.

Вона розповіла, що місяць тому загубила у річці старовинний родинний перстень.

— Він дорогий мені не через золото. Це пам’ять про мою бабусю. Якщо знайдете його, я вислухаю вас знову.

Чарівник зітхнув. Шукати маленький перстень у великій річці було майже неможливо. Та на світанку він із Жвавчиком пішов до води.

Раптом із глибини почулося:

— Чарівнику!

До берега підпливла золота коропина. У роті вона тримала перстень.

— У річці багато очей, — сказала риба. — Один із них помітив те, що ти шукав.

Чарівник подякував і відніс перстень принцесі.

Золотоволоска була вражена.

— Ви повернули мені річ, з якою я вже попрощалася. Та є ще одна причина, через яку я не можу покинути своє королівство.

За горами жив велетень Галіфрон. Він вимагав, щоб принцеса стала його дружиною, а після відмови почав лякати її людей, перекривати дороги й руйнувати мости.

— Я не поїду звідси, доки мої піддані бояться вирушати з дому, — сказала Золотоволоска.

— Тоді спробую переконати Галіфрона залишити ваші землі, — відповів Чарівник.

Він знав, що завдання небезпечне, але вирушив у гори. Жвавчик біг поруч і час від часу сердито гарчав, ніби вже репетирував зустріч із велетнем.

Біля кам’яної ущелини земля затремтіла. З-за скелі вийшов Галіфрон, величезний, мов башта.

— Хто насмілився прийти до мене? — загримів він.

— Той, хто просить тебе залишити людей у спокої, — відповів Чарівник, хоча коліна в нього тремтіли.

Галіфрон засміявся й замахнувся важкою палицею. Та саме тоді над його головою закружляв знайомий ворон. Він каркав, бив крилами перед очима велетня й не давав йому роздивитися дорогу. Галіфрон перечепився через власну палицю й скотився по схилу прямо в зарості ожини.

Чарівник скористався миттю:

— Ти сильний, Галіфроне, але сила не дає права наказувати іншим. Якщо повернешся, усі птахи цих гір знову стануть на бік тих, кого ти кривдиш.

Велетень, подряпаний і страшенно розгніваний, вирішив, що з чарівними птахами краще не сперечатися. Він пішов за далекі гори й більше не турбував королівство.

Коли Чарівник повернувся, Золотоволоска вперше усміхнулася йому зовсім по-дружньому.

— Ви зробили більше, ніж я просила. Але перед дорогою мені потрібна ще одна річ. У Похмурій печері є Джерело здоров’я. Я хочу взяти трохи його води для нашої лікарні. Кажуть, вона допомагає відновлювати сили після тяжких недуг.

Печеру охороняли два дракони, і навіть найсміливіші мандрівники обходили її стороною.

Чарівник дістав кришталеву пляшечку й подався туди. Коли він побачив над входом клуби диму й величезну драконячу тінь, то зрозумів: меч тут нічого не вирішить.

— Якби тільки була інша дорога, — прошепотів він.

— Вона є, — озвався голос із дерева.

На гілці сиділа сова.

— Ти визволив мене із сітки. Тепер моя черга. Я знаю вузький прохід у скелі, куди дракони не заглядають.

Сова взяла пляшечку в кігті й полетіла в темряву. Невдовзі вона повернулася. Усередині мерехтіла чиста вода.

— Не кожну перешкоду треба перемагати силою, — сказала сова.

— Це я сьогодні добре запам’ятаю, — відповів Чарівник.

Після цього Золотоволоска погодилася вирушити до сусіднього королівства, але відразу попередила:

— Я їду познайомитися з королем, а не давати обіцянку наперед.

— Саме так і має бути, — сказав Чарівник.

Дорогою вони багато розмовляли. Принцеса питала про сусідні міста, людей, закони, сади й школи. Чарівник не прикрашав правду. Він розповідав і про хороші рішення короля, і про його запальний характер.

Після прибуття король зустрів Золотоволоску з великою пошаною. Спочатку все йшло добре. Та невдовзі придворні заздрісники знову взялися за старе.

— Принцеса більше довіряє Чарівникові, ніж вам, — нашіптували вони. — Вона весь час згадує, як він їй допоміг.

Король приревнував і знову наказав відвести Чарівника до вежі.

Коли Золотоволоска дізналася про це, вона прийшла до короля й сказала:

— Якщо ви караєте вірного друга лише через чужі плітки, я не можу довірити вам своє майбутнє.

Цього разу король не став сперечатися. Йому стало соромно, бо він упізнав у собі ту саму поспішність, через яку вже одного разу образив Чарівника.

Він негайно звільнив його.

А незабаром сталася дивна пригода. Король захотів випробувати воду з чарівного джерела, але переплутав пляшечки в аптекарській шафі й хлюпнув на обличчя сонний настій. Він проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то сказав:

— Мабуть, мені й справді треба було добре виспатися, перш ніж приймати важливі рішення.

Усі засміялися, навіть він сам.

Після цього король запросив Золотоволоску й Чарівника на відверту розмову.

— Я хотів, щоб усе сталося так, як придумав я, — визнав він. — Але серця не підкоряються наказам. Принцесо, ви нічого мені не винні. А ти, Чарівнику, був мені відданим другом навіть тоді, коли я цього не цінував.

Золотоволоска подякувала й сказала, що за довгу подорож встигла пізнати Чарівника набагато краще, ніж будь-кого іншого. Він ніколи не вимагав від неї згоди, не вихвалявся своїми вчинками й допомагав іншим навіть тоді, коли не чекав нагороди.

Згодом вони вирішили одружитися. Не того ж дня і не через чиюсь обіцянку. Вони дали собі час, а коли обидва були певні свого рішення, влаштували весілля.

На святі біля палацового ставка блиснула золота спина коропини. На башті каркнув ворон. А в старому дубі тихо озвалася сова.

Чарівник усміхнувся й сказав Золотоволосці:

— Дивно. Я вирушив у дорогу, щоб переконати вас у чиїхось чеснотах, а врешті сам зрозумів найважливіше.

— І що ж саме? — запитала вона.

— Добро, зроблене без розрахунку, завжди десь залишається. І часом повертається саме тоді, коли ти найбільше його потребуєш.

Золотоволоска взяла його за руку.

А маленький Жвавчик, який сидів поруч і дуже серйозно слухав, раптом гавкнув так голосно, ніби хотів додати:

— І друзів у дорогу теж треба брати хороших!

Так у двох сусідніх королівствах почалася нова пора. Вони більше не змагалися, хто багатший і пишніший, а будували дороги, садили сади й допомагали одне одному. А історію про Золотоволоску, Чарівника та трьох вдячних друзів ще довго розповідали дітям перед сном.

Так у двох сусідніх королівствах почалася нова пора. Вони більше не змагалися, хто багатший і пишніший, а будували дороги, садили сади й допомагали одне одному. А історію про Золотоволоску, Чарівника та трьох вдячних друзів ще довго розповідали дітям перед сном.