Кудлата Принцеса

Кудлата Принцеса

Робоча українська назва: Кудлата Принцеса

Колись у північному королівстві жили король і королева. Їхній замок стояв над синім фіордом, а за вікнами шуміли сосни, що вміли співати під вітром. У короля й королеви було все, чого можна побажати, крім дітей. І що більше минало років, то тихішими ставали вечори у великій залі.

Одного разу до королеви прийшла стара мандрівниця. Вона попросила зігрітися біля вогню, і королева сама принесла їй гарячого молока та свіжого хліба.

— Ти не відвернулася від незнайомої людини, — сказала старенька. — За доброту я дам тобі пораду. Навесні в саду розквітнуть дві незвичайні квітки. Одна буде гладенька й золота, друга — скуйовджена, ніби після бурі. Не суди про них за виглядом. Обидві несуть свій дар.

Навесні так і сталося. Під старою яблунею виросли дві квітки. Одна сяяла, мов маленьке сонце. Друга стирчала в усі боки й нагадувала веселий клубок трави.

Королева обережно торкнулася обох.

Минув час, і в королівській родині народилися дві дівчинки-близнючки.

Молодша була тиха, ясна й ніжна. А старша з першого дня дивувала всіх. На голові в неї завжди сидів кудлатий каптур, з яким вона не хотіла розлучатися. Замість золотої іграшки вона обрала велику дерев’яну ложку, а замість поні — маленьку вперту козу.

— Оце так принцеса! — шепотіли придворні.

Та Кудлата Принцеса, як її незабаром почали називати, лише сміялася.

— Коза знає, куди йде, ложкою можна гримнути по відру, а каптур не боїться дощу. Чого ще треба?

Сестри росли дуже різними, але любили одна одну понад усе. Молодша вміла слухати так уважно, що навіть найсором’язливіша дитина поруч із нею починала говорити. Кудлата ж уміла діяти. Якщо у двір забігало налякане лоша, вона першою його заспокоювала. Якщо човен відв’язувався від причалу, саме вона стрибала в інший човен і наздоганяла його.

— Ти колись посидиш спокійно? — сміялася сестра.

— Обов’язково, — відповідала Кудлата. — Коли для цього знайдеться поважна причина.

Однієї зимової ночі, коли над фіордом кружляв сніг, із лісу долинув дивний гуркіт. Ніби хтось одночасно калатав у мідні казани, тупав сотнею черевиків і реготав на весь схил.

Старі слуги зблідли.

— Тролі, — прошепотіли вони. — Лісові бешкетники. Якщо їх впустити, вони перевернуть усе догори дриґом.

Кудлата натягла каптур, схопила дерев’яну ложку й скочила на козу.

— Зачини двері й не виходь, доки я не повернуся, — сказала вона сестрі.

— Я чекатиму, — пообіцяла та.

Кудлата помчала в сніг. Біля старого мосту вона побачила тролів: довгоносих, кошлатих, галасливих. Вони вже тягнули до замку мішки з камінцями, дзвониками та порожніми бочками, щоб здійняти якомога більше шуму.

— Гей! — гукнула Кудлата. — У лісі достатньо місця для вашого концерту. Біля людських домів тихіше!

Тролі зареготали.

Тоді Кудлата так дзвінко вдарила ложкою по старому дорожньому знаку, що звук прокотився луною поміж скель. Коза метнулася вперед, тролі злякалися несподіваного гуркоту й посипалися з мосту просто в м’які кучугури.

— Годі на сьогодні! — крикнула Кудлата.

І тролі, буркочучи, подалися назад до лісу.

Та один із них обійшов замок з іншого боку. Молодша сестра почула легеньке дряпання у двері.

— Може, це Кудлата? — подумала вона.

Вона прочинила двері лише на щілинку, і в ту ж мить троль кинув у повітря жменьку сірого чарівного пилу.

Дівчина встигла відскочити, але чари вже торкнулися її. Її обличчя сховалося під незграбною телячою маскою, яку неможливо було зняти.

Коли Кудлата повернулася й побачила сестру, вона не закричала й не заплакала.

— Це лише чари, — сказала вона твердо. — А все, що зачарували, можна розчаклувати.

— А якщо ні? — тихо спитала сестра.

— Тоді ми навчимо весь двір розмовляти з телячою маскою так само чемно, як із короною. Але спершу я пошукаю того, хто це зробив.

Вранці Кудлата наказала спорядити невеликий корабель. Сестра поїхала з нею.

Вони пливли вздовж кам’янистих берегів, повз острови, де чайки кричали над хвилями, аж поки побачили чорну скелю з вузькою печерою. Там і ховалися тролі.

— Чекай на палубі, — сказала Кудлата.

— Ні, — відповіла сестра. — Я боюся, але хочу бути поруч.

— Домовилися. Тільки тримайся за мною.

У печері на стіні висів маленький скляний дзвіночок. Усередині мерехтіло срібне світло.

— Оце і є твої чари, — здогадалася Кудлата.

Тролі загородили дорогу.

— Віддай дзвіночок, — сказала вона їхньому ватажкові.

— А якщо ні?

Кудлата підняла дерев’яну ложку.

— Тоді я битиму не вас. Я битиму в усі ваші казани одночасно, доки ви самі не попросите тиші.

Тролі знали, що вона здатна це зробити. Після короткої наради вони відступили.

Кудлата зняла дзвіночок і дзенькнула ним один раз. Срібне світло вирвалося назовні, облетіло сестру, і теляча маска розтанула, мов туман на сонці.

Сестри обійнялися.

— Тепер додому? — запитала молодша.

Кудлата визирнула з печери на море.

— Додому. Але не обов’язково найкоротшою дорогою.

Так почалася їхня велика морська подорож.

За кілька тижнів корабель прибув до іншого королівства. Тамтешній король зустрів мандрівниць гостинно. У нього було двоє дорослих синів. Молодший принц одразу заприятелював із молодшою сестрою Кудлатої. Вони довго гуляли садом, говорили про книжки, коней і далекі краї, а ввечері вже сперечалися, хто краще пам’ятає назви сузір’їв.

Старший принц був стриманішим. Він дивився на Кудлату, її козу, дерев’яну ложку й старий каптур і явно не знав, що про все це думати.

Коли настав час сестрам вирушати далі, молодший принц сказав:

— Я хотів би ще багато разів побачитися з твоєю сестрою, якщо вона сама цього захоче.

— Запитай у неї, — відповіла Кудлата. — Я за сестру не вирішую.

Молодша сестра усміхнулася.

— Я теж хотіла б повернутися.

Старший принц, почувши це, раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться прощатися з Кудлатою.

— А ти повернешся? — спитав він.

— Може, — сказала вона. — Якщо перестанеш дивитися на мою козу так, ніби вона образила королівську гідність.

Принц засміявся.

— Спробую.

Перед від’їздом він попросив дозволу провести сестер до перевалу.

Дорогою принц нарешті наважився запитати:

— Чому ти завжди в цьому каптурі?

— Бо мені так зручно.

— А дерев’яна ложка?

— Нагадує, що найпростіша річ може бути кориснішою за коштовність.

— А коза?

Кудлата погладила козу між ріжками.

— А це мій найупертіший друг.

Коза пирхнула, ніби погоджувалася.

На вершині перевалу здійнявся сильний вітер. Каптур Кудлатої раптом злетів із голови й покотився стежкою. Принц кинувся за ним, але дівчина зупинила його.

— Нехай летить. Я вже давно виросла з нього.

Вона розв’язала старий ремінець на дерев’яній ложці. Ложка на мить засвітилася й перетворилася на тонкий сріблястий жезл. Коза тупнула копитцем і стала високою білою кобилою.

Принц здивовано мовчав.

— Ти була зачарована? — нарешті спитав він.

— Трохи, — усміхнулася Кудлата. — Але, якщо чесно, мені подобалося бути саме такою. Люди швидко показують, що в них у серці, коли перед ними хтось не схожий на звичну принцесу.

— І що показав я?

Кудлата хитро примружилася.

— Спершу розгубленість. Потім цікавість. Останні кілька днів — непогані ознаки здорового глузду.

Принц розсміявся.

Минуло ще чимало часу, перш ніж у двох королівствах заговорили про весілля. Ніхто нікого не поспішав. Молодша сестра й молодший принц багато разів зустрічалися й переконалися, що справді хочуть іти далі разом. Кудлата зі старшим принцом теж встигли посваритися через карту, помиритися через човен, врятувати заблукалу вівцю й зрозуміти, що їм ніколи не нудно вдвох.

А коли нарешті в замку задзвонили святкові дзвони, Кудлата з’явилася без важкої корони.

На її плечах лежав новий м’який каптур — трохи кудлатий, бо деякі речі зовсім не треба змінювати.

А біля сходів чекала біла кобила, яка час від часу вперто тупала копитом.

І якщо хтось із гостей дивувався, Кудлата лише підморгувала сестрі.

Бо справжня сміливість, як вони обидві добре знали, не завжди носить блискучі обладунки. Іноді вона приходить у старому каптурі, верхи на козі, з дерев’яною ложкою в руці — і просто каже:

— Не бійся. Ми знайдемо вихід.

— Не бійся. Ми знайдемо вихід.