Кролик і Місячний чоловік

Кролик і Місячний чоловік

Робоча українська назва: Кролик і Місячний чоловік

Давно-давно, глибоко в зимовому канадському лісі, Кролик жив разом зі своєю старенькою бабусею. Їхня хатинка стояла далеко від інших осель. Узимку сніг доходив майже до порога, дерева тріщали від морозу, а ночами над білими галявинами сяяли зорі.

Кролик добре знав ліс і вмів знаходити їжу навіть у холодну пору. Він щодня обходив свої стежки й перевіряв прості пастки, які ставив подалі від дому. Те, що приносив, вони з бабусею ділили між собою, і якийсь час їм усього вистачало.

Та одного ранку Кролик повернувся ні з чим.

— Дивно, — сказав він бабусі. — Біля пасток повно слідів, а здобич зникла.

Наступного дня сталося те саме. І ще наступного.

Щоранку Кролик прокидався раніше. Він виходив, коли небо ще було темне, поспішав крізь сніг, але щоразу хтось встигав прийти перед ним.

— У нас завівся нічний крадій, — нарешті вирішив Кролик.

Після свіжого снігопаду він помітив біля однієї пастки незвичайний слід. Він був довгий, вузький і такий легкий, ніби по снігу ковзнув промінь.

Кролик нахилився ближче.

— Отже, ти залишаєш сліди. Тепер я тебе вистежу.

Він зробив міцну петлю з мотузки й поставив її біля стежки. Довгий кінець мотузки протягнув до купки дерев, за якими міг сховатися.

Тієї ночі було ясно. Місяць висів над лісом, освітлюючи сніг синюватим світлом. Кролик сів у засідці й чекав.

Минала година за годиною.

Раптом ліс потемнів.

Кролик підвів голову. Хмар не було, зорі сяяли, а Місяць кудись зник.

— Куди ж він подівся? — прошепотів Кролик.

І тут почув тихі кроки.

Між деревами рухалося біле сяйво. Воно ставало дедалі яскравішим, доки Кролик уже не міг дивитися прямо на нього.

Світло наблизилося до пастки.

Шурх!

Кролик смикнув мотузку, петля затягнулася, і сяюча постать зупинилася.

— Спіймав! — вигукнув Кролик.

Та наступної миті йому стало страшно. Полонений світився так сильно, що сніг навколо сяяв, мов удень.

Кролик не наважився підійти ближче. Він помчав додому.

— Бабусю! Я впіймав нічного крадія!

— То хто він?

— Не знаю. Він світиться! Дуже сильно!

Бабуся похитала головою.

— Якщо вже спіймав когось у пастку, треба з’ясувати, хто це, і чесно поговорити. Іди назад.

Кроликові зовсім не хотілося повертатися. Та бабуся мала рацію.

Він знову рушив до лісу.

Здалеку все ще було видно сліпуче сяйво. Кролик підійшов трохи ближче, але очі відразу защипало. Він зачерпнув у струмку холодної води й умився.

— Гей! — покликав він. — Хто ти такий?

У відповідь почувся сердитий голос:

— Спершу звільни мене!

— Ні, спершу скажи, хто ти і чому щоночі приходиш до моїх пасток.

Сяюча постать засмикалася. Кролик примружився. Йому здавалося, що за білим світлом стоїть хтось дуже високий, з довгими ногами.

Щоб трохи приглушити блиск, Кролик кинув у бік сяйва кілька грудочок мокрого снігу. Вони одразу розтанули. Тоді він узяв трохи темної вогкої землі з берега струмка й кинув її перед собою. Кілька крапель долетіли до сяючої постаті, і на білому світлі з’явилися темні цятки.

— Досить! — пролунав голос. — Я Місячний чоловік.

Кролик аж присів від несподіванки.

— Місячний чоловік?

— Так. Тому сьогодні Місяця немає в небі. Ти затримав мене тут, унизу.

Кролик згадав, як раптом потемнів ліс, і зрозумів, що полонений говорить правду.

— Але навіщо ти забирав те, що було в моїх пастках? Нам із бабусею взимку й так нелегко.

Місячний чоловік помовчав.

— Мені не слід було цього робити, — визнав він. — Я приходив на землю вночі й брав чуже, думаючи, що ніхто мене не впіймає.

На сході вже ледве-ледве сіріло.

— Мені треба повернутися в небо до світанку, — сказав Місячний чоловік. — Відпусти мене.

Кролик усе ще вагався.

— А ти знову повернешся й братимеш нашу їжу?

— Ні. Обіцяю своїм білим світлом: більше не крастиму з твоїх пасток і не спускатимуся сюди за чужим добром.

Кролик подумав, що чесна обіцянка краща за довгу сварку.

— Гаразд. Але не рухайся різко, поки я розв’язую мотузку.

Він підійшов ближче, примруживши очі. Від Місячного чоловіка йшло не лише світло, а й тепло, наче від великої лампи. Кроликові стало гаряче в мордочку, плечі нагрілися, а губи затремтіли від хвилювання.

Мотузка затягнулася міцно. Лапами розв’язати її не виходило.

— Ще трохи, — бурмотів Кролик.

Нарешті він перегриз один вузол зубами, потягнув кінець мотузки — і петля розпустилася.

Сяйво одразу піднялося над снігом.

— Дякую, Кролику, — сказав Місячний чоловік. — Я пам’ятатиму свою обіцянку.

І помчав угору так швидко, що за мить між верхівками дерев залишилася тільки тонка світла доріжка.

Кролик підняв голову. На сході вже рожевіло небо, а високо над лісом Місяць знову займав своє місце.

Кролик повернувся додому.

— Ну? — запитала бабуся. — Хто був твоїм крадієм?

— Ти не повіриш. Сам Місячний чоловік.

Бабуся уважно подивилася на нього.

— А чому в тебе очі почервоніли?

Кролик торкнувся повік.

— Від його світла. Воно таке яскраве, що я ледве міг дивитися.

— А на плечах у тебе шерсть стала трохи золотавою.

Кролик озирнувся, наскільки міг.

— Мабуть, від тепла.

Бабуся усміхнулася.

— Зате ти повернув Місяць на небо й домовився без бійки. Це вже немало.

Відтоді, розповідає стара казка, Місячний чоловік більше не спускався до Кроликових пасток. Він залишився в небі й щоночі освітлював ліс.

А темні плями, які люди бачать на місячному диску, казкарі пояснювали тією самою вогкою землею, що колись долетіла до його сяючого обличчя.

Кролик же відтоді часто кліпає, коли світло надто яскраве. Його губа ледь помітно тремтить, а на зимовій білій шерсті інколи видно теплий жовтуватий відтінок біля плечей.

І коли взимку повний Місяць висить над засніженим лісом, можна уявити, як далеко внизу Кролик дивиться вгору й перевіряє:

— На місці? Добре. Отже, цього разу кожен тримає свою обіцянку.

— На місці? Добре. Отже, цього разу кожен тримає свою обіцянку.