Кривенька качечка

Кривенька качечка

Робоча назва українською: Кривенька качечка

Джерело: Українські Вікіджерела, «Кривенька качечка» — https://uk.wikisource.org/wiki/Кривенька_качечка

КАЗКА

Жили собі дід та баба. Хатинка в них була невеличка, город доглянутий, на вікнах цвіли мальви й м’ята, а вечорами вони сідали на лавці біля порога й слухали, як у траві сюрчать коники.

Усе в них було до ладу, тільки дітей не мали. Через те в хаті часом ставало аж надто тихо.

Одного літнього ранку дід сказав:

— Ходімо, бабусю, до лісу по гриби. І кошик наберемо, і душа розвеселиться.

Пішли вони стежкою поміж соснами, збирали сироїжки та білі гриби, аж раптом баба почула тихеньке шарудіння під кущем.

— Діду, поглянь-но сюди.

У траві сиділа маленька качечка. Пір’ячко в неї блищало на сонці, а одна ніжка була поранена, тому пташка не могла піти за зграєю.

— Бідолашна, — зітхнула баба. — Не залишимо ж її саму.

Дід обережно взяв качечку на руки. Вдома вони зробили їй м’яке гніздечко з сухої трави та клаптика полотна, поставили поруч мисочку з водою й зерном.

Минуло кілька днів. Качечка зміцніла, але ще трохи накульгувала.

Якось дід із бабою знову пішли до лісу. Повертаються надвечір і дивуються: підлога виметена, на столі чиста скатертина, в печі пахне свіжим хлібом, а в горщику парує борщ.

— Ти перед виходом варила? — питає дід.

— Та ні ж бо!

Наступного дня сталося те саме. Поки стареньких не було вдома, хтось прибрав у хаті, напряв ниток і наліпив вареників.

А сусідка, що саме йшла по воду, сказала:

— Бачила я біля вашої криниці незнайому дівчину. Вродлива, коса довга, сорочка біла. Тільки йшла вона трохи накульгуючи.

Дід із бабою перезирнулися.

— От дивина…

Їм дуже хотілося дізнатися, хто ж допомагає по господарству. Наступного ранку вони зробили вигляд, ніби пішли далеко, а самі тихенько повернулися й причаїлися біля вікна.

У хаті було тихо. Потім качечка вийшла зі свого гніздечка, струснула крильцями, і сталося диво: там, де щойно стояла пташка, з’явилася молода дівчина.

Вона прибрала в хаті, поставила тісто, взяла відро й пішла до криниці.

Баба аж долоні до серця притиснула.

— Діду! Та це ж наша качечка!

— Виходить, вона чарівна.

І тут стареньких охопив страх.

— А що, як вона одного дня полетить? — прошепотіла баба. — Знову будемо самі.

Вони подумали, що коли не стане качиного гніздечка, дівчина вже не зможе обернутися на пташку. І, не порадившись із нею, винесли гніздечко надвір та спалили суху солому.

Коли дівчина повернулася з водою, вона відразу все зрозуміла.

Поставила відро на землю й довго мовчала.

— Навіщо ви так зробили? — нарешті тихо спитала вона.

— Ми боялися тебе втратити, — відповіла баба. — Ми вже звикли, що в хаті чути твої кроки, що ти смієшся, пораєшся… Нам хотілося, щоб ти залишилася назавжди.

Дівчина сумно похитала головою.

— Якби ви просто попросили, я ще довго жила б із вами. Ви врятували мене, коли я не могла літати, і я була вам щиро вдячна. Але доброта не повинна ставати замком на дверях. Не можна втримати того, кого любиш, знищивши йому дорогу додому.

Стареньким стало соромно.

— Пробач нам, донечко, — сказав дід. — Ми вчинили нерозумно.

Дівчина обняла їх обох.

— Я не серджуся. Та тепер мушу йти.

Вона попросила принести їй прядку й веретено. Сіла на подвір’ї та почала прясти тонку нитку.

Незабаром у небі почулося знайоме: шурх-шурх-шурх. Над хатою пролетіла зграя качок.

Вони побачили дівчину й закричали:

— Лети з нами! Лети з нами!

— Не можу, — відповіла вона. — Мої крила ще не зі мною.

Качки опустилися нижче й кинули їй по пір’їнці. Потім полетіли далі.

За ними прилетіла друга зграя. І вона теж залишила кілька пір’їнок.

А коли над хатою з’явилася третя зграя, дівчина підвела голову. То були ті самі качки, з якими вона колись летіла над лісом, поки не пошкодила ніжку й не відстала.

Вони закружляли над подвір’ям, наче кликали її додому.

Дівчина зібрала пір’їнки, притулила їх до плечей, і знову сталося диво. Замість неї на траві стояла та сама маленька качечка, тільки тепер ніжка була здорова, а крила — сильні.

Вона підійшла до стареньких, торкнулася дзьобиком бабиної долоні, потім дідової руки.

— Прощавай, наша пташко, — прошепотіла баба. — І лети туди, де тобі добре.

Качечка змахнула крилами, піднялася над хатою й приєдналася до зграї.

Дід і баба довго дивилися їй услід, поки в небі не залишилася тільки тоненька срібна рисочка.

Відтоді вони щоосені ставили біля криниці мисочку з водою для перелітних птахів. І коли над селом пролітали качині зграї, баба усміхалася:

— Може, й наша серед них.

А дід відповідав:

— Нехай летить. Добре, коли той, кого любиш, знає дорогу додому.

— Нехай летить. Добре, коли той, кого любиш, знає дорогу додому.