Лісова наречена і мишача принцеса

Лісова наречена і мишача принцеса

Жив колись у Фінляндії фермер, а в нього було троє синів. Коли сини виросли, батько якось увечері сказав:

— Хлопці, час вам самим вирішувати, з ким будувати своє майбутнє. Завтра кожен піде своєю дорогою й познайомиться з тією, до кого приведе його доля.

— А звідки знати, куди йти? — спитав старший син.

Батько трохи подумав і всміхнувся.

— Зрубайте кожен по сухому деревцю на краю поля. У який бік воно впаде, туди й рушайте. Не тому, що дерево знає все на світі, а тому, що іноді корисно довіритися дорозі, якої сам не обрав.

Наступного ранку брати взяли сокири.

Дерево старшого сина впало на північ.

— Чудово! — зрадів він. — Там живе дівчина з сусідньої ферми. Ми давно знайомі.

Дерево середнього сина впало на південь.

— І мені пощастило! — сказав він. — Там живе дівчина, з якою ми танцювали на літньому святі.

А дерево наймолодшого, Вейкка, повалилося просто в бік густого лісу.

Старші брати розсміялися.

— Ну все, Вейкко! Шукатимеш собі наречену серед лисиць та білок!

Вейкко почервонів, але сперечатися не став.

— Домовилися йти туди, куди впаде дерево. Отже, я піду в ліс.

Брати розійшлися кожен своєю дорогою.

Спочатку Вейкко крокував бадьоро. Під ногами шурхотіла хвоя, між соснами пробивалися сонячні смуги, десь високо стукотів дятел.

Та що далі він заходив, то сильніше сумнівався.

— І справді, кого я тут зустріну? — бурмотів він. — Навколо самі дерева, птахи та звірі.

Незабаром Вейкко побачив маленьку хатинку. Вона стояла між двома ялинами, ніби ховалася від усього світу. Двері були прочинені.

Вейкко постукав.

Ніхто не відповів.

Він обережно зазирнув усередину.

На столі сиділа крихітна сіра мишка й дуже поважно пригладжувала лапкою вуса.

— Тут нікого немає, — зітхнув Вейкко.

Мишка завмерла.

— Як це нікого? А я?

Вейкко аж підскочив.

— Ти… говориш?

— Як бачиш.

— Пробач. Я просто шукаю людину.

— Навіщо?

Вейкко розповів про батька, про дерева, про двох братів і про те, що його дерево показало прямо в ліс.

— Старші вже, мабуть, знайшли собі пару, — закінчив він. — А я повернуся сам. Вони сміятимуться.

Мишка схилила голову набік.

— Ти шукаєш лише того, хто схожий на тебе?

— Не знаю, — чесно відповів Вейкко.

— А якщо хтось маленький, але добрий? Якщо він уміє дружити, тримати слово й радіє твоєму приходу?

Вейкко усміхнувся.

— Це важливіше за зріст.

— Тоді, може, вважатимеш мене своєю лісовою подругою? — спитала мишка. — Приходь ще. А там побачимо.

Вейкко засміявся, але вже не насмішкувато.

— Гаразд. Домовилися.

Мишка заспівала йому тихеньку пісеньку — легку, мов шелест трави. Вейкко й сам не помітив, як перестав хвилюватися.

Повернувшись додому, він застав братів у чудовому настрої.

— Моя дівчина має найрум’яніші щоки в окрузі! — хвалився старший.

— А моя так гарно співає на вечорницях, що всі замовкають! — казав середній.

— А ти, Вейкко? — спитали вони. — Невже привів із лісу лисицю?

— Ні, — спокійно відповів він. — Я зустрів дуже милу істоту. Вона носить оксамитову шубку й чудово співає.

Брати перезирнулися.

— Оксамитову? Мабуть, справжня принцеса!

— Можливо, — сказав Вейкко й більше нічого не пояснив.

За кілька днів батько сказав:

— Я радий, що кожен із вас когось зустрів. Та хочу дізнатися, що люблять і вміють ваші обраниці. Нехай кожна приготує щось своїми руками. Хоч хліб, хоч пиріг, хоч будь-що, чим пишається.

Старші брати одразу заявили, що їхні дівчата чудово печуть.

Вейкко замислився.

— А твоя лісова принцеса? — підкололи брати.

— Спитаю її, — відповів він.

Наступного дня Вейкко знову пішов до хатинки.

Мишка вже чекала його на столі.

— Ти повернувся! — зраділа вона. — А я думала, що забудеш дорогу.

— Не забув. Тільки маю прохання. Батько хоче побачити, що ми вміємо робити. Чи могла б ти спекти хліб?

— Звичайно.

Мишка дістала крихітний срібний дзвіночок.

Дзінь-дзінь-дзінь!

З усіх щілин, з-під лави, з-за печі й навіть із маленького отвору біля дверей почали вибігати миші.

Їх було безліч.

Мишача господиня випросталася й сказала:

— Друзі, принесіть по найкращій зернинці пшениці, яку знайдете.

Миші розбіглися.

Незабаром вони повернулися: кожна несла по золотій зернині. Разом вони намололи борошно, а мишка замісила тісто. До вечора на столі лежав духмяний круглий хліб.

— Передай батькові, — сказала вона Вейккові.

Наступного ранку троє братів показали свої гостинці.

Старший приніс житній хліб.

— Добрий і ситний, — похвалив батько.

Середній приніс ячмінний.

— Теж чудовий.

А коли Вейкко розгорнув біле полотенце, запах пшеничного хліба наповнив усю кімнату.

— Оце так! — здивувався батько. — Хто ж його спік?

— Моя лісова подруга.

— І як вона дістала таке гарне зерно? — не втримався старший брат.

— Подзвонила у срібний дзвіночок, і друзі принесли їй по зернинці.

Брати вже хотіли засміятися, але батько суворо глянув на них.

— Не смійтеся з того, чого не розумієте.

Через кілька днів він запропонував ще одне маленьке випробування.

— Нехай кожна принесе щось зроблене своїми руками. Не для змагання, а щоб ми краще дізналися, хто що любить.

Старші брати принесли від своїх дівчат гарні шматки тканини.

Вейкко знову пішов до лісу.

— Цього разу батько просить показати якусь твою роботу, — сказав він мишці. — Може, ти щось плетеш або вишиваєш?

— Я тчу, — відповіла вона.

І знову задзвенів срібний дзвіночок.

Дзінь-дзінь-дзінь!

Миші прибігли з тонесенькими волокнами льону. Вони працювали гуртом: одні чесали льон, інші пряли, ще інші допомагали натягувати нитки.

А мишка сіла за крихітний ткацький верстат.

До вечора вона виткала полотно таке тонке й легке, що склала його багато разів і поклала в порожню горіхову шкаралупу.

— Ось мій подарунок, — сказала вона.

Удома брати мало не впали зі стільців від сміху, коли Вейкко поклав перед батьком горішок.

— Це і є її робота?

Батько відкрив шкаралупу.

Із неї почало розгортатися тонке біле полотно: раз, другий, третій… Воно ставало дедалі більшим, аж покрило половину столу.

У кімнаті стало тихо.

— Майстерна робота, — сказав батько. — Дуже майстерна.

Потім він звернувся до синів:

— Досить мені ваших розповідей. Запросіть своїх обраниць до нас у гості. Я хочу познайомитися з ними особисто.

Ось тут Вейкко занепокоївся.

Він ішов до лісу й думав:

«Брати справді сміятимуться, коли побачать мишку. Але хіба це має значення? Вона була до мене доброю. Вона чекала мене. Вона допомагала мені, коли я приходив засмучений. Я не стану її соромитися».

Коли він увійшов до хатинки, мишка одразу зрозуміла, що сталося.

— Твій батько хоче мене побачити?

— Так.

— І ти хвилюєшся?

Вейкко присів біля столу.

— Трохи. Не через тебе. Через братів. Вони люблять кепкувати.

Мишка уважно подивилася на нього.

— А ти?

— Я не буду. Ходімо разом.

Мишка усміхнулася.

— Тоді мені потрібна карета.

Дзінь-дзінь-дзінь!

До дверей підкотилася горіхова шкаралупка на маленьких коліщатах. У неї були запряжені п’ять чорних мишей. Попереду сидів мишачий кучер, а позаду — крихітний лакей у гострому капелюшку.

Вейкко не зміг стримати усмішки.

— Найменша карета, яку я бачив у житті.

— Зате їде чудово, — гордо сказала мишка.

Вони рушили.

Вейкко йшов поруч, а мишача карета котилася стежкою біля його черевиків.

— Не хвилюйся, — казав він. — Батько добрий. Він прийме тебе чемно.

На виході з лісу дорога перетинала вузький дерев’яний місток над мілким струмком.

Саме посеред мосту назустріч їм поспішав незнайомець із великим кошиком.

Він дивився не під ноги, а кудись убік і мало не наступив на карету.

— Обережно! — вигукнув Вейкко.

Чоловік різко відсмикнув ногу, зачепив край шкаралупки кошиком, і маленька карета покотилася до самого краю мосту.

— Стій!

Вейкко кинувся вперед, але карета вже плюхнулася в струмок.

На щастя, вода там була по кісточки. Вейкко миттю перестрибнув через поруччя й нахилився до води.

— Мишко! Де ти? Відгукнися!

Та замість маленької шкаралупки вода раптом засяяла, наче в неї впав промінь ранкового сонця.

Вейкко прикрив очі долонею.

Коли світло згасло, посеред струмка стояла молода дівчина в сріблясто-перлинній сукні. Поруч із нею вже не було мишей: на березі тупцювали п’ять блискучих коней, а горіхова шкаралупка перетворилася на невелику золоту карету.

Вейкко так і застиг із відкритим ротом.

Дівчина засміялася.

— Ну що, тепер теж скажеш: «Тут нікого немає»?

Вейкко впізнав голос.

— Мишко?.. Це ти?

— Я.

— Але як?

Вона вийшла на берег і подала йому руку.

— Давним-давно мене зачарували. Я мала жити в образі маленької мишки, доки хтось не побачить у мені друга, не знаючи, хто я насправді. Ти не відвернувся від мене. Ти повертався. Ти не соромився йти зі мною до своєї родини. А вода струмка змила останню частину чарів.

Вейкко подивився на неї й усміхнувся.

— Знаєш, мені трохи шкода тієї мишки.

— Чому?

— Вона була чудовою.

Дівчина розсміялася.

— Вона нікуди не поділася. Просто тепер трохи вища.

Незнайомець із кошиком стояв біля мосту, нічого не розуміючи.

— Я… здається… щось зачепив…

— Усе добре, — сказала принцеса. — Цього разу ваша незграбність навіть допомогла.

Вони сіли в золоту карету й поїхали до ферми.

Коли карета зупинилася перед будинком, усі вибігли надвір.

Старші брати почали поправляти сорочки й зачіски, бо вирішили, що приїхала якась знатна гостя.

Аж раптом із карети вийшов Вейкко.

— Сину? — здивувався батько. — А це хто з тобою?

— Та сама лісова подруга, про яку я розповідав.

— Та сама? — перепитали брати.

Принцеса вклонилася.

— Саме та. Я пекла пшеничний хліб і ховала полотно в горіховій шкаралупі.

Старший брат відкрив рота.

Середній теж.

— То вона справді була принцесою? — нарешті прошепотів один.

— Ні, — сказав Вейкко. — Для мене вона була важливою ще тоді, коли була мишкою.

Батько почув ці слова й схвально кивнув.

— Оце, синку, і є найцінніше з усього, що ти приніс із лісу.

Старші брати трохи засоромилися.

Вони зрозуміли: дерево не подарувало Вейккові принцесу. Воно лише показало дорогу. А далі все вирішили його власні вчинки.

Через деякий час Вейкко й принцеса одружилися. Та перед весіллям вони ще раз приїхали до маленької лісової хатинки.

На столі лежав срібний дзвіночок.

Принцеса взяла його в руки й тихо подзвонила.

Дзінь-дзінь-дзінь!

З усіх куточків прибігли миші.

— Друзі, — сказала вона, — я не забула вас.

Того дня в лісі влаштували найменший і водночас найвеселіший бенкет. Для людей були пироги й яблука, а для мишей — зернятка, горіхи та крихітні шматочки білого хліба.

А старші брати, які колись так любили кепкувати, більше ніколи не сміялися з когось лише тому, що він здавався їм дивним, маленьким або незвичним.

Бо відтоді у фермерській родині добре знали: інколи найдорожча людина входить у твоє життя не в золотій кареті.

І якщо дивитися лише на зовнішність, можна не помітити справжнє диво, навіть коли воно сидить просто перед тобою й пригладжує лапкою вуса.

І якщо дивитися лише на зовнішність, можна не помітити справжнє диво, навіть коли воно сидить просто перед тобою й пригладжує лапкою вуса.