Літілл, Трітілл, птахи і селянський хлопець

Літілл, Трітілл, птахи і селянський хлопець

Робоча українська назва: Літілл, Трітілл, птахи і селянський хлопець

Колись у далекій північній країні, де вітер умів за одну ніч укрити каміння сріблястим інеєм, жили король і королева. У них була єдина донька — принцеса Енід.

Енід любила музику. Щодня вона грала на маленькій арфі, і коли її пальці торкалися струн, навіть птахи в королівському саду замовкали, ніби слухали.

Та одного дня сталося дивне. Служниці лише на хвилину вийшли з кімнати, а коли повернулися, арфа лежала на кріслі, вікно було зачинене, двері теж — а Енід зникла.

Шукали в садах, у місті, на берегах фіорду, на гірських стежках. Король послав вершників у всі боки. Та ніхто не знайшов жодного сліду.

Тоді король оголосив:

— Тому, хто знайде Енід і приведе її додому, я віддячу всім, чим зможу.

Багато сміливців вирушили в дорогу. І багато повернулися ні з чим.

Неподалік від королівського замку, у простій селянській хаті, жили троє братів: Осмунд, Тостіг і наймолодший Гаральд.

Осмунд і Тостіг вважали себе великими шукачами пригод. Вони полюбляли хвалитися, сперечалися, хто сильніший, і майже всю домашню роботу залишали Гаральдові.

А Гаральд був спокійний. Він не вмів красиво розповідати про майбутні подвиги, зате завжди доробляв те, за що брався.

Першим вирушив у світ Осмунд.

Мати дала йому міцні чоботи, батько — добрий плащ, а в торбу поклали хліб, сир і сушену рибу.

Довго йшов Осмунд, доки не сів перепочити на пагорбі. Тільки розгорнув їжу, як перед ним з’явився крихітний сивий чоловічок у сірому вбранні.

— Поділишся шматочком хліба? — попросив він. — Я сьогодні ще нічого не їв.

— Іди собі, — буркнув Осмунд. — Мені самому треба сили в дорозі.

За другим пагорбом він зустрів ще меншого чоловічка, цього разу в зеленому. Той теж попросив крихту, але Осмунд прогнав і його.

А на лісовій галявині до хлопця злетілася зграйка голодних пташок.

— Геть! — закричав Осмунд і замахав руками так сердито, що птахи розлетілися між деревами.

Увечері він натрапив на величезну печеру. Там було тепло, стояли ясла, а в глибині мукали корови.

Незабаром повернулася господиня — височенна велетка.

— Можеш переночувати, — сказала вона, — але завтра виконаєш одну мою роботу.

Уранці вона наказала вичистити стайню й настелити свіжої соломи.

— Не впораєшся до вечора — залишишся в моїй печері надовго, — попередила вона.

Осмунд узяв вила. Та щойно встромив їх у стару підстилку, як вони приклеїлися до підлоги. Тягнув він, крутив, сердився — марно.

Увечері велетка побачила безлад, торкнулася Осмунда пальцем, і він умить перетворився на мовчазну кам’яну постать біля стіни.

Минув час. Тостіг вирішив, що брат, певно, вже знайшов скарби й славу, та пішов слідом.

І з ним сталося майже те саме. Він не поділився їжею з маленькими мандрівниками, прогнав птахів, а в печері не зміг зрушити зачаровані вила.

Велетка торкнулася й його — і біля першої кам’яної постаті з’явилася друга.

Згодом у дорогу зібрався Гаральд.

Йому дісталися старі чоботи та кілька сухих скоринок.

— Нічого, — сказав він. — Якщо ноги йтимуть, а серце не зледащіє, то й цього вистачить.

На першому пагорбі він сів перепочити. Поруч невідомо звідки з’явився маленький сивий чоловічок у сірому.

— Чи не знайдеться крихти для старого мандрівника?

Гаральд глянув на свої сухі скоринки.

— Вони тверді, зате чесно поділені будуть м’якшими. Сідайте.

Вони розламали хліб навпіл і з’їли разом.

Підводячись, старий сказав:

— Мене звати Трітілл. Якщо колись опинишся в скруті, поклич мене.

І зник за пагорбом так швидко, ніби розтанув у тумані.

На другому пагорбі Гаральд зустрів маленького чоловічка в зеленому.

— Я Літілл, — сказав той після того, як вони поділили ще одну скоринку. — Запам’ятай моє ім’я. Добро іноді повертається саме тоді, коли вже не сподіваєшся.

На галявині до Гаральда злетілася ціла хмара птахів. Горобці, дрозди, синиці, маленькі чорні пташки з білими грудками — усі стрибали навколо й позирали на його торбу.

Гаральд засміявся.

— Ну й компанія! Схоже, вечерятимемо разом.

Він розкришив останній хліб і розсипав крихти на мох.

Коли все було з’їдено, найбільший птах сів йому на плече й тихенько просвистів:

— Поклич нас, якщо знадобимося. Де б не літали, почуємо.

Увечері Гаральд знайшов печеру.

І одразу побачив біля стіни дві кам’яні постаті.

— Осмунд! Тостіг! — вигукнув він.

Брати не ворухнулися, але Гаральд упізнав їх.

Він уже хотів тікати, та подумав: «Якщо піду зараз, ніколи не дізнаюся, як їх визволити».

Тому дочекався велетки й попросив нічлігу.

Уранці вона дала йому те саме завдання зі стайнею.

Гаральд працював щосили, та вила теж приклеїлися до підлоги.

Тоді він згадав:

— Трітілле, якщо ти мене чуєш, допоможи!

І в ту ж мить маленький чоловічок у сірому стояв поруч.

Він плеснув у долоні й проказав:

— Вила — вгору, лопата — жваво, чиста стайня буде скоро!

І почалося таке, що Гаральд тільки очі розкрив. Вила самі піднімали солому, лопата переносила її, мітла змітала сміття, а свіжа підстилка рівненько лягала в ясла.

До вечора все сяяло чистотою.

Велетка повернулася, примружилася й сказала:

— Сам ти цього не зробив. Але робота виконана.

Наступного ранку вона винесла величезну перину й дві подушки.

— Витруси пір’я, провітри на сонці й поверни все до останньої пір’їнки.

Гаральд обережно розклав пір’я на траві. Небо було ясне, повітря тихе.

Аж раптом з-за скель налетів вітер.

Фу-у-ух!

Біле пір’я здійнялося в небо й розлетілося в усі боки.

— Літілле! Трітілле! Птахи! Допоможіть! — крикнув Гаральд.

З усіх боків залунало цвірінькання.

Птахи прилітали по одному, по двоє, цілими зграйками. Один ніс пір’їнку в дзьобі, інший підхоплював її з куща, третій діставав із струмка.

Літілл і Трітілл тим часом тримали наволочки й рахували:

— Раз, два, три… Не загубимо жодної!

Надвечір подушки знову були пухкі, а перина — м’яка.

Велетка перевірила все й буркнула:

— Знову не сам. Та сперечатися не буду.

На третій день вона дала найхитріше завдання.

— У мене п’ятдесят волів. Один має вирушити завтра в далеку дорогу, але я не скажу який. Знайди потрібного, вичеши його, напої, підготуй упряж. Потім візьми стару шкуру з комори, полагодь із неї дорожню торбу, а зі складених там рогів зроби дві ложки. Якщо вибереш не того вола — завдання не зарахую.

Гаральд обійшов усіх п’ятдесят.

Один чорний. Другий рудий. Третій плямистий. Усі дивляться спокійно. Жодної підказки.

— Літілле, Трітілле, здається, без вас мені ніяк.

Друзі прийшли й цього разу.

Літілл одразу підвів його до великого сірого вола.

— Ось цей.

— А звідки знаєш?

— Подивися на його копита. Три чисті, а на четвертому свіжа дорожня глина. Велетка вже виводила його до стежки, коли вирішила випробувати тебе.

Гаральд засміявся.

— То це не чаклунство, а уважність!

— Найкраще чаклунство часто так і називається, — відповів Трітілл.

Утрьох вони виконали всю роботу до заходу сонця.

Перед тим як піти, маленькі друзі дали пораду:

— Велетка обіцяла нагороду. Попроси три речі: те, що сховано над її ліжком; те, що лежить у скрині біля ліжка; і те, що знаходиться за стіною позаду нього.

Увечері велетка оглянула вола, торбу й ложки.

— Ти пройшов усі три випробування, — сказала вона. — Проси нагороду.

Гаральд повторив слова друзів.

Велетка важко зітхнула.

Спершу вона піднялася кам’яними сходами над своїм ліжком і відчинила непомітні дверцята.

За ними сиділа дівчина з арфою на колінах.

— Енід! — здогадався Гаральд.

Принцеса підвелася.

— Я знала, що хтось мене знайде, — сказала вона. — Велетка тримала мене тут, бо хотіла, щоб я щовечора грала для неї.

Потім господиня відкрила скриню біля ліжка. Там лежали золоті монети, перли й коштовне каміння.

А тоді відсунула ліжко й натиснула на камінь у стіні.

Стіна розійшлася.

За нею сяяло синє море, а біля берега стояв чудовий корабель із піднятими вітрилами.

— Він сам знає дорогу, яку назве його господар, — сказала велетка.

У ту ж мить по печері пройшов легкий дзвін, ніби хтось ударив ложечкою по кришталю.

Кам’яні постаті біля стіни здригнулися.

Спочатку ворухнувся Осмунд. Потім Тостіг.

— Що сталося? — здивувалися брати.

— Ваше зачарування трималося доти, доки хтось не виконає всі завдання без жорстокості й обману, — сказала велетка. — Ваш брат це зробив.

Осмунд і Тостіг опустили очі. Вони вже розуміли, чому Гаральдові допомогли ті, кого вони самі проганяли.

Усі четверо — Гаральд, Енід і два його брати — зійшли на чарівний корабель.

— Додому, — сказав Гаральд.

Вітрила наповнилися вітром, хоча море було майже спокійне.

Корабель м’яко відійшов від берега.

Коли вони прибули до королівства, у порту задзвонили всі дзвони. Король і королева бігли назустріч доньці, забувши про корони, почет і придворні правила.

Енід обійняла їх і довго не могла нічого сказати.

Потім був великий бенкет. Король пропонував Гаральдові золото, землі й будь-яку посаду.

Та Гаральд відповів:

— Частину скарбу я віддам батькам, щоб вони більше не жили в нужді. Частину — тим, кому потрібна допомога. А сам хотів би навчитися керувати справами королівства, якщо ви дозволите. Дорога показала мені, скільки всього я ще не знаю.

Король погодився.

Осмунд і Тостіг теж змінилися. Відтоді, перш ніж відмовити голодному або прогнати птаха з подвір’я, вони згадували два пагорби й лісову галявину.

А Літілл і Трітілл більше не показувалися.

Принаймні так думав Гаральд.

Та іноді, коли він ішов садом разом з Енід, яка знову грала на своїй арфі, у кущах чулося тихеньке хихотіння. А над головою раптом збиралася знайома зграйка птахів.

Гаральд усміхався й сипав їм крихти.

Бо добре знав: допомога не завжди приходить від найсильнішого.

Іноді вона прилітає на маленьких крилах.

Іноді носить зелену курточку.

А іноді починається з половинки сухої скоринки, якою ти не пошкодував поділитися.

А іноді починається з половинки сухої скоринки, якою ти не пошкодував поділитися.