Ліпі і Лапра

Ліпі і Лапра

Робоча українська назва: Ліпі і Лапра

Колись у великій родині було семеро братів. Вони жили поруч, працювали на землі й допомагали одне одному, коли приходила пора сіяти, жати або лагодити дах перед дощами.

Наймолодший брат довго мав найменше. Йому дісталася невелика ділянка на краю села, де земля була кам’янистою, а вода після злив швидко стікала вниз.

Та хлопець не нарікав.

Щоранку він виходив на поле ще до спеки. Вибирав каміння, носив воду, садив молоді дерева і терпляче чекав.

Минув рік. Потім другий.

І сталося так, що саме його маленька ділянка почала давати найкращий урожай. Там росли густі злаки, а фруктові дерева вкривалися плодами так щедро, що гілки доводилося підпирати жердинами.

Брати раділи за нього. Усі, крім найстаршого.

Спочатку старший лише мовчав, коли інші хвалили молодшого.

Потім почав рахувати його кошики із зерном.

Потім помічати кожне нове дерево.

А згодом у його думках оселилася заздрість.

«Чому в нього все виходить краще? — думав він. — Я старший. У мене має бути найбільше».

Та наймолодший брат не здогадувався про ці думки. Він любив свою родину й особливо любив двох собак, яких виростив із цуценят.

Одного звали Ліпі, другого Лапра.

Ліпі був швидкий, мов порив вітру. Він першим чув кроки на стежці й першим помічав рух у високій траві.

Лапра був спокійніший. Він не поспішав, зате чудово розумів людей. Варто було господареві насупитися, як Лапра сідав поруч і клав голову йому на коліно.

Разом вони були нерозлучні.

Якось старший брат прийшов до молодшого.

— Ходімо зі мною на пагорб, — сказав він. — Там росте добра трава для міцних мотузок. Треба назбирати волокна.

— Ходімо, — погодився молодший.

Ліпі й Лапра одразу підхопилися.

Старший брат насупився.

— Навіщо нам собаки? Вони тільки бігатимуть під ногами.

— Вони звикли ходити зі мною.

— Добре, нехай ідуть. Але біля джерела прив’яжемо їх у затінку, поки працюватимемо.

Молодший не побачив у цьому нічого дивного.

Брати піднялися на пагорб. Біля підніжжя дзюрчало маленьке джерело, і поруч росло дерево з широкою кроною.

— Тут їм буде прохолодно, — сказав старший.

Молодший прив’язав Ліпі й Лапру довгими мотузками, залишив їм воду, погладив кожного по голові й пішов далі.

На схилі вони довго збирали міцні стебла.

— Тепер покажу, як правильно скручувати волокно, — сказав старший брат.

Він зробив одну мотузку, другу, третю.

— Стань ось тут і тримай кінець.

Молодший став біля дерева.

Тоді старший раптом обмотав мотузку навколо його рук і прив’язав до стовбура.

Молодший здивовано подивився на нього.

— Що ти робиш?

Старший довго мовчав. Нарешті сказав:

— Я втомився дивитися, як усі хвалять тебе. Втомився чути про твій урожай. Я думав, що як старший брат завжди буду найуспішнішим.

— То ти прив’язав мене через моє поле?

— Я хотів налякати тебе, — буркнув старший. — Щоб ти віддав мені кращу частину землі й перестав усім показувати, який ти вправний.

Молодший смикнув мотузку. Вона була міцна.

— Я ніколи не змагався з тобою, — сказав він. — Я просто працював.

Старший відвернувся.

— Посидиш тут і подумаєш.

Він почав спускатися з пагорба.

Молодший брат залишився сам.

Спершу він намагався розплутати вузли пальцями. Не вийшло.

Потім тер мотузку об кору. Вона лише сильніше затягнулася.

Сонце вже котилося до обрію.

І тут він згадав про Ліпі та Лапру.

Вони були далеко, біля джерела. Звичайний крик могли не почути.

Але молодший часто кликав їх особливою піснею, коли вони розбігалися по полю.

Він набрав повітря й заспівав:

— Ліпі, Лапра, друзі мої,

через низький пагорб біжіть,

на високий схил поспішайте,

голос мій не загубіть!

Вітер поніс слова вниз.

Біля джерела Ліпі підняв вуха.

Лапра теж завмер.

Голос був слабкий, але знайомий.

Ліпі смикнув мотузку раз. Другий. Третій.

Вузол не піддався.

Тоді Лапра почав гризти свою мотузку. Ліпі зрозумів і зробив те саме.

Нитка за ниткою волокна слабшали.

Нарешті Лапра вирвався. Він одразу перегриз мотузку Ліпі, і обидва кинулися вгору.

Вони мчали через траву, перескочили вузький струмок, обігнули кам’яну брилу й почули пісню знову.

— Ліпі, Лапра, друзі мої…

За кілька хвилин собаки вже були біля господаря.

— Молодці, — видихнув він. — А тепер допоможіть мені з цим вузлом.

Ліпі тягнув мотузку зубами з одного боку. Лапра з другого. Господар крутив руками, поки нарешті петля не послабилася.

Він був вільний.

Саме в цей час старший брат, який уже спустився майже до джерела, озирнувся. Він побачив двох собак, що стояли біля молодшого, й злякався.

Ліпі голосно загавкав.

Лапра став попереду господаря, але не кинувся на кривдника.

Старший відступив.

— Забери собак!

— Вони не нападатимуть, — відповів молодший. — Якщо ти не будеш нападати на мене.

Слова прозвучали так спокійно, що старшому стало ще соромніше.

Увечері всі троє повернулися до села. Молодший нічого не приховував і розповів братам, що сталося.

У родині запала важка тиша.

— Ти міг попросити допомоги, — сказав один брат старшому.

— Міг сказати, що тобі важко, — додав другий.

— Міг навчитися в нього, — сказав третій. — Але вирішив відібрати те, що він виростив працею.

Старший сидів, опустивши голову.

Нарешті він сказав:

— Я дозволив заздрості говорити замість мене. І зробив те, за що мені соромно.

Він повернув молодшому всі речі, які встиг забрати з поля, і сам запропонував виправити шкоду.

Наступні тижні старший брат приходив до молодшого вдосвіта. Разом вони носили воду, підпирали важкі гілки, ремонтували огорожу й пересаджували молоді дерева.

Спочатку вони майже не розмовляли.

Та одного ранку старший запитав:

— Як ти зробив, щоб земля тут стала такою родючою?

Молодший усміхнувся.

— Хочеш знати?

— Хочу.

— Тоді сьогодні будемо не змагатися, а працювати разом.

Відтоді справи в усієї родини пішли краще. Молодший ділився тим, що навчився робити на своїй кам’янистій ділянці, а старший більше не соромився просити поради.

Ліпі й Лапра, звичайно, залишилися найвідомішими собаками в селі.

Коли вони пробігали дорогою, діти сміялися й співали:

— Ліпі, Лапра, друзі міцні,

через низький пагорб біжіть,

на високий схил поспішайте,

друга в біді не залишіть!

А наймолодший брат щоразу гладив собак і додавав:

— Вірний друг приходить на поклик. Та ще краще, коли в родині вміють говорити одне з одним раніше, ніж комусь доведеться кликати на допомогу.

— Вірний друг приходить на поклик. Та ще краще, коли в родині вміють говорити одне з одним раніше, ніж комусь доведеться кликати на допомогу.