Летючий корабель

Летючий корабель

Джерело: https://www.gutenberg.org/ebooks/34705

КАЗКА

Жили колись чоловік і жінка, і було в них троє синів. Двоє старших вважали себе дуже розумними й поважними. Молодший був тихим, простодушним і трохи мрійником, тому брати часто сміялися з нього.

Одного дня по всій країні оголосили:

— Той, хто збудує корабель, що зможе літати небом, отримає велику нагороду від царя.

Старші брати одразу зібралися в дорогу. Мати дала їм найкращий хліб, пироги й напої.

— Я теж піду, — сказав молодший.

— Та що ти там робитимеш? — засміялися брати.

Але він не відступив.

Мати дала йому лише шматок сухого хліба та пляшечку води.

Хлопець ішов довго, поки не зустрів край дороги сивого старенького.

— Куди прямуєш? — запитав старий.

— Хочу знайти летючий корабель.

— А ти вмієш його будувати?

— Ні, — чесно відповів хлопець. — Але, може, дорогою навчусь.

Старий усміхнувся.

— Тоді сідай. Пообідаємо разом.

Хлопець засоромився свого сухого хліба, але старий сказав:

— Їжа стає кращою, коли нею діляться.

Молодший відкрив торбинку й не повірив очам: замість сухої скоринки там лежали свіжі булочки, сир, яблука й пиріжки.

Вони добре поїли, а тоді старий сказав:

— Іди до лісу. Біля першого великого дерева зупинися, торкнися стовбура сокирою й трохи відпочинь. А коли прокинешся, побачиш те, що шукаєш. І ще запам’ятай: кого зустрінеш дорогою, не відштовхуй.

Хлопець подякував і пішов у ліс.

Зробив усе, як сказав старий, приліг під деревом і заснув.

А прокинувся від легкого шелесту.

Перед ним стояв корабель.

Не на воді.

Просто посеред лісу.

Боки його блищали, вітрила ворушив вітер, а на носі сидів дерев’яний птах із розправленими крилами.

Хлопець піднявся на палубу.

— Ну що ж, спробуємо.

Корабель легко відірвався від землі.

Вони полетіли над лісами й дорогами.

Незабаром хлопець побачив унизу чоловіка, який лежав, притуливши вухо до землі.

— Що ти робиш? — гукнув він.

— Слухаю, що відбувається далеко-далеко. Можу почути навіть тихий шепіт за сотні верст.

— Лети з нами!

Чоловік піднявся на корабель.

Далі вони зустріли швидконогого мандрівника.

— Якщо побіжу на повну силу, за кілька кроків опинюся на іншому краю світу, — сказав він.

— Тоді тобі точно до нас.

Потім до компанії приєднався Стрілець із надзвичайно гострим зором, чоловік із невичерпним апетитом, чоловік, який міг випити ціле озеро, а ще двоє дивакуватих мандрівників. Один ніс чарівні гілочки, з яких могла постати ціла варта. Другий ніс солому, що вмить приносила зимовий холод навіть у найспекотніший день.

Так летючий корабель прибув до царського палацу.

Цар побачив його у вікно й дуже здивувався.

Корабель справді літав. Отже, обіцянку треба було виконувати.

Та цареві не сподобалося, що корабель привіз не знаменитого князя чи багатого вельможу, а простого юнака.

— Перевіримо, чи він справді гідний нагороди, — вирішив цар.

Перше завдання було майже неможливим:

— До завершення мого обіду принеси живу й співучу воду з далекого джерела на краю світу.

Юнак розгубився.

Але чоловік, який чув усе на світі, вже знав про наказ.

— Не хвилюйся. Наш Швидконогий упорається.

Швидконогий помчав так стрімко, що пил ще не встиг піднятися, а його вже не було видно.

Він дістав воду й рушив назад. Та дорогою вирішив на хвилинку прилягти біля млина й заснув.

— Він спить, — сказав Слухач, приклавши вухо до землі.

Стрілець прицілився не в людину, а в стару дошку на млині.

Бах!

Швидконогий прокинувся й за мить приніс воду до палацу.

Цар здивувався, але придумав нове випробування.

— Нехай твої друзі з’їдять величезний святковий обід, якого вистачило б на сотню гостей.

Юнак тільки зітхнув.

— І це все? — зрадів їхній ненаситний товариш.

Він упорався так швидко, що потім ще запитав, чи немає десерту.

Тоді цар наказав випити сорок великих бочок напою.

— Моя черга, — сказав чоловік, який міг випити озеро.

І невдовзі всі бочки були порожні.

Цар насупився.

Наступне випробування було підступним. Юнакові наказали провести ніч у залізній лазні, яку нагріли так сильно, що до дверей було страшно торкнутися.

Та його друг із чарівною соломою пішов разом із ним.

Лише він розсипав кілька стеблин по підлозі, як усередині стало прохолодно. Потім ще прохолодніше. А за хвилину на вікнах з’явилися морозні візерунки.

— Здається, ми трохи перестаралися, — засміявся юнак.

Вранці двері відчинили, а він сидів усередині живий, здоровий і наспівував пісню.

Тоді цар дав останнє завдання:

— До ранку покажи, що за тобою стоїть велика сила.

Юнак уже не злякався.

Його товариш із чарівними гілочками вийшов у поле й розкидав їх по землі.

І на світанку перед палацом з’явилася величезна почесна варта: вершники, сурмачі, прапороносці й вартові. Вони не збиралися ні з ким воювати. Просто стояли рівними рядами й чекали.

Цар вийшов на балкон і нарешті зрозумів: цей юнак не випадково прилетів на дивовижному кораблі.

Він умів бачити цінність у тих, кого інші могли вважати дивними. Він запросив кожного до себе, нікого не висміяв і не залишив на дорозі. Саме тому, коли прийшли складні випробування, він не залишився сам.

Цар виконав обіцянку й влаштував велике свято.

А летючий корабель ще довго стояв біля палацу.

Кажуть, іноді ночами він знову здіймався в небо. На його палубі збиралася вся дивовижна компанія, і вони летіли туди, де комусь була потрібна допомога або просто бракувало одного доброго попутника.

Бо найбільше диво тієї історії було навіть не в кораблі, який умів літати.

Найбільше диво було в тому, що кожна дивна здібність виявилася потрібною, коли друзі діяли разом.

Найбільше диво було в тому, що кожна дивна здібність виявилася потрібною, коли друзі діяли разом.