Легенда про рис

Легенда про рис

Робоча українська назва: Легенда про рис

Давним-давно, кажуть у старій лаоській легенді, світ був зовсім молодим.

Річки здавалися ширшими, дерева — вищими, а плоди на них росли такими великими й солодкими, що одним плодом могла ласувати ціла родина.

Та найдивовижнішим був рис.

Сьогодні в одному колоску ховається багато маленьких зерняток. А тоді кожне рисове зерно було велике. Одного вистачало, щоб нагодувати людину.

І людям навіть не доводилося ходити в поле збирати врожай.

Коли рис достигав, він сам відділявся від стебел і котився дорогою до села.

Уявіть собі: наставала пора жнив, але замість серпів і кошиків люди просто відчиняли двері комор.

Шурх-шурх-шурх!

Із полів котилися круглі золотаві зерна.

Тук-тук-тук!

Вони перестрибували через камінці, збиралися на стежках і самі знаходили дорогу до людських осель.

— Урожай іде! — раділи діти.

— Відчиняйте комори! — сміялися дорослі.

Люди дякували землі за щедрість і берегли кожне зерно.

Одного року рису вродило особливо багато. Поля стояли золоті від краю до краю, і всі розуміли: цього разу старих комор може не вистачити.

В одному селі жила жінка зі своєю донькою.

Жінка оглянула невелику комору біля будинку й сказала:

— Доню, поглянь. Якщо врожай буде таким щедрим, рис сюди не поміститься.

— То що ж робити? — запитала дівчинка.

— Збудуємо нову. Велику-превелику!

Вони покликали сусідів, розібрали стару комору й почали будувати просторішу.

Працювали від ранку. Хтось ніс дошки, хтось лагодив дах, хтось готував місце для зерна.

Та поки люди будували, рис у полі достиг.

І, як завжди в ті давні часи, він вирушив до села сам.

Спочатку на дорозі з’явилося одне зерно.

За ним друге.

Потім десять.

Потім сотні.

Незабаром цілий золотий потік котився стежкою до будинків.

— Мамо! — вигукнула донька. — Рис уже йде!

Жінка озирнулася.

Нова комора ще не мала ні дверей, ні готового даху.

— Не зараз! — занепокоїлася вона. — Ми ще не встигли!

А рис уже підкочувався до подвір’я.

Зерна весело стукали одне об одне, ніби казали:

— Ми достигли! Ми прийшли!

Люди поспішали звільнити місце, але робота йшла повільніше, ніж котився врожай.

Одне велике зерно підкотилося просто до ніг господині.

Вона була втомлена, заклопотана й сердита, що все відбувається не за її планом.

— Невже не можна було зачекати в полі? — вигукнула вона. — Хіба не бачиш, що ми ще не готові?

І в роздратуванні легенько вдарила зерно дерев’яною палицею, якою щойно працювала.

Трісь!

Велике рисове зерно розкололося.

Але сталося диво.

Воно розпалося не на дві половинки, а на безліч маленьких зернят — таких, які ми знаємо сьогодні.

Усі навколо завмерли.

І тоді, за легендою, рис промовив:

— Якщо люди не хочуть, щоб ми приходили самі, віднині ми чекатимемо в полі. Коли будемо потрібні — приходьте по нас.

Вітер прокотив ці слова над золотими колосками.

І раптом усі великі зерна в полі теж стали маленькими.

Відтоді рис уже не котився сам до комор.

Коли він достигав, люди виходили в поле, обережно збирали врожай, несли його додому, сушили й складали на зберігання.

Спочатку це здавалося важкою зміною.

— Раніше рис сам приходив до нас, — зітхала жінка.

А донька відповідала:

— Зате тепер ми знаємо, скільки праці потрібно, щоб на столі була їжа.

І поступово люди навчилися разом доглядати поля, допомагати одне одному під час жнив і особливо цінувати кожну мисочку рису.

Минуло багато поколінь.

Світ перестав бути молодим, велетенські зерна залишилися лише в старих оповідях, а рис став маленьким.

Та коли в Лаосі достигають зелені й золоті рисові поля, можна згадати цю давню легенду.

Вона ніби тихо говорить:

— Те, що приходить до нас легко, ми не завжди вміємо цінувати. А коли вкладаємо в щось працю, терпіння й турботу, навіть маленьке зернятко стає справжнім скарбом.

І, можливо, саме тому рис і досі терпляче чекає в полі, поки люди самі прийдуть по нього.

І, можливо, саме тому рис і досі терпляче чекає в полі, поки люди самі прийдуть по нього.