Легенда про трьох синів короля

Легенда про трьох синів короля

Колись давно в далекій північній країні жили король і королева. Вони правили мудро, і люди казали, що в їхньому королівстві навіть суворі вітри дмуть трохи лагідніше.

У короля було троє синів: старший Осрік, середній Едрік і молодший Фрітіоф. А ще в палаці росла їхня двоюрідна сестра Ізольда, яка рано залишилася без батьків. Король і королева любили її як рідну доньку, а хлопці з дитинства були її найближчими друзями.

Минали роки. Діти виросли, і кожен із трьох братів зрозумів, що Ізольда стала для нього дорожчою, ніж просто подруга дитинства.

Коли король дізнався, що всі троє хочуть одружитися з Ізольдою, він задумався.

— Не мені вирішувати за неї, — сказав він. — Ізольда сама має право обрати.

Та Ізольда лише сумно усміхнулася.

— Ви всі троє мені дуже дорогі, — відповіла вона. — Я не хочу, щоб через мене між вами з’явилася ворожнеча.

Тоді король запропонував інше.

— Нехай кожен із вас вирушить у світ і привезе річ, яку вважає найціннішою. Не найдорожчу за золотом, а найкориснішу й найдивовижнішу. Через рік зустрінетеся в мисливському будинку біля столиці.

Так троє братів вирушили різними дорогами.

Осрік довго мандрував, аж поки на великому ярмарку не побачив дивну підзорну трубу.

— Що в ній особливого? — запитав він продавця.

— Подивися — і побачиш будь-яке місце, про яке подумаєш, хоч воно буде за морями й горами.

Осрік одразу зрозумів, що така річ може врятувати людину від багатьох бід. Він купив чарівну трубу й рушив додому.

Едрік тим часом опинився в іншій країні, де на базарі побачив невеликий сріблястий щит із рунами по краю.

— Це не бойовий щит, — пояснив старий майстер. — Якщо стати на нього й назвати місце, куди хочеш потрапити, він понесе тебе повітрям швидше від найпрудкішого коня.

Едрік перевірив. Щит підняв його над землею, м’яко проніс над дахами й повернув на місце.

— Оце справді диво! — вигукнув принц і придбав щит.

А Фрітіоф у третьому королівстві натрапив на фруктову крамницю. Серед груш, винограду й золотих динь лежало одне-єдине велике яблуко — багряне, із зеленими та золотими смугами.

— Продай мені його, — попросив Фрітіоф.

Крамар похитав головою.

— Це не звичайне яблуко. Колись його подарували моєму предкові. Якщо хвора людина візьме його до рук, до неї повернуться сили.

Фрітіоф одразу подумав про те, скільком людям можна було б допомогти.

— Саме тому воно й потрібне, — сказав він.

Крамар побачив, що принц говорить щиро, і погодився віддати йому яблуко.

Рік минув швидко. Троє братів зустрілися в домовленому місці й почали показувати свої скарби.

— А чи все добре вдома? — раптом спитав Фрітіоф.

Осрік підніс чарівну трубу до очей і подумав про палац.

Його обличчя змінилося.

— Ізольда хвора. Дуже хвора. Біля неї лікарі, але ніхто не знає, як допомогти.

— Тоді немає часу на коней! — вигукнув Едрік.

Брати стали на чарівний щит. Едрік назвав палац, і щит здійнявся в небо.

Вітер свистів у вухах, унизу миготіли ліси, ріки й засніжені пагорби. За лічені хвилини брати опинилися біля вікон палацу.

Фрітіоф побіг до Ізольди й поклав чарівне яблуко їй у долоню.

Спочатку нічого не сталося. Потім дівчина глибоко вдихнула, розплющила очі й усміхнулася.

— Ви повернулися…

Радості не було меж.

Та тепер виникло нове питання: чий дар виявився найціннішим?

Король скликав раду.

— Без труби ми не дізналися б про біду, — сказав один радник.

— Без щита брати не встигли б повернутися, — заперечив інший.

— А без яблука Ізольда не одужала б, — додав третій.

Усі троє братів допомогли однаково.

Тоді король запропонував змагання зі стрільби з лука. Але й тут усе вийшло не так просто. Стріла Осріка впала недалеко від мішені. Едрікова пролетіла далі. А стріла Фрітіофа зникла так далеко, що ніхто не зміг її знайти.

Здавалося, переміг Едрік, і невдовзі він та Ізольда вирішили побратися.

Фрітіоф не став сперечатися. Та серце його було важким, і він подався мандрувати.

Минуло трохи часу. В одному далекому лісі він випадково побачив у старому дубі свою стрілу. Вона справді перелетіла набагато далі за інші.

— Отже, я виграв, — тихо сказав він. — Але тепер це вже нічого не змінює.

Фрітіоф не захотів руйнувати щастя брата й Ізольди. Він пішов далі.

Одного дня вершники привели його до міста, яким правила молода королева Гільдегарда. Вона зустріла мандрівника привітно й сказала:

— Я знаю твою історію. Ти міг повернутися й вимагати нагороду, але не зробив цього. Це говорить про тебе більше, ніж будь-яка перемога на змаганні.

Фрітіоф і Гільдегарда багато розмовляли, сміялися, їздили верхи й радилися про справи королівства. Згодом вони зрозуміли, що хочуть бути разом.

Так Фрітіоф знайшов не втрачений приз, а людину, з якою сам обрав спільне життя.

Минуло кілька років. Мати Фрітіофа померла, а його батько одружився вдруге. Нову королеву звали Брунгільда. Вона була владною й дуже боялася втратити вплив на короля.

Поступово Брунгільда почала нашіптувати йому, що Фрітіоф нібито хоче забрати трон. Старий король, засліплений її чарами й тривогою, повірив.

Він викликав сина й дав йому три майже неможливі завдання.

— За рік принеси шатро, в якому вміститься сто людей, але яке можна скласти на долоні. Принеси воду, що повертає сили хворим. І приведи людину, не схожу на жодного з тих, кого ми бачили раніше.

Фрітіоф повернувся до Гільдегарди засмучений.

— Ми впораємося, — сказала вона. — По одному кроку.

Виявилося, що чарівне шатро зберігалося в родині її хрещеної. Воно було легке, мов павутинка, а розгорнуте ставало просторим, як велика зала.

По цілющу воду Фрітіоф вирушив до далекої долини. Джерело охороняли дикі звірі, але Гільдегарда дала йому кошики з духмяною їжею. Поки тварини ласували далеко від стежки, Фрітіоф набрав кришталево чистої води й нікого не скривдив.

Найважчим залишалося третє завдання.

Тоді Гільдегарда усміхнулася.

— У мене є брат Рандур. Він живе на віддаленому острові. Він дуже високий, має три ока й пересувається великими стрибками, спираючись на довгу жердину. Люди часто лякаються того, хто не схожий на них. Але Рандур добрий, розумний і справедливий.

Рандур погодився допомогти.

Коли Фрітіоф повернувся до батькового королівства, на великій площі зібралися люди.

Спочатку він розгорнув шатро. Воно стало таким великим, що під ним сховалися від дощу сотня воїнів і ще залишилося місце.

Потім показав цілющу воду. Король зробив ковток і відчув, як утома відступає.

Нарешті на площу величезними стрибками прибув Рандур.

Люди ахнули. А Брунгільда раптом зблідла.

Рандур подивився на неї своїми трьома очима й тихо сказав:

— Я бачу чари, заховані під чужим обличчям.

Він торкнувся землі жердиною. Пролунав глухий дзвін, ніби десь під горою тріснула крига. Чари Брунгільди розсипалися. Перед усіма постала велетка-чаклунка, яка багато місяців дурила короля.

Та щойно її таємницю було викрито, вона втратила владу. Вітер підхопив чорний плащ, навколо закрутився туман, і Брунгільда зникла за далекими горами. Відтоді її в королівстві більше не бачили.

Король ніби прокинувся після довгого сну. Він зрозумів, як несправедливо повівся із сином.

— Фрітіофе, пробач мені, — сказав він. — Я дозволив страхові говорити замість розуму.

— Головне, що тепер ти знову бачиш правду, — відповів син.

Фрітіоф послав звістку Гільдегарді, і невдовзі вона приїхала до нього. Рандур повернувся на свій острів, але відтоді його ім’я вимовляли не зі страхом, а з повагою.

Старий король ще багато років жив у мирі поруч із дітьми й онуками. А Фрітіоф та Гільдегарда правили разом, пам’ятаючи три речі, яких навчили їх пригоди: дивовижний дар стає справжньою цінністю лише тоді, коли допомагає комусь; перемога не завжди означає щастя; і зовнішність ніколи не розповідає про людину всього.

І коли над північними пагорбами здіймався вітер, у старому палаці казали, що він шелестить пологами того самого чарівного шатра й нагадує: навіть найважче завдання стає легшим, коли поруч є ті, кому ти довіряєш.

І коли над північними пагорбами здіймався вітер, у старому палаці казали, що він шелестить пологами того самого чарівного шатра й нагадує: навіть найважче завдання стає легшим, коли поруч є ті, кому ти довіряєш.