Летюча скриня

Летюча скриня

Жив колись багатий купець. Він умів рахувати гроші краще за будь-кого в місті: купував розумно, продавав чесно, нічого не марнував і за багато років зібрав чималий статок.

Коли купця не стало, все багатство перейшло до його єдиного сина.

Син, на жаль, зовсім не був схожий на батька. Йому подобалося все яскраве, гучне й дороге. Він влаштовував свята, купував непотрібні речі, пригощав людей, які називали себе його друзями, і зовсім не думав про завтра.

Минув рік, потім другий, і гроші почали зникати так швидко, ніби в мішку з монетами була дірка.

Одного ранку юнак зазирнув у скриньку й побачив на дні кілька останніх монет.

Друзі теж кудись поділися.

— Дивно, — сказав він. — Поки в мене були бенкети, їх було повно. А тепер нікого.

Лише один давній знайомий пошкодував його й прислав стару дерев’яну скриню з запискою:

«Склади речі й почни життя спочатку».

Юнак сумно засміявся.

— Які речі? У мене майже нічого не залишилося.

Він відкрив скриню, сів усередину й пожартував:

— Ну що ж, тоді запакую себе.

Щойно він натиснув на замок, скриня здригнулася.

Потім підстрибнула.

А тоді злетіла просто вгору.

— Ой! — тільки й устиг вигукнути юнак.

Скриня промчала над дахами, піднялася вище дзвіниць, вище хмар і понеслася над полями, лісами й морем.

Юнак визирнув через щілину.

— От це подарунок!

За кілька годин скриня опустилася в лісі неподалік великого міста в далекій південній країні.

Юнак сховав її під гілками й пішов роздивлятися місто.

Над білими будинками височів палац із вікнами майже під самою покрівлею.

— Хто там живе? — запитав юнак у жінки, яка проходила повз.

— Королівська донька, — відповіла вона. — Її батьки дуже оберігають. Колись їм передрекли, що необережний жених принесе їй багато смутку, тому принцеса майже нікого не приймає.

Юнак одразу згадав свою летючу скриню.

Уночі він повернувся до лісу, сів усередину й піднявся прямо до високого вікна палацу.

Принцеса дуже здивувалася, побачивши гостя, який з’явився з неба.

— Хто ви?

Юнак на мить замислився. Раніше він часто любив перебільшувати, але цього разу вирішив не вигадувати зайвого.

— Мандрівник, якого сюди принесла чарівна скриня, — відповів він. — І, здається, найщасливіший мандрівник на світі, бо побачив вас.

Принцеса засміялася.

— Принаймні ви говорите цікавіше за половину придворних.

Вони довго розмовляли. Юнак умів складати історії, а принцеса любила слухати. Він розповідав про міста, яких ніколи не бачив, про риб, що носять золоті корони, про дерева, які вночі шепочуться з місяцем.

— Приходьте в суботу, — сказала принцеса. — Батько й мати питимуть зі мною чай. Якщо ви хочете, щоб вони добре до вас поставилися, розкажіть їм казку. Мама любить історії зі змістом, а тато — такі, щоб можна було посміятися.

Юнак повернувся до лісу й узявся вигадувати.

Це виявилося набагато важче, ніж витрачати батькові гроші.

Він ходив між деревами, сідав на пеньок, знову вставав, починав історію й кидав її на півдорозі.

Нарешті придумав.

У суботу він прилетів до палацу. Король і королева вже чекали.

— Ну, мандрівнику з неба, — сказав король. — Чим нас здивуєш?

Юнак уклонився.

— Розповім про кухню, де одного вечора всі речі вирішили, що саме вони найважливіші у світі.

І почав.

На полиці лежала коробка сірників. Сірники дуже пишалися своїм походженням.

— Ми з давнього лісу! — казали вони. — Наш предок був високою ялиною. Ми створені для світла!

Поряд стояв важкий залізний горщик.

— Світло — це добре, — бурчав він, — але спробуйте без мене зварити вечерю.

Глечик заявляв, що без води ніхто не проживе. Чайник вважав себе наймузичнішим, бо вмів свистіти. Щипці для вугілля вихвалялися, що найкраще танцюють, а стара щітка була переконана, що без чистоти жодна кухня не варта доброго слова.

Вони сперечалися, хто важливіший, дедалі голосніше.

— Пропоную конкурс! — вигукнули сірники.

Глечик розповів історію. Щипці станцювали. Чайник спробував заспівати. Навіть кошик для дров проголосив довгу промову про те, як треба все перевлаштувати.

І саме тоді до кухні зайшла служниця.

Усі речі миттю завмерли.

Вона взяла один сірник, чиркнула ним, запалила вогонь і поставила горщик на плиту.

Сірник яскраво спалахнув.

— Бачите? — ніби промовив він. — Я справді можу дати світло.

Та за мить його полум’я згасло.

А горщик тим часом грів воду, чайник чекав своєї черги, глечик стояв поруч, щітка лежала біля дверей.

І якби кухонні речі вміли зробити висновок, вони зрозуміли б: кожна з них потрібна по-своєму, а сперечатися, хто важливіший за всіх, просто смішно.

Королева усміхнулася.

— У цій казці є думка.

Король голосно засміявся.

— І кухня мені сподобалася! Особливо чайник.

Принцеса дивилася на юнака так радісно, що він відчув себе справжнім казкарем.

Король і королева погодилися, що молоді можуть одружитися, якщо не передумають, і призначили весілля.

Напередодні все місто прикрасили ліхтарями.

Юнакові захотілося теж зробити щось незвичайне.

Він купив феєрверки, склав їх у чарівну скриню й піднявся в нічне небо.

Над містом розквітли золоті, срібні й зелені вогні.

Люди вибігали на вулиці, показували пальцями вгору й вигукували:

— Дивіться! Небо святкує!

Юнак літав над дахами й був страшенно задоволений.

Потім він повернувся в ліс, поставив скриню під деревом і вирішив піти до міста послухати, що люди говорять про його виставу.

Він почув десятки неймовірних версій. Хтось бачив вогняного птаха. Хтось — зоряний корабель. Хтось запевняв, що сам місяць спустився нижче.

Юнак сміявся й думав:

«Ось завтра повернуся до принцеси. А після весілля ми разом полетимо куди захочемо».

Та коли він прийшов у ліс, його чекала тиша.

Скрині не було.

На землі лежала лише купка попелу.

Одна маленька іскра від феєрверку залишилася всередині й повільно підпалила сухе дерево.

Юнак сів на землю.

Уперше він по-справжньому зрозумів, що безтурботність має ціну.

Чарівна скриня дала йому другий шанс, а він знову повівся необережно.

До палацу тепер було не дістатися. Високе вікно залишалося далеко над землею.

Принцеса чекала його на даху день, другий, третій.

А юнак вирушив у дорогу пішки.

Він більше не мав ні багатства, ні летючої скрині. Зате в нього залишилося те, чого раніше він у собі майже не цінував: уміння розповідати історії.

Відтоді він ходив із міста до міста й заробляв на життя казками.

Люди сміялися, дивувалися, замислювалися й просили:

— Розкажи ще одну.

І щоразу, коли юнак починав історію про чарівну скриню, він згадував принцесу та той вечір, коли небо розквітло від феєрверків.

А наприкінці завжди додавав:

— Найцінніший подарунок може зникнути за одну необережну мить. Тому якщо життя дає тобі другий шанс, бережи його краще, ніж я беріг свою летючу скриню.

— Найцінніший подарунок може зникнути за одну необережну мить. Тому якщо життя дає тобі другий шанс, бережи його краще, ніж я беріг свою летючу скриню.