Лускунчик

Лускунчик

Робоча українська назва: Лускунчик

У переддень Різдва в домі радника Штальбаума панувало те особливе хвилювання, коли навіть звичайні двері здаються входом до таємниці.

Марі та її брат Фріц із самого ранку намагалися вгадати, що стоїть за зачиненими дверима великої вітальні.

— Я чув, як там щось стукнуло, — шепотів Фріц.

— Це тато пересував стілець, — відповідала Марі.

— А може, гармату.

— Навіщо нам у вітальні гармата?

— Для моїх солдатиків, звичайно.

Марі засміялася.

Діти знали, що ввечері запалять свічки на ялинці й відчиняться двері. Але найбільше вони чекали на подарунок хрещеного Дроссельмаєра.

Хрещений був дивакуватим майстром. Він умів лагодити годинники, робив механічні замки, маленькі палаци, пташок, що кивали головами, і чоловічків, які самі танцювали, якщо повернути ключ.

Нарешті задзвонив дзвіночок.

Двері відчинилися.

Посеред кімнати сяяла ялинка, вкрита золотими горіхами, яблуками, солодощами й маленькими свічками. Під нею лежали подарунки.

Фріц одразу знайшов загін нових солдатиків і дерев’яного коня. Марі отримала ляльку в святковій сукні та набір маленького посуду.

А хрещений Дроссельмаєр приніс цілий механічний замок. У ньому крихітні пані й панове прогулювалися залами, а музиканти грали одну й ту саму мелодію.

Фріц був у захваті хвилин п’ять.

— А вони можуть вийти надвір? — спитав він.

— Ні.

— А можуть битися?

— Ні.

— А можуть грати щось інше?

— Теж ні.

— Тоді вони нудні.

Дроссельмаєр удав, що страшенно образився, але очі в нього сміялися.

Трохи пізніше Марі помітила під ялинкою ще одну іграшку.

Це був невеликий дерев’яний чоловічок у яскравому мундирі. Голова здавалася завеликою, щелепа була широкою, а з-під шапочки вибивалося біле волосся.

— Хто це? — спитала Марі.

— Лускунчик, — відповів батько. — Він розколює горіхи.

Фріц негайно дав йому найбільший горіх, який знайшов. Почувся тріск, і одна дерев’яна щелепа похилилася.

— Фріце! — вигукнула Марі. — Обережніше!

Вона взяла Лускунчика на руки, перев’язала йому щелепу білою стрічкою й посадила біля своїх ляльок.

— Не бійся, — прошепотіла вона. — Я тебе полагоджу.

Дроссельмаєр, який стояв поруч, дивно примружився.

— Бережи його, Марі. Можливо, він важливіший, ніж здається.

Увечері дітей відправили спати. Та Марі попросила ще хвилинку побути біля іграшок.

Вона посадила Лускунчика у скляну шафу, вкрила його маленькою хустинкою й уже хотіла йти, коли великий годинник почав бити дванадцяту.

Бам.

Бам.

Бам.

На дванадцятому ударі в кімнаті щось зашурхотіло.

Марі завмерла.

З-під шафи визирнула сіра мишача мордочка. За нею друга. Третя. Потім десятки маленьких мишей вибігли на підлогу й вишикувалися дивними рядами.

Посеред них з’явився Король мишей. На його голові виблискували сім маленьких корон.

І тут скляна шафа відчинилася сама.

Лускунчик випростався.

— Солдати, до мене! — вигукнув він.

Іграшкові драгуни Фріца ожили. За ними рушили олов’яні гусари, ляльки й навіть кілька пряникових фігурок.

Почалася метушня. Миші штовхали коробочки, іграшки ставили барикади з книжок. Солдатики відбивали натиск дерев’яними шабельками.

Марі спочатку не могла поворухнутися від подиву.

Потім побачила, що Король мишей наближається до Лускунчика.

— Обережно! — закричала вона.

Лускунчик відступив, перечепився через іграшковий барабан, і сім корон уже майнули зовсім поруч.

Марі схопила свою м’яку домашню туфельку й кинула її між ними.

Туфелька впала точно перед Королем мишей. Той відскочив, мишаче військо розгубилося, а Лускунчик устиг підвестися.

Наступної миті все закрутилося. Марі відступила, зачепила скляні дверцята шафи й подряпала руку.

Коли вона розплющила очі, над нею схилялася мама.

— Ти знепритомніла біля іграшкової шафи, — сказала вона. — Навіщо ти вставала вночі?

Марі розповіла про мишей і Лускунчика.

Фріц пирснув зі сміху.

— Мої солдати билися без мене?

— Це не смішно!

Хрещений Дроссельмаєр не сміявся. Він лише подивився на перев’язаного Лускунчика й сказав:

— Здається, тобі пора почути одну історію.

І він розповів про принцесу Пірліпат.

Колись у далекому королівстві жила маленька принцеса, яку всі так вихваляли, що навіть забували питати, чого хоче вона сама. Її мати-королева посварилася з владною пані Мишарисою, володаркою мишачого роду. Через цю сварку на палац упало дивне закляття, і Пірліпат змінилася так, що ніхто не міг її впізнати.

Придворні лікарі сперечалися, чарівники розводили руками. Нарешті астроном Дроссельмаєр, предок Маріїного хрещеного, знайшов у старих книгах підказку.

Зняти чари міг лише надзвичайно твердий горіх Кракатук. Його мав розколоти юнак, який ніколи не голився і все життя носив чоботи. Після цього він повинен був подати принцесі ядро й зробити сім кроків назад, не спіткнувшись.

Пошуки тривали багато років.

Нарешті горіх знайшли, а потрібним юнаком виявився племінник самого Дроссельмаєра.

Він розколов Кракатук, подав ядро Пірліпат, і закляття почало зникати.

Юнак зробив один крок назад.

Другий.

Третій.

На сьомому перед ним раптом майнула миша. Він оступився.

Закляття принцеси розвіялося, але частина його сили перейшла на юнака. Він перетворився на Лускунчика.

Пірліпат, яка щойно повернула собі колишню подобу, злякалася й не захотіла навіть вислухати того, хто врятував її.

Так Лускунчик залишив королівство.

— А зняти його закляття можна? — тихо спитала Марі.

— Можна, — відповів Дроссельмаєр. — Якщо він переможе Короля мишей і знайдеться людина, яка не відвернеться від нього через зовнішність.

Наступної ночі Король мишей прийшов до Марі.

— Віддай мені свої солодощі, — прошипів він, — і я не чіпатиму Лускунчика.

Марі злякалася й залишила біля шафи кілька цукерок.

Вранці вони зникли.

Наступної ночі Король мишей зажадав її марципанових фігурок. Потім — книжок із картинками.

Марі зрозуміла: якщо весь час поступатися страху, вимоги не закінчаться.

Вона розповіла все Лускунчикові.

— Не віддавай йому більше нічого, — сказав він. — Мені потрібен лише маленький меч.

Фріц мав старого іграшкового полковника з пошкодженою шаблею. Він погодився позичити зброю.

Тієї ночі Марі почула шум.

А вранці Лускунчик стояв біля її ліжка. На долоні він тримав сім крихітних корон.

— Король мишей більше не повернеться, — сказав він. — Ми домовилися, що його військо залишить цей дім і більше нікого не лякатиме.

— Ти переміг?

— Я не дозволив йому командувати страхом.

Лускунчик уклонився.

— А тепер, пані Марі, чи не бажаєте побачити мою країну?

Він провів її до старої шафи з пальтами. Там, де зазвичай висів батьків зимовий плащ, раптом з’явилися маленькі сходи.

Вони спускалися все нижче й нижче, поки не вийшли до лугу, де замість трави росли різнокольорові цукрові квіти.

Попереду шуміла Ріка Лимонаду, через неї вів міст із мигдального печива. За мостом стояв Різдвяний Ліс: на кожному дереві висіли срібні дзвіночки, а під гілками блищали золоті горіхи.

— Це країна Солодких Садів, — сказав Лускунчик.

Далі вони побачили місто з карамельними вежами, будинками кольору меду й дахами, схожими на вафлі. На площі їх зустріли мешканці: ляльки, дерев’яні звірята, марципанові пастушки й крихітні музиканти.

Усі раділи поверненню Лускунчика.

— Наш принц! — вигукували вони.

Марі здивовано глянула на друга.

— Ти принц?

— Колись був. Та поки чари не знято остаточно, я залишаюся Лускунчиком.

У палаці для Марі влаштували свято. Вона побачила озеро Мигдального Молока, човники з горіхових шкаралупок і сад, де замість ягід на кущах росли маленькі цукерки.

Проте найбільше їй запам’яталося не це.

Лускунчик був тут зовсім іншим. Він не здавався незграбною іграшкою. Він знав кожну вулицю, пам’ятав імена мешканців, зупинявся, щоб вислухати кожного, кому була потрібна допомога.

Марі подумала: «Дивно, як легко вдома всі бачили лише його велику голову й зуби».

Під ранок вона втомилася й сіла на маленький диван.

Коли прокинулася, лежала у своєму ліжку.

— Я була в чарівній країні! — сказала вона за сніданком.

Фріц закотив очі.

Батьки вирішили, що Марі все наснилося.

Та на столику біля її ліжка лежали сім маленьких корон.

Минуло кілька днів.

Одного разу хрещений Дроссельмаєр прийшов у гості разом із юнаком, якого Марі ніколи раніше не бачила.

Він був ввічливий, трохи сором’язливий і дивно знайомий.

— Це мій племінник, — сказав Дроссельмаєр.

Юнак уклонився Марі.

— Дякую, що не відвернулися від мене, коли я був у дерев’яному мундирі.

Марі ахнула.

— Лускунчик!

Чари розвіялися.

Не тому, що хтось назвав його красивим. І не тому, що він здобув сім корон. А тому, що поруч знайшлася людина, яка побачила в дивній дерев’яній фігурці друга й не дозволила страхові вирішувати за себе.

Племінник Дроссельмаєра часто приходив до Штальбаумів. Він розповідав Марі про Солодкі Сади, а Марі ніколи не була певна, де закінчується звичайний світ і починається чарівний.

Роки минали.

Марі виросла. І коли вже могла сама вирішувати, якою дорогою йти, вона знову отримала запрошення до тієї дивної країни за шафою.

Цього разу вона поїхала туди не маленькою дівчинкою, яку ведуть за руку, а дорослою людиною, що робить власний вибір.

Кажуть, у палаці на Ріці Лимонаду влаштували велике свято, а над Різдвяним Лісом цілу ніч дзвонили срібні дзвіночки.

А в домі Штальбаумів старий дерев’яний Лускунчик ще довго стояв у скляній шафі.

Фріц стверджував, що це просто іграшка.

Марі ніколи з ним не сперечалася.

Вона лише усміхалася, коли опівночі великий годинник починав бити дванадцяту.

Вона лише усміхалася, коли опівночі великий годинник починав бити дванадцяту.