Лялечка в траві

Лялечка в траві

Жив колись король, а в нього було дванадцять синів. Коли сини подорослішали, король сказав:

— Час вам побачити світ, навчитися самим приймати рішення й знайти людей, з якими вам буде добре йти життям поруч.

А ще він додав жартома:

— І якщо зустрінете когось, хто вміє за один день спрясти нитку, виткати полотно й пошити сорочку, привозьте в гості. Я хочу побачити такого майстра чи майстриню!

Брати сіли на коней і вирушили в дорогу. Та наймолодшого, якого всі звали Бутс, вони не дуже поважали.

— Ти тільки плутатимешся під ногами, — сказали старші. — Залишайся краще тут.

Вони поскакали вперед, а Бутс лишився сам на узбіччі.

Йому стало прикро. Він зійшов із коня, сів у високу траву й довго дивився, як вітер гойдає тонкі зелені стебла.

Раптом один кущик трави ворухнувся.

Шурх-шурх.

Бутс нахилився ближче.

Із трави вийшла крихітна дівчина. Вона була така маленька, що могла сховатися під листком конюшини.

— Чого ти сумуєш? — спитала вона.

— Брати поїхали шукати пригод, а мене залишили, — відповів Бутс. — Король ще й пожартував, що хотів би зустріти того, хто за день зробить сорочку від нитки до останнього стібка.

Крихітна дівчина усміхнулася.

— Мене звуть Лялечка в траві. А сорочку я якраз умію зробити.

— Справді?

— Побачиш.

Вона запросила Бутса до свого маленького дому під трав’яним пагорбком. Там стояло крихітне прядильне колесо, ткацький верстат завбільшки з книжку й кошик із тонкими, наче павутинка, нитками.

Лялечка сіла до роботи.

Дз-з-з — закрутилося колесо.

Тук-тук — застукав верстат.

Шурх-шурх — побігла голка.

До вечора сорочка була готова.

Вона вийшла чудова, тільки… зовсім маленька.

Бутс поклав її на долоню й розсміявся.

— Король точно такого не чекає!

— А хіба він казав, якого розміру має бути сорочка? — хитро спитала Лялечка.

— Ні.

— От бачиш.

Бутс повернувся до палацу й показав сорочку батькові.

Король довго розглядав рівні крихітні шви, а потім засміявся так голосно, що задзвеніли вікна.

— Чудова робота! Познайом мене з майстринею.

Бутс із радістю поїхав назад.

— Лялечко, поїдеш зі мною до палацу? — запитав він. — Там усі хочуть із тобою познайомитися.

— Поїду, — відповіла вона. — Але не на твоєму великому коні. У мене є власна карета.

І тут із трави викотилася срібна ложка. До неї були запряжені дві біленькі мишки.

— Оце карета! — захопився Бутс.

Лялечка сіла в ложку, мишки рушили, а Бутс їхав поряд дуже повільно, щоб випадково не наблизити копита коня до маленького екіпажа.

Дорогою вони дісталися широкого струмка. Після дощу вода в ньому піднялася й шуміла сильніше, ніж звичайно.

Кінь Бутса злякався блиску води й різко ступив убік. Срібна ложка хитнулася, з’їхала з камінця й ковзнула просто у воду.

— Лялечко! — скрикнув Бутс.

Він зіскочив із коня, але течія вже понесла срібну ложку між очеретом.

Та за мить вода засвітилася зеленкуватим світлом. Із неї виринув доброзичливий морський чоловік. На долоні він тримав Лялечку.

— Не хвилюйся, — сказав він. — У чарівній воді з нею нічого не сталося.

Він поставив її на берег.

І тут сталося диво.

Лялечка почала рости: спершу стала заввишки з квітку, потім із кущик, а тоді стала звичайного людського зросту.

Вона здивовано подивилася на свої руки, на Бутса, на маленьку срібну ложку біля берега.

— Схоже, вода вирішила трохи змінити мою подорож, — сказала вона.

— Тобі так зручно? — обережно спитав Бутс.

Лялечка подумала й кивнула.

— Так. Але ложку й мишок я все одно заберу з собою. Це моя улюблена карета.

До палацу вони приїхали разом. Старші брати теж повернулися зі своїх мандрівок і привезли нових друзів. Спершу вони здивувалися, що наймолодший брат повернувся не сам, а потім побачили крихітну сорочку й почали розпитувати Лялечку про її підземний дім, срібну ложку та білих мишок.

Король влаштував великий обід для всіх мандрівників.

А Бутс зрозумів важливу річ: того дня, коли брати залишили його самого, йому здавалося, ніби з ним закінчилися всі пригоди. Насправді саме тоді його пригода й почалася.

Згодом Бутс і Лялечка вирішили залишитися разом. Біля палацу вони посадили цілу галявину високої трави, де білі мишки могли бігати між стеблами, а срібна ложка стояла на маленькій поличці як нагадування про найдивовижнішу карету у світі.

І коли хтось казав, що щось надто маленьке, щоб бути важливим, Лялечка тільки усміхалася.

Бо вона добре знала: інколи ціла велика історія починається з одного тихого шереху в траві.

Бо вона добре знала: інколи ціла велика історія починається з одного тихого шереху в траві.