Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат

Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат

Робоча назва українською: Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат

Джерело: «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат». Київ: Державне видавництво України, 1920; цифрова копія на Вікіджерелах — https://uk.wikisource.org/wiki/Файл:Лисичка-сестричка_і_Вовк-панібрат_(1920).djvu

КАЗКА

Була собі Лисичка-сестричка. Жила вона в маленькій хатці край лісу й дуже пишалася тим, що вміє знайти вихід із будь-якої пригоди.

От тільки була в Лисички одна вада: любила вона хитрувати навіть тоді, коли можна було просто попросити.

Прийшла зима. Одного ранку в хатці стало холодно, а вогонь у печі згас.

— Треба бігти до села по жаринку, — сказала Лисичка й подалася до найближчої хати.

Постукала у двері.

— Добрий день, бабусю! Позичте вогню, будь ласка.

— Заходь, Лисичко, погрійся, — відповіла бабуся. — Я саме пиріжки з маком із печі виймаю.

На столі з’явилася ціла миска рум’яних пиріжків. Лисичка вдихнула пахощі раз, удруге… і поки бабуся відвернулася, схопила один пиріжок та вислизнула за двері.

У лісі вона виїла солодку макову начинку, а замість неї напхала всередину сухої трави.

— От тепер буде чудовий товар! — задоволено сказала вона.

Незабаром зустріла хлопців, які гнали худобу до води.

— Хлопці, а хто проміняє мені бичка на чарівний пиріжок?

— Бичка на пиріжок? — засміялися вони.

Та Лисичка так розхвалювала макову начинку, що один хлопчина погодився.

— Тільки не розламуйте пиріжок, поки я за поворот не зайду! — гукнула вона й швиденько повела бичка в ліс.

Коли хлопці побачили суху траву замість маку, зрозуміли, що їх ошукали.

А Лисичка вже далеко. Змайструвала вона невеличкі санчата, запрягла бичка й покотилася лісовою дорогою.

Назустріч їй Вовк-панібрат.

— Добрий день, Лисичко-сестричко! Які в тебе гарні санчата. Підвези мене.

— Тебе? Та ти ж важкий. Поламаєш мені полозки.

— Не поламаю. Я тільки одну лапу поставлю.

— Ну, одну став.

Проїхали трохи.

— Лисичко, а другу лапу можна?

— Дивись мені!

Поставив Вовк другу лапу. Санчата тихенько скрипнули.

— Чула? — насторожилася Лисичка.

— То сніг під полозками хруснув.

Ще трохи проїхали.

— А можна й третю лапу?

— Вовче, не подобається мені ця справа.

— Та я легенько.

Тільки поставив третю лапу, санчата знову: скрип-скрип!

А Вовк уже втомився бігти поруч.

— Лисичко, дозволь сісти весь. Я згорнуся клубочком.

— Ех, добре. Тільки обережно.

Сів Вовк, санчата проїхали три кроки й розсипалися просто в пухкий сніг.

Лисичка підскочила:

— Я ж казала!

— Вибач, — засоромився Вовк. — Я справді не розрахував.

— Тоді допомагай робити нові. Іди нарубай рівного дерева. Та запам’ятай: рівного, а не кривого!

Пішов Вовк у ліс. А він у теслярстві не тямив нічого. Приніс такі покручені гілки, що з них хіба що віночок для сніговика складати.

— Оце майстер! — зітхнула Лисичка. — Сиди тут. Я сама пошукаю дерево.

Поки її не було, Вовк зголоднів. Побачив бичка й довго ходив навколо.

— Не можна чуже, — казав сам собі.

Та голод переміг розум. Вовк з’їв усі припаси, що Лисичка везла на санчатах, а потім ще й добряче налякав бичка. Той вирвався з упряжі й утік у село.

Повернулася Лисичка, а ні припасів, ні бичка.

— Ну, Вовче, тепер ми квити! — сердито сказала вона. — Ти зіпсував мою подорож, а я ще згадаю тобі цю вечерю.

Пішли вони кожен своєю дорогою.

Незабаром Лисичка побачила на шляху вози з рибою. І тут її хитра голівка знову запрацювала.

Вона лягла край дороги й удавала, ніби міцно спить.

Люди зупинилися.

— Дивіться, лисиця. Мабуть, замерзла. Покладемо на останній віз, а в селі розберемося, чи їй потрібна допомога.

Поклали Лисичку на мішки з рибою й рушили далі.

Тільки люди відвернулися, вона розплющила одне око. Потім друге.

— Оце пощастило!

І почала по одній скидати рибини в сніг. Кинула десяток, сама зіскочила з воза, позбирала здобич і сіла за копицею ласувати.

Тут знову прибіг Вовк.

— Лисичко-сестричко, звідки риба?

— Наловила.

— Дай хоч одну.

Лисичка пам’ятала про свої зламані санчата й утечу бичка.

— Ні. Хочеш риби, налови сам.

— А як?

Лисичка примружила очі.

— Іди до ополонки, опусти хвіст у воду й примовляй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»

Вовк повірив. Прийшов до річки, знайшов ополонку, сів і опустив хвіст у воду.

— Ловися, рибко, велика й маленька!

Мороз тим часом міцнішав. Вода біля хвоста стала братися кригою.

Лисичка сховалася в очереті й шепоче:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст…

— Що ти кажеш? — насторожився Вовк.

— Кажу: ловися, рибко, велика й мала! Сиди ще трохи.

Минув час. Вовк потягнув хвіст.

— Ой! Наче справді велика рибина вчепилася!

Смикнув сильніше, та зрозумів: ніякої риби немає, просто вода замерзла навколо хвоста.

— Лисичко! Це знову твоя хитрість!

Почувши його голос, люди з найближчих хат прибігли до річки. Та замість того щоб сваритися з Вовком, один чоловік приніс відро теплої води й обережно розтопив кригу.

Вовк висмикнув хвіст, мокрий і скуйовджений, але цілий.

— Дякую, — пробурмотів він людям і побіг подалі від річки.

А Лисичка тим часом заскочила в порожню кухню, побачила діжу з тістом і вирішила придумати ще одну витівку. Умочила лапу в тісто, потім навмисне вимазала ним голову й вийшла на дорогу.

За кілька хвилин назустріч їй ішов сердитий Вовк.

— Ось ти де! Через тебе я ледь не просидів у кризі до вечора!

Лисичка схопилася за голову.

— Вовчику-братіку, не сердься. Подивись, що зі мною сталося! Уся голова біла. Я ледве йду.

Вовк придивився. Тісто й справді виглядало дивно.

— І що ти хочеш?

— Підвези мене до хатки. Ти сильний, а я така слабка.

Вовк зітхнув.

— Сідай. Але це останній раз, коли я вірю тобі без перевірки.

Лисичка вмостилася й тихенько бурмотіла собі під ніс:

— Битий небиту везе, битий небиту везе…

— Що ти там кажеш? — спитав Вовк.

— Кажу: добрий Вовк Лисичку везе!

Та коли вони дісталися хатки, Лисичка зіскочила зі спини, засміялася й знову проспівала:

— Битий небиту привіз!

Вовк подивився на неї, подивився на біле тісто на голові й раптом усе зрозумів.

— Ти знову мене обдурила.

Лисичка вже хотіла сховатися в хаті, але Вовк не кинувся за нею. Він просто сів на сніг.

— Знаєш що, Лисичко? Я сам наробив дурниць із санчатами й припасами. Але ти могла сказати, що сердишся. Могла попросити відшкодувати шкоду. А замість цього придумувала одну пастку за іншою.

Лисичка перестала сміятися.

— Ну… зате було весело.

— Тобі. А мені не дуже.

Вовк підвівся.

— Якщо захочеш бути мені справжньою сестричкою, приходь без хитрощів.

І пішов у ліс.

Лисичка залишилася біля дверей. Спершу вона пирхнула, потім глянула на своє відображення у відрі з водою: голова в тісті, ніс у борошні, вуха стирчать білими трикутниками.

І сама не втрималась від сміху.

— Ех, Лисичко, — сказала вона собі. — Мабуть, іноді найважче перехитрити саме власну хитрість.

Наступного ранку вона віднесла бабусі новий маковий пиріжок замість украденого, а хлопцям допомогла знайти бичка, який спокійно пасся біля села.

А до Вовка прийшла з двома рибинами.

— Миритися будемо?

Вовк понюхав рибу й примружився.

— Спершу покажи, що всередині.

Лисичка засміялася.

— Правильно, панібрате. Тепер тебе вже не так легко провести.

І цього разу вони повечеряли без жодної хитрості.

І цього разу вони повечеряли без жодної хитрості.