Кукабари і Ґулаґул

Кукабари і Ґулаґул

ТЕКСТ

У країні, де сонце вміє нагрівати землю до самого коріння, росло незвичайне дерево.

Його називали Ґулаґул.

Зовні воно могло здаватися звичайним старим деревом із міцною корою. Та в розвилці стовбура була тріщина, а нижче ховалася велика природна порожнина. Коли випадали сильні дощі, вода стікала всередину й залишалася там надовго, прохолодна й чиста.

Ті, хто добре знав місцевість, упізнавали Ґулаґул за темним слідом на корі, де колись переливалася вода.

Неподалік такого дерева стояв родинний табір.

Там жили Ґуґар, ігуана, Мудай, опосум, і Кукабара, птах із голосом, схожим на дзвінкий сміх.

У Кукабари було троє синів. Старший уже виріс і часто мандрував сам. Двоє молодших були ще маленькими й не могли дістати воду з високої порожнини Ґулаґула без допомоги дорослих.

Одного ранку дорослі зібралися на пошуки їжі.

— Ми повернемося до вечора, — сказала Кукабара.

Вони наповнили водою свої дорожні мішечки й рушили в дорогу.

Та в поспіху ніхто не залишив води маленьким Кукабаренятам.

Спочатку хлопчики не хвилювалися. Вони гралися в тіні, слухали комах і сперечалися, хто першим помітить дорослих на стежці.

Минув ранок.

Сонце піднялося вище.

— Я хочу пити, — сказав молодший.

— Я теж, — відповів брат.

Вони підійшли до Ґулаґула. Вода була там, усередині стовбура, але надто високо й глибоко для маленьких лапок.

Один брат спробував вилізти по корі, та зісковзнув.

Другий підсунув гілку, але вона виявилася закороткою.

— Може, дорослі скоро повернуться, — прошепотів він.

Та день ставав дедалі спекотнішим.

Хлопчики притихли. Гратися вже не хотілося. Вони сіли біля дерева й лише дивилися на стежку.

І раптом удалині з’явилася знайома постать.

Це був їхній старший брат, дорослий Кукабара.

— Гей, малечо! — покликав він. — А де мама? Де всі?

Молодші хотіли відповісти, але від спраги їхні голоси стали зовсім слабкими.

Вони лише показали на дерево.

Старший брат одразу все зрозумів.

— Вам не залишили води?

Хлопчики похитали головами.

Кукабара підлетів до Ґулаґула, оглянув тріщину в стовбурі й сказав:

— Тоді воду треба випустити нижче, щоб ви могли напитися.

Він довго шукав слабке місце в старій корі. Потім почав дзьобом і міцною гілкою розширювати тріщину.

Тук.

Тук-тук.

Трісь!

І раптом із дерева бризнула тонка цівка.

— Вода! — зраділи малюки.

Цівка стала струмочком.

Струмочок став ширшим.

Незабаром вода вже бігла по землі, огинаючи каміння й сухі корені.

Молодші Кукабари напилися. Потім вмилися. Потім почали плескати один на одного водою, бо коли спрага минула, радість одразу повернулася.

— Обережно, — сказав старший брат. — Це вже не калюжа. Вода набирає силу.

І справді, потік ставав дедалі глибшим.

Тим часом Ґуґар, Мудай і Кукабара-мати поверталися з пошуків їжі.

Вони ще здалеку почули шум води.

— Дивно, — сказав Ґуґар. — Тут учора не було струмка.

— Наш Ґулаґул, мабуть, відкрився, — здогадалася Мудай.

Вони прискорили крок.

Та незабаром побачили перед собою вже не маленький струмочок, а швидку смугу води, яка відділяла їх від табору.

На протилежному березі стояли троє братів.

— Мамо! — закричали молодші.

Кукабара-мати полегшено зітхнула, побачивши, що з дітьми все гаразд.

— Як нам перейти? — покликала вона.

Старший брат оглянув потік.

— Нижче за течією є мілкіше місце! Ідіть туди!

Він показав крилом.

Дорослі пішли вздовж берега й увійшли у воду там, де вона здавалася спокійнішою.

Спочатку все було добре.

Вода сягала лап.

Потім колін.

А посередині раптом виявилася глибока яма, і течія різко потягла їх убік.

— Ґуґ-гур-ґа-га! — закричала Кукабара-мати своїм гучним голосом. — Гілку! Дайте гілку!

Маленькі сини заметушилися.

Старший брат швидко відламав довгу міцну гілку й подав її над водою.

— Тримайтеся!

Першою вхопилася Мудай.

За нею Ґуґар.

Кукабара-мати була трохи далі, і течія вже понесла її вниз.

— Ґуґ-гур-ґа-га! — знову долинув її голос.

Тоді двоє маленьких Кукабаренят підхопили той самий крик:

— Ґуґ-гур-ґа-га! Ґуґ-гур-ґа-га!

Але цього разу вони не сміялися з матері. Вони кликали старшого брата й показували, куди її несе вода.

Старший Кукабара пробіг берегом, випередив течію й кинув униз іншу довгу гілку.

Мати схопилася за неї.

Разом усі витягли її на мілке місце.

Кілька хвилин родина просто сиділа на березі й переводила подих.

Потім мати обняла молодших синів.

— Ми залишили вас у спеку без води, — тихо сказала вона. — Це була наша помилка.

Ґуґар кивнув.

— Ми думали лише про дорогу й забули про тих, хто ще не може подбати про себе сам.

— А я, — додав старший брат, — випустив із дерева стільки води, що вона стала сильним потоком. Треба було уважніше подумати, куди вона побіжить.

Мудай усміхнулася.

— Виходить, сьогодні кожен чогось навчився.

Коли вода трохи спала, родина разом зробила невеликий безпечний спуск до струмка. Там молодші могли пити без лазіння по високому стовбуру. А поруч поклали довгу гілку, щоб її завжди можна було подати тому, хто оступиться.

Відтоді перед кожною дорогою дорослі спершу перевіряли воду для дітей, а вже потім наповнювали власні мішечки.

А голос Кукабари ще довго лунав над деревами:

— Ґуґ-гур-ґа-га! Ґуґ-гур-ґа-га!

Він нагадував родині про той день, коли старе дерево відкрило свою воду, маленькі брати дочекалися допомоги, а сильна течія навчила всіх простого правила: про воду, як і про турботу, треба думати заздалегідь.

Він нагадував родині про той день, коли старе дерево відкрило свою воду, маленькі брати дочекалися допомоги, а сильна течія навчила всіх простого правила: про воду, як і про турботу, треба думати заздалегідь.