Квіткові ельфи

Квіткові ельфи

Робоча українська назва: Квіткові ельфи

Колись у Китаї жив учений, який понад усе любив тишу, книжки й свій сад.

Його маленький будинок стояв далеко від галасливих доріг. Навколо росли бамбуки, сливи, персики, верби, півонії та безліч квітів. Навесні сад ставав таким яскравим, що здавалося, ніби земля сама навчилася малювати.

Учений майже нікуди не ходив. Уранці читав, удень доглядав рослини, а ввечері сидів біля відчиненого вікна й слухав шелест листя.

Одного весняного вечора місяць був особливо ясним. Повітря пахло квітами, легкий вітер гойдав бамбук, а на доріжках лежало сріблясте місячне світло.

Раптом учений побачив біля хвіртки дівчину в темному вбранні.

Вона чемно вклонилася.

— Добрий вечір. Ми ваші сусідки. Йдемо в гості до наших вісімнадцяти тіточок. Чи дозволите нам трохи перепочити у вашому саду?

Учений здивувався. Він не знав, щоб поблизу жили якісь дівчата. Та гостя говорила так привітно, що він відповів:

— Звичайно. Сідайте, де вам зручно.

Незабаром до саду увійшов цілий гурт дівчат. Одна була в зеленому, друга в білому, третя в рожевому, четверта в темно-червоному. Інші несли гілочки й квіти.

Коли вони проходили повз, у повітрі залишався дивовижний аромат.

— Як вас звати? — запитав учений.

Дівчина в зеленому всміхнулася.

— Мене можете називати Вербою.

— А я Слива, — сказала дівчина в білому.

— Я Персикова Квітка.

Дівчина в темно-червоному поправила рукав.

— А я Гранатова Квітка.

Учений подумав, що це дуже незвичайні імена, але не став розпитувати.

Раптом гілки над садом зашуміли сильніше.

Ш-ш-ш-ш…

— Наші тіточки вже тут! — вигукнули гості.

До саду увійшли вісімнадцять легких, майже прозорих пань. Їхні широкі рукави ворушилися навіть тоді, коли вони стояли на місці. Від них віяло прохолодою.

— Заходьте, тіточки! — закликали дівчата. — Сьогодні така прекрасна місячна ніч.

Невідомо звідки з’явився довгий стіл. На ньому стояли фрукти, солодощі й маленькі чашечки з ароматним напоєм.

Заграла тиха музика.

Квіткові дівчата танцювали між деревами, легко, наче пелюстки, що кружляють у повітрі.

Учений дивився на них і думав:

«Може, я заснув над книгою?»

Та запах квітів був справжній, місяць був справжній, і прохолодний вітер торкався його обличчя.

Під час частування одна з тіточок ненароком пролила кілька крапель напою на червону сукню Гранатової Квітки.

— Обережніше! — спалахнула та. — Ви зовсім не дивитеся, що робите!

Тіточка образилася.

— Ми прийшли до вас як гості, а ти так із нами розмовляєш?

Інші вітряні пані теж зашелестіли рукавами.

— Ходімо звідси!

— Зачекайте! — просили квіткові сестри. — Вона сказала це зопалу.

Та вісімнадцять тіточок уже розтанули в нічному повітрі.

Незабаром зникли й дівчата. Вони розійшлися між клумбами, і кожна ніби розчинилася серед листя й пелюсток.

Учений довго сидів сам.

Наступного вечора квіткові дівчата повернулися.

Цього разу вони були стривожені.

— Тепер ми можемо сказати правду, — мовила Верба. — Ми живемо тут, у вашому саду.

— Живете?

Слива торкнулася білої квітучої гілки.

— Ми духи рослин. Я живу в сливі.

— Я в персиковому дереві, — сказала Персикова Квітка.

Гранатова Квітка опустила очі.

— А я в гранаті. І вчора через мою гарячковість ми посварилися з тітоньками Вітрами.

Учений нарешті все зрозумів.

— Отже, ті вісімнадцять пань…

— Духи вітрів, — кивнула Верба. — Щороку вони допомагають нам пережити сильні бурі. Але тепер сердяться й можуть не прийти на допомогу.

Гранатова Квітка зітхнула.

— Я вже шкодую про свої слова. Та завтра насувається сильний східний вітер.

— Чим я можу допомогти? — запитав учений.

Дівчата пожвавішали.

— Зробіть маленький червоний прапорець. Намалюйте на ньому сонце, місяць і п’ять небесних світил. Поставте його у східній частині саду. Старі перекази кажуть, що такий знак захищає сад від руйнівного вітру.

— Зроблю, — пообіцяв учений.

Він узяв червону тканину, вирізав невеликий прапорець і всю ніч старанно малював на ньому небесні знаки.

На світанку встановив його біля східної огорожі.

Спочатку було тихо.

Потім бамбук зашепотів.

Ш-ш-ш-ш…

Тоді дерева загуділи.

У-у-у-у!

І раптом налетіла буря.

За межами саду гілки гнулися майже до землі. Листя летіло дорогою, пил здіймався вихорами.

Учений стояв біля дверей і тривожно дивився на свої квіти.

Червоний прапорець майорів на вітрі.

А квіти не ламалися.

Півонії лише легко похитували головами. Персикові пелюстки трималися на гілках. Верба гнулася, але не тріщала. Червоні квіти граната сяяли серед зелені.

Буря минула.

Того вечора сад був напрочуд тихий.

А потім одна за одною з квітів з’явилися знайомі дівчата.

— Ви допомогли нам, — сказала Верба.

— Дякуємо, — додала Слива.

Гранатова Квітка підійшла останньою.

— А я сьогодні зрозуміла дещо важливе. Можна бути сміливою й не дозволяти себе кривдити. Але говорити зопалу — зовсім не те саме, що бути сміливою.

Учений усміхнувся.

— Це корисно пам’ятати і людям, і квітам.

Дівчата принесли йому невеликий кошик дивовижних пелюсток.

— Це наш подарунок. Нехай він нагадує вам про цю ніч і про те, що той, хто дбає про сад, ніколи не залишається в ньому сам.

Учений не шукав у пелюстках чарівної сили. Він висушив кілька між сторінками улюбленої книги, а решту розсипав по землі, щоб сад став ще прекраснішим.

Відтоді щороку він ставив зі східного боку маленький червоний прапорець.

І щовесни, коли розквітали слива, персик і гранат, учений виходив у сад у місячну ніч.

Іноді йому здавалося, що між деревами майнула зелена сукня.

Іноді чувся тихий сміх.

А коли вітер проходив над квітами дуже лагідно, учений думав, що вісімнадцять тіточок уже помирилися з Гранатовою Квіткою.

Бо навіть між вітром і квіткою сварка не мусить тривати вічно.

Бо навіть між вітром і квіткою сварка не мусить тривати вічно.