Купець із Сері

Купець із Сері

Колись із міста Сері мандрували двоє купців. Обидва продавали чаші, глечики, тарілки й невеликі речі для дому. Вони ходили від міста до міста, міняючи свій товар на монети або на старі речі, які можна було продати далі.

Та характери в них були зовсім різні.

Перший купець був чесний. Якщо річ коштувала дорого, він так і казав. Якщо була проста — не вигадував їй зайвої ціни.

Другий думав тільки про те, як отримати побільше, а віддати поменше.

Одного дня вони прийшли до великого міста й домовилися поділити вулиці, щоб не заважати один одному.

Жадібний купець ішов першим і вигукував:

— Чаші! Глечики! Посуд! Міняю старі речі на нові!

На одній тихій вулиці стояв маленький будинок. У ньому жили бабуся й онука. Колись їхня родина була заможною, але тепер у домі майже нічого цінного не лишилося.

Дівчинка почула голос купця й вибігла до бабусі.

— Бабусю, подивися, які гарні в нього мисочки! Може, ми зможемо щось виміняти?

Бабуся сумно усміхнулася.

— У нас майже нічого немає, серденько.

Дівчинка озирнулася й помітила стару потемнілу чашу на полиці.

— А цю? Ми нею давно не користуємося.

Чаша багато років стояла серед простого посуду. Ніхто в домі вже не пам’ятав, що колись вона була частиною дорогого родинного набору.

Бабуся покликала купця.

— Пане, чи дасте щось за цю стару чашу?

Купець узяв її, провів по краю маленькою голкою і відразу зрозумів: під темним нальотом ховається золото.

У нього аж очі заблищали.

Та він швидко зробив байдужий вигляд.

— Це? — пирхнув він. — Та вона нічого не варта.

Він кинув чашу назад на стіл і пішов, думаючи: «Повернуся пізніше. Тоді вони віддадуть її майже задарма».

Дівчинка засмутилася.

А через деякий час тією самою вулицею пройшов другий купець.

— Чаші! Глечики! Посуд! — кликав він.

— Бабусю, давай запитаємо ще його, — попросила онука. — Він здається добрим.

— Спробуймо, — погодилася бабуся.

Чесний купець зайшов у дім і взяв чашу до рук.

Ледь поглянувши на неї, він зрозумів, що тримає справжнє золото.

— Пані, — сказав він, — ця чаша коштує набагато більше, ніж увесь товар, який я несу з собою.

Бабуся здивувалася.

— Але інший купець сказав, що вона нічого не варта.

— Він помилився або сказав неправду, — відповів чоловік. — Я не можу взяти її за одну мисочку. Це було б нечесно.

Він висипав на стіл усі свої гроші й показав увесь товар.

— Я можу віддати вам усе це. Мені потрібно залишити лише кілька монет, щоб заплатити човняреві за переправу через річку.

Бабуся довго дивилася на нього.

— Якщо ти справді вважаєш це справедливим, нехай буде так.

Дівчинка вибрала собі гарну маленьку тарілочку, а решта товару й грошей залишилися родині. Купець узяв золоту чашу, подякував і поспішив до річки.

Незабаром до будинку повернувся жадібний торговець.

— Ну що, — сказав він, удаючи великодушність, — я подумав і, мабуть, дам вам якусь дрібничку за ту нікчемну чашу.

Бабуся похитала головою.

— Її вже немає. Інший купець сказав правду про її ціну й чесно заплатив.

Жадібний чоловік зблід.

Він кинувся до річки й побачив човен уже далеко від берега.

— Зупинися! — кричав він човняреві. — Повернися!

Але чесний купець попросив:

— Пливімо далі.

Човен дістався протилежного берега.

Жадібний купець залишився ні з чим. Він сам утратив шанс, бо вирішив обманути тих, хто йому довірився.

А бабуся з онукою ще довго згадували чоловіка із Сері, який міг скористатися їхнім незнанням, але не зробив цього.

Дівчинка поставила нову тарілочку на полицю й сказала:

— Бабусю, виходить, чесність теж має ціну?

— Має, — відповіла бабуся. — Тільки її справжня цінність не в монетах. Чесній людині можна довіряти. А це часом дорожче за золото.

— Має, — відповіла бабуся. — Тільки її справжня цінність не в монетах. Чесній людині можна довіряти. А це часом дорожче за золото.